Рішення № 64731914, 15.02.2017, Апеляційний суд Донецької області (м. Бахмут)

Єдиний унікальний номер 226/508/16-ц Номер провадження 22-ц/775/90/2017

Єдиний унікальний номер 226/508/16-ц

Номер провадження 22-ц/775/90/2017

Головуючий у 1 інстанції Редько Ж.Є. Доповідач Біляєва О.М.

Категорія 48

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 лютого 2017 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого судді Біляєвої О.М.,

суддів Корчистої О.І., Папоян В.В.,

за участі секретаря судового засідання Ротар Я.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Бахмуті апеляційні скарги ОСОБА_1 (до зміни прізвища ОСОБА_2) ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на рішення Димитровського міського суду Донецької області від 22 листопада 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання права власності та поділ спільного майна подружжя,

В С Т А Н О В И В :

У квітні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності та поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що з 26 грудня 2006 року сторони у справі проживали однією сімєю без реєстрації шлюбу.

23 червня 2007 року вони зареєстрували шлюб, який розірваний рішенням Красноармійського міськрайонного суду від 06 жовтня 2011 року. У шлюбі 22 грудня 2008 року народився син ОСОБА_5.

За час проживання однією сімєю без реєстрації шлюбу, а також за час шлюбу за спільні кошти набули квартиру № 38, яка розташована у будинку 21 мікрорайона «Западний» («Західний») м. Димитрова (після перейменування м. Мирноград) Донецької області, та автомобіль ВАЗ-21099, 2006 року випуску. Зазначене майно зареєстровано на імя ОСОБА_2

Позивач вважає автомобіль, придбаний відповідачем 30 серпня 2006 року за кредитні кошти, спільною сумісною власністю подружжя з тих підстав, що основна сума кредиту погашена у період їх спільного проживання за спільні кошти.

23 вересня 2011 року подружжя уклало у простій письмовій формі угоду про поділ набутого за час шлюбу майна, у тому числі квартири і автомобіля.

Ураховуючи, що у жовтні 2013 року ОСОБА_2 відмовився нотаріально посвідчити договір поділу майна, позивач з урахуванням уточнення позовних вимог просила визнати вказані квартиру та автомобіль спільною сумісною власністю подружжя. Визнати за сторонами право по ? частці у праві спільної часткової власності на квартиру.Визнати за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на автомобіль ВАЗ-21099, 2006 року випуску; стягнути з нього на користь позивача грошову компенсацію 1/2 частини його ринкової вартості (ас. 110-113 т. 1).

Рішенням Димитровського міського суду Донецької області від 22 листопада 2016 року позовні вимоги задоволені частково.

Суд вирішив визнати квартиру № 38, яка розташована у будинку 21 мікрорайона «Западний» («Західний») м. Димитрова (після перейменування м. Мирноград) Донецької області, спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_2.

Визнати за ОСОБА_4 та за ОСОБА_2 право по ? частці у праві спільної часткової власності на квартиру № 38, яка розташована у будинку 21 мікрорайона «Западний» («Західний») м. Димитрова (після перейменування м. Мирноград) Донецької області.

У решті позовних вимог відмовити.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням суду, сторони подали апеляційні скарги, в яких посилаються на порушення норм матеріального та процесуального права.

На думку позивача, відмовляючи у задоволенні вимог про розподіл транспортного засобу і керуючись ст. 334 ЦК України, суд безпідставно не врахував положення договору застави спірного автомобіля та норми параграфу 6 глави 49 Цивільного кодексу України щодо моменту переходу права власності на заставне майно. Установивши, що основна частина кредитних коштів на придбання автомобіля повернута у період спільного проживання сторін, суд не застосував правову позицію, викладену Верховним Судом України у справі № 6-79цс13 від 02 жовтня 2013 року. Крім того, не погоджується з висновком суду про розподіл судових витрат. Просила скасувати рішення і задовольнити позовні вимоги повністю.

Відповідач ОСОБА_2 у поданій ним скарзі просить змінити оскаржене рішення і відмовити позивачеві у позові, оскільки вважає, що суд при вирішенні вимоги про розподіл квартири зробив помилковий висновок, що строк звернення до суду дружина не пропустила.

У судовому засіданні ОСОБА_1 і ОСОБА_2 підтримали подані ними апеляційні скарги з наведених у них мотивів, заперечуючи проти скарги іншої сторони.

Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов, виходив з того, що спірна квартира була придбана у період шлюбу, тому є обєктом права спільної сумісної власності подружжя. Автомобіль був придбаний ОСОБА_2 за кредитні кошти до спільного проживання сторін, отже, не підлягає поділу між подружжям.

Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, зробив наступний висновок.

Відповідно до вимог ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

Між подружжям у порядку ст. ст. 60, 70 СК України ділиться те майно, набуте у шлюбі, яке є наявним у натурі та перебуває у власності чоловіка та жінки.

Для встановлення таких обставин з'ясовується час набуття та джерело отримання коштів на придбання майна, що є об'єктом поділу.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором ( ч.1 ст.70 СК України).

Судом попередньої інстанції установлено і це підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2 23 червня 2007 року зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 06 жовтня 2011 року. У шлюбі 22 грудня 2008 року народився син ОСОБА_5 (ас. 11, 12, 13 т. 1).

27 листопада 2010 року, тобто у період шлюбу, був укладений договір купівлі-продажу квартири 38, яка розташована у будинку 21 мікрорайона «Западний» («Західний») м. Димитрова (після перейменування м. Мирноград) Донецької області та зареєстрована на ім'я відповідача ОСОБА_2 (ас. 14-15 т. 1).

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, зміст вимог і заперечень сторін, суд першої інстанції дійшов висновку про поширення на придбану за час шлюбу квартиру режиму спільної власності подружжя на підставі належної оцінки здобутих у справі доказів.

Установивши, що квартира 38, яка розташована у будинку 21 мікрорайона «Западний» («Західний») м. Димитрова (після перейменування м. Мирноград) Донецької області, придбана за рахунок спільних коштів подружжя, суд першої інстанції обґрунтовано визнав, що ця квартира є спільною сумісною власністю та підлягає поділу між сторонами у справі у рівних частках.

Факт набуття квартири за час шлюбу і визнання цього майна обєктом спільної сумісної власності подружжя відповідачем ОСОБА_2 не оспорюється.

Згідно зі статтею 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК україни.

Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.

Згідно з частиною першою статті 66 СК України, подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності.

Частинами першою та другою статті 69 СК України передбачено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Те ж саме зазначено й у частині четвертій статті 372 ЦК України.

Виходячи із зазначених норм сімейного права, домовленість про порядок користування спільним майном подружжя може бути досягнута в усній, простій письмовій або письмовій нотаріальній формах, а договір про поділ спільного майна підлягає нотаріальному посвідченню (правовий висновок Верховного Суду України від 18.05.2016 у справі за № 6-3037цс15).

Суд першої інстанції, вирішуючи вимоги про поділ квартири, врахував викладені у постановах Верховного Суду України правові висновки і обґрунтовано визнав, що трирічний строк для вимог про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, обчислюється з жовтня 2013 року, тобто з дня, коли ОСОБА_1 (до зміни прізвища ОСОБА_4В.) дізналася про порушення її права.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_2 підтвердив, що у 2013 році між ним і позивачкою, яка після припинення сімейних відносин постійно проживає у спірній квартирі, виник спір щодо цього майна.

Отже, суд, який розглядав справу, обґрунтовано визнав, що укладена між сторонами до розірвання шлюбу у простій письмовій формі угода про поділ майна, у тому числі нерухомості, не є належним доказом часу, коли позивач дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права. ОСОБА_2, заперечуючи проти позову з підстав пропуску позивачем позовної давності, доказів, які б підтверджували ці обставини, не надав.

Інші викладені у скарзі відповідача доводи (написання угоди під тиском, відсутність судового рішення щодо встановлення факту проживання сторін однією сімєю без реєстрації шлюбу в період з травня 2012 року по липень 2013 року тощо) не мають правового значення і не спростовують висновків суду щодо поділу спірної квартири.

З урахуванням наведеного колегія суддів визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині поділу квартири з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відхиляє доводи, якими ОСОБА_2 обґрунтував апеляційну скаргу.

Згідно з пунктом першим частини 1 ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним до шлюбу.

За змістом частини першої ст. 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відмовляючи у задоволенні вимог про поділ автомобіля ВАЗ-21099, 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, суд мотивував висновок тим, що спірний транспортний засіб придбаний відповідачем ОСОБА_2 30 серпня 2006 року за кредитні кошти, надані 05 вересня 2006 року Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», тобто до початку проживання сторін у справі однією сімєю без реєстрації шлюбу з 26 грудня 2006 року і до укладення 23 червня 2007 року шлюбу, і не є спільною сумісною власністю подружжя. Поділ суми боргу, сплаченої в рахунок погашення кредитних коштів, не є підставою та предметом даного позову.

Даний висновок відповідає обставинам справи і вимогам закону.

Під час розгляду справи судом не встановлено, що спірний транспортний засіб за час шлюбу істотно збільшився у своїй вартості внаслідок спільних грошових затрат подружжя. Суд розглянув справу відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України в межах заявлених ОСОБА_1 (до зміни прізвища ОСОБА_4В.) вимог і на підставі доказів сторін. Згідно з уточненою позовною заявою (ас. 110-113 т. 1), позивач не заявляла вимоги про поділ суми боргу, сплаченої в рахунок погашення кредитних коштів.

Не можна визнати обґрунтованими доводи скарги щодо неврахування судом, який розглянув спір по суті, правової позиції, викладеної Верховним Судом України у справі № 6-79цс 13 від 02 жовтня 2013 року, оскільки вона стосується правового режиму майна фізичної особи підприємця.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 щодо неправильності висновків суду відносно моменту переходу права власності на заставне майно.

За загальним правилом, установленим ч. 1 ст. 334 ЦК України, право власності у набувача за договором виникає з моменту передання майна. Разом із тим сторони у договорі можуть передбачити й інший момент переходу права власності на майно.

Так, договором може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин. У цьому разі покупець не має права до переходу до нього права власності розпоряджатися товаром, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із призначення та властивостей товару (ч. 1 ст. 697 ЦК).

Тобто, збереження права власності за продавцем до оплати товару або настання інших обставин може бути обумовлено сторонами договору купівлі-продажу при продажу товарів у кредит.

Зробивши висновок, що відповідач набув право власності на спірне майно з моменту його передання, суд попередньої інстанції врахував положення пункту 6.1 договору купівлі-продажу автомобіля № 051/Д від 30 серпня 2006 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Авто-Технологія» і ОСОБА_2, у якому сторони угоди обумовили збереження права власності за продавцем як до внесення оплати покупцем згідно з п. 3.1.1 цього договору, так і до моменту отримання постійного технічного паспорту (ас. 59-60 т. 1).

Перевіряючи доводи апеляційної скарги позивача, колегія суддів установила, що ОСОБА_2 здійснив оплату товару з додержанням умов договору. Автомобіль постійно зареєстрований за ним 01 вересня 2006 року, виданий державний номерний знак НОМЕР_1 (ас. 43-44 т. 2).

Пунктом 1.5 договору застави транспортного засобу, укладеного 05 вересня 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» і ОСОБА_2 (ас. 53-58 т. 1), на який позивач посилається в обгрунтування доводів апеляційної скарги, також підтверджується, що на момент укладення цього договору у відповідача є право власності на спірний автомобіль.

Ці обставини позивачем ОСОБА_1 (до зміни прізвища ОСОБА_4В.) не спростовані; на порушення вимог статей 10, 60 ЦПК України нею не надані належні та допустимі докази на підтвердження моменту переходу права власності на спірний автомобіль з часу погашення кредиту.

Апеляційний суд, згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК Укараїни, розяснював сторонам їх права та обовязки, попереджав про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяв здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом (ас. 26, 31, 32, 37 т. 2).

Ураховуючи, що ОСОБА_1 не доведений факт набуття відповідачем права власності на спірний транспортний засіб у період спільного проживання сторін, суд обґрунтовано визнав, що автомобіль не є спільною сумісною власністю подружжя і не підлягає поділу.

Під час установлення зазначених фактів судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, рішення суду в частині відмови у задоволенні вимог про поділ автомобіля відповідає вимогам матеріального права та встановленим обставинам справи.

Отже, апеляційний суд відхиляє доводи скарги позивача щодо неправильного визначення судом момента переходу права власності на спірний автомобіль. Договір застави та норми параграфу 6 глави 49 Цивільного кодексу України не містять положень щодо перенесення момента переходу права власності до часу повного погашення цільового кредиту. Обмеження щодо користування та розпорядження предметом застави не є тотожніми момента переходу права власності.

Проте апеляційний суд частково погоджується з доводами апеляційної скарги ОСОБА_1 про неправильне вирішення питання про розподіл судових витрат, понесених нею.

Види судових витрат визначені у статті 79 ЦПК України.

Так, судові витрати складаються з судового збору та витрат, повязаних з розглядом справи. До останніх, зокрема, належать витрати на правову допомогу; витрати, повязані з проведенням судових експертиз; витрати, повязані з вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи.

Відповідно до вимог частини першої статті 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Ураховуючи, що позов задоволений частково, суд обґрунтовано присудив позивачеві з відповідача понесені нею судові витрати з оплати судового збору пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, що дорівнює 670 грн. (1218 грн. 18 коп. х 45%).

Суд першої інстанції правомірно визнав, що витрати позивача на проведення судової експертизи по визначенню ринкової вартості автомобіля не підлягають відшкодуванню, оскільки в задоволенні цих вимог відмовлено.

Також колегія суддів визнає, що підстави для стягнення витрат, понесених у звязку з оцінкою нерухомості, відсутні.

Згідно з матеріалами справи, оцінка нерухомості проведена субєктом оціночної діяльності фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 (ас. 76-91 т. 1).

Сума 400 грн., яку позивач просить присудити з відповідача на підставі квитанції, що міститься на ас. 75 т. 1, є комісією за послуги. З квитанції не вбачається, що кошти сплачені саме за проведення оцінки квартири, що є предметом спору; а фізична особа-підприємець ОСОБА_7, яка отримала грошові кошти, діяла як посередник на виконання договору про надання посередницьких послуг, укладеного 01 січня 2016 року між нею та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 (ас. 183-184 т. 1).

За таких обставин суд обґрунтовано не присудив позивачеві з відповідача сплачені 400 грн.

Однак не можна погодитись з висновком суду про стягнення на користь позивача витрат на правову допомогу.

Особа, яка надає правову допомогу, має право: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутнім у судовому засіданні. Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі (ч. 2 ст. 56 ЦПК України).

Тобто, права особи, яка надає правову допомогу, чітко визначені законом, та обовязковою умовою допуску цієї особи є ухвала суду.

З матеріалів справи видно, що судом не була постановлена ухвала про допуск ОСОБА_8; повноваження останнього посвідчені як договором доручення на надання правової (юридичної) допомоги (ас. 67 т. 1), так і довіреністю фізичної особи (ас. 96 т. 1). Від імені позивача на підставі довіреності ОСОБА_8 підписував уточнення до позовної заяви; заявляв клопотання про долучення доказів, призначення експертизи, зупинення провадження у справі тощо (ас. 110-113, 128зв., 129, 155, 164 т. 1).

Тобто, представник ОСОБА_8 вчиняв від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа.

Однак, суд першої інстанції, присуджуючи позивачеві витрати на правову допомогу пропорційно до задоволених позовних вимог, не врахував положення норм цивільного процесуального закону й виходив з наявності договору доручення на надання правової (юридичної) допомоги (ас. 67 т. 1) та участі ОСОБА_8 у судових засіданнях.

Розрахунку щодо вартості правової допомоги зі складання позовної заяви та надання у звязку з цим консультацій матеріали справи не містять.

Таким чином, ураховуючи, що ухвала про допуск ОСОБА_8 не була постановлена судом; представник ОСОБА_8 вчиняв від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа; підстави для присудження ОСОБА_1 понесених витрат на правову допомогу відсутні.

З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку залишити рішення в частині вирішення позовних вимог без змін; змінити рішення в частині вирішення питання про розподіл судових витрат.

Керуючись п. 3 ч.1 ст. 307, ст.ст. 309, 314, 316 ЦПК України, апеляційний суд

В И Р І Ш И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 (до зміни прізвища ОСОБА_4) ОСОБА_3 задовольнити частково.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Димитровського міського суду Донецької області від 22 листопада 2016 року в частині розподілу судових витрат змінити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 (до зміни прізвища ОСОБА_2) ОСОБА_3 понесені судові витрати 670 грн. 00 коп.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.

Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий О.М.Біляєва

Судді О.І.Корчиста

ОСОБА_9