Ухвала суду № 64710254, 06.02.2017, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2017 р.Справа № 820/5886/16Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Старостіна В.В.

Суддів: Рєзнікової С.С. , Бегунца А.О.

за участю секретаря судового засідання Машури Г.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2016р. по справі № 820/5886/16

за позовом ОСОБА_1

до Державної міграційної служби України третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ОСОБА_1, звернувся до суду з адміністративним позовом до відповідача, Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області та просив скасувати рішення та зобов'язати вчинити певні дії, а саме: скасувати рішення Державної міграційної служби України № 497-16 від 05.10.2016 року та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2016 року по справі № 820/5886/16 в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з постановою Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2016 року по справі № 820/5886/16 позивачем подано апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, вважає, що судом першої інстанції порушені норми матеріального та процесуального права.

Відповідач та третя особа вважають, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2016 року по справі № 820/5886/16 прийнята у відповідності до вимог чинного законодавства, а тому підстави для її скасування відсутні.

Розглянувши матеріали справи в їх сукупності, заслухавши суддю-доповідача, представників позивача, відповідача та третьої особи, колегія суддів встановила, що громадянин Іраку ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до відділу у справах біженців та соціальної інтеграції управління по роботі з іноземцями та особами без громадянства Головного управління ДМС України в Харківській області 28.03.2016 року (реєстраційний номер заяви №8) (а.с. 37-43).

За результатами розгляду матеріалів особової справи позивача № 2015 КН 0006 та проведення співбесід з позивачем, висновком Головного управління ДМС України в Харківській області від 04.07.2016 року (Справа № 2015 КН 0006) було відмовлено заявнику - гр. Іраку ОСОБА_1 (позивачу) у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених п. п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 73-84).

Як вбачається зі змісту висновку про відмову, заявник (позивач) не має підстав для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, тобто умови, передбачені п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», на думку відповідача, є відсутніми.

Окрім того, зі змісту висновку про відмову також встановлено, що в розумінні відповідача, побоювання заявника повертатися до Іраку через загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, які відповідають вимогам п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» носять суто суб'єктивний характер, а тому не є підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки існує альтернатива внутрішнього переміщення до іракського Курдистану, сунітських районів Іраку, які не охоплені військовим конфліктом та знаходяться під юрисдикцією офіційної влади, яка забезпечує правопорядок на цих територіях.

Державною міграційною службою України рішенням № 497-16 від 05.10.2016 року підтримано висновок Головного управління ДМС України в Харківській області від 04.07.2016 року та відмовлено гр. Іраку ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 85).

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що рішення Державної міграційної служби України від 05.10.2016 року № 497-16, прийняте на підставі, у порядку та у спосіб, що визначені законом, а тому є правомірним.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Як визначено п.1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про імміграцію», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про імміграцію», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Як встановлено п. 13 ст. 1 зазначеного вище Закону, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. п. 1 ч. 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29.04.2004 року), в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Частною 4 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Так, згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

На підставі п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Статтею 9 Закону № 3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Так, працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими ч. ч. 2 і 3 ст. 8 цього Закону.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців 2 - 4 ч. 1 ст. 6 цього Закону (ч. 6 ст. 9 Закону № 3671-VI).

Як вбачається з ч. 8 ст. 9 вказаного Закону, у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 11 ст. 9 Закону № 3671-VI).

Положеннями ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів справи вбачається, що у своїй заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 28.03.2016 року, заявник (позивач) вказав, що причиною звернення за захистом є бойові дії в м. Рамаді та самому Іраку, які загрожують його життю. Будинок, в якому мешкала його родина, зруйновано. Окрім того, існує загроза через його релігійну приналежність, зазначив що є сунітом через що загрожують шиїтські угруповання, які вважають сунітів прихильниками ІДІЛ. Заявник також вказав на загрозу з боку ІДІЛ через те, що він не підтримує діяльність цієї організації.

Під час вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з позивачем ГУ ДМС України у Харківській області було проведено декілька співбесід, під час яких з'ясуванню підлягали детальні обставини та причини втечі позивача з країни громадянства.

Матеріалами особової справи позивача № 2016 КН 0006 підтверджено, що позивач - громадянин Іраку ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в м. Рамаді (Ірак) в багатодітній родині, за національністю - араб, за віросповіданням мусульманин-суніт. Через рік після закінчення 12-річної школи, у 2005 році приїхав на навчання до України. Закінчив підготовчий факультет та перший курс Донецького медичного університету, після чого переїхав на навчання до м. Луганськ. Навчався в Луганському медичному університеті до літа 2011 року. На канікули позивач їздив в Ірак, потім знову повернувся до України. Проживає за адресою: АДРЕСА_1.

Через академічну заборгованість не зміг продовжити навчання, через що з вересня 2011 року позивач нелегально перебуває в Україні.

За порушення правил перебування в Україні стосовно заявника 24.03.2016 року Дзержинським РВ у м. Харкові ГУ ДМС України в Харківській області, відповідно до ч. 1 ст. 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення, складено відповідний протокол (Серія ПР МХК № 112087).

Під час проведення співбесіди (Протокол від 05.04.2016 року Справа № 2016 КН 0006) між заявником (позивачем) та відповідачем, заявник повідомив про той факт, що через початок бойових дій у серпні 2014 року позивач залишив Луганськ та поїздом приїхав в м. Харків. Під час очікування на залізничному вокзалі у м. Луганську озброєні чоловіки відібрали у нього національний паспорт.

Проте, зі змісту висновку про відмову у наданні статусу біженця випливає, що позивач під час проведення з ним співбесід повідомляв неправдиві та недостовірні відомості, щодо обставин перебування в Україні, а тому даний факт щодо відбирання паспорту у ГУ ДМС України в Харківській області викликав сумніви, оскільки у вказаний період позивач не міг залишити Луганськ на залізничному транспорті, через пошкодження залізничного шляху, потяги не курсували з 26 липня по 23 вересня 2014 року (а.с. 46-52, 76-77).

Колегія суддів зазначає, що аналіз матеріалів особової справи також свідчить про те, що не існує розумної можливості того, що саме заявникові буде причинено шкоду або неприйняті страждання у разі його повернення в країну громадянської належності (Ірак) та про відсутність будь-якої дискримінації стосовно позивача. Окрім того, позивач користується захистом країни своєї громадської належності, оскільки у 2010 році він безперешкодно отримав національний паспорт Іраку, у 2010 та 2011 роках двічі безперешкодно в'їжджав та виїжджав з Іраку.

Відповідно до положень ст. 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів погоджується з висновками ГУ ДМС України в Харківській області про те, що заявник у вересні 2011 року через відрахування втратив законні підстави для перебування в Україні, проте до УДМС України в Луганській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не звертався, а до ГУ ДМС України в Харківській області звернувся лише 28.03.2016 року, що свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування на батьківщині (а.с. 80).

Але вмотивованих доводів та доказів щодо підстав тривалого зволікання із зверненням до відповідної міграційної служби (територіального органу ДМС) протягом встановленого законом проміжку часу позивачем ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанції не наведено та не надано.

Відповідно до ІКН бойовики ІДІЛ взяли під контроль місто Рамаді 18.05.2015 року. Місто було звільнене від ІДІЛ у грудні 2015 року, тобто до того моменту, коли заявник звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Твердження ОСОБА_1 щодо продовження бойових дій в м. Рамаді після звільнення міста не підтверджується ІКП.

Колегія суддів зазначає, що аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень заявника (позивача) в контексті ситуації в країні його громадянської належності, дозволяє зробити висновок про те, що позивач обґрунтовує неможливість повернення до країни громадянської належності, через вкрай небезпечну ситуацію в своїй країні, внаслідок загальнопоширеного насильства та порушення прав людини в ситуації внутрішнього збройного конфлікту, посилаючись на небезпеку з боку шиїтських військових угрупувань.

ІКП свідчить, що різноманітні озброєні шиїтські загони різних міліцій діють разом із іракською армією під час звільнення територій Іраку від ІДІЛ та на територіях проживання шиїтського населення Іраку, де вони забезпечують самооборону для захисту шиїтського населення та релігійних святинь.

Як підтверджено матеріалами особової справи, військовим конфліктом охоплена тільки частина країни. Інформація по країні походження позивача підтверджує той факт, що в провінціях Анбар, Найнава, Салах Ад-Дін, Куркук та Діяла триває неміжнародний збройний конфлікт, який супроводжується порушенням прав людини. Шиїтське населення також мешкає не на всій території Іраку, через що доцільно зробити висновок про можливість повернення заявника до Іраку на території, які не охоплені внутрішнім збройним конфліктом та де відсутнє шиїтське населення.

Згідно з ІКП центром внутрішнього військового конфлікту є переважно центральні та північні провінції Іраку. Велика кількість внутрішньо переміщених осіб з цих районів знайшла притулок в Іракському Курдистані, де місцева влада забезпечує безпеку територій.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що згідно з позицією УВКБ ООН стосовно проведення до Іраку, в Курдистані ситуація в сфері безпеки є відносно стабільною, при цьому сили безпеки перебувають у стані найвищої боєздатності і запроваджені жорсткі заходи для попередження нападів з боку ІДІЛ та пов'язаних з нею бойових угрупувань. Також особи, які тікають від насильства на півночі та сході Іраку, ідуть у спокійні райони Найнави та провінції Анбар. Найбільша кількість ВПЛ знайшли притулок у провінції Дохук.

Переміщення також здійснюється до провінції Багдад, а також до провінцій, які розташовані на півдні від Багдаду, головним чином Наджаф, Кербела, Васіт та Бабіль. Згідно з мапою розселення релігійних громад Іраку, на півдні країни в провінціях - Наджаф, Кербела, Васіт та Бабіль мешкають переважно шиїти, а на північ та схід від Багдаду - суніти.

Колегія суддів також погоджується з висновками ГУ ДМС України в Харківській області про те, що для позивача на сьогодні існує альтернатива безпечного внутрішнього переміщення за межами Рамаді до іракського Курдістану, а також у райони Іраку з сунітським населенням, які наразі не охоплені конфліктом з ІДІЛ.

Враховуючи альтернативу внутрішнього переміщення, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що побоювання позивача повертатися в країну громадянської належності на території Іраку, де мешкають суніти, які не знаходяться під владою ІДІЛ та не охоплені внутрішнім конфліктом, де позивачу не буде загрожувати небезпека через загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, а відтак доводи та вимоги позивача є необґрунтованими.

Колегія суддів наголошує, що представником позивача у судовому засіданні першої та апеляційної інстанції не наведено інших об'єктивних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 КАС України.

Згідно ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи викладене вище, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що рішення Державної міграційної служби України № 497-16 від 05.10.2016 року прийняте з урахуванням інформації по країні походження позивача, його пояснень - протоколів співбесід від 05.04.2016 року, від 25.04.2016 року, від 13.05.2016 року, від 01.07.2016 року, тобто на підставі, у порядку та у спосіб, що визначені законом, а тому є правомірним, оскільки будь-яких доказів, що свідчать про протилежне не надано.

Що стосується позовної вимоги щодо зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів зазначає, що ця вимога є похідною від вимоги про скасування рішення, а тому також не підлягає задоволенню.

Отже, суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого обґрунтовано відмовив в задоволенні адміністративного позову.

Відповідно до ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим.

Колегія суддів вважає, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2016 року відповідає вимогам ст. 159 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновком суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків, щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2016р. по справі № 820/5886/16 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання ухвали у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя (підпис)Старостін В.В.Судді(підпис) (підпис) Рєзнікова С.С. Бегунц А.О. Повний текст ухвали виготовлений 13.02.2017 р.