Рішення № 64696630, 09.02.2017, Апеляційний суд Київської області

Справа № 359/3590/15 Головуючий у І інстанції Чирка С.С.Провадження № 22-ц/780/392/17 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 26 09.02.2017

РІШЕННЯ

Іменем України

09 лютого 2017 року м.Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Білоконь О.В., Верланова С.М.,

при секретарі Воробей В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційними скаргами Публічного акціонерного товариства ОСОБА_2 банк «ПриватБанк» та ОСОБА_3 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 січня 2015 року у справі:

- за позовом Публічного акціонерного товариства ОСОБА_2 банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи ОСОБА_6, служба у справах дітей виконавчого комітету Бориспільської міської ради Київської області про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення;

- за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства ОСОБА_2 банк «ПриватБанк», третя особа ОСОБА_6 про визнання припиненим зобовязання поруки, -

в с т а н о в и л а:

У квітні 2013 року ПАТ ОСОБА_2 «ПриватБанк» звернувсядо суду із вказаним вище позовом,який надалі уточнив і мотивував тим, що 18 жовтня 2006 року між ПриватБанком і позичальником ОСОБА_6 було укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит в розмірі 15000 доларів США терміном на 4 роки зі сплатою щомісячно процентів в розмірі 10,08 % річних та поверненням тіла кредиту в кінці строку надання. В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором 18 жовтня 2006 року між банком і відповідачкою ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки, за яким ОСОБА_3 передала в іпотеку банку належний їй житловий будинок та земельну ділянку площею 0,0890 га, розташовані по вул.Переяслівська 5 у м.Борисполі Київської області.

Вказував, що за умовами кредитного договору позичальник ОСОБА_6 мав повертати кредит наступним чином: щомісяця сплачувати проценти, винагороди, комісії, а тіло кредиту повернути після закінчення строку надання кредиту, однак не виконував ці обовязки і після закінчення терміну надання кредиту кошти не повернув, має заборгованість, яка станом на 18 березня 2013 року становить 48904,61 долари США, з яких тіло кредиту - 15092,89 доларів США, проценти - 12705,56 доларів США, комісія - 282,60 доларів США, пеня - 20823,56 доларів США.

Посилаючись на ст.ст.33,38,39 Закону України «Про іпотеку» та умови договору іпотеки, просив в рахунок погашення боргу за кредитним договором в розмірі 48904,61 доларів США звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: житловий будинок, загальною площею 368,10 кв.м. та земельну ділянку площею 0,0890 га, розташовані по вул.Переяслівській 5 у м.Бориспіль Київської області, шляхом продажу предмету іпотеки ПриватБанком з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, з отриманням витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з проведенням дій щодо корегування технічної документації поточного стану нерухомості, отримання кадастрового номеру ділянки, отримання дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, з можливістю здійснення Приватбанком усіх дій, необхідних для продажу предмета іпотеки, виселити відповідачів із житлового будинку по вул.Переяслівська 5 у м.Борисполі Київської області із зняттям із реєстраційного обліку та стягнути судові витрати.

У лютому 2014 року відповідачка ОСОБА_3 подала зустрічний позов, який в подальшому уточнила і просила визнати припиненими зобовязання поруки, що виникли за договором іпотеки, укладеним 18 жовтня 2006 року між нею і ПриватБанком. Вимоги мотивувала тим, що банк в односторонньому порядку без її згоди як поручителя збільшив процентну ставку за договором, що призвело до збільшення обсягу її відповідальності, а тому згідно положень ч.1 ст.559 ЦК України порука припинилася. Крім того, вважає, що встановлена нею порука також припинилася на підставі ч.4 ст.559 ЦК України, бо банк не предявив вимоги до неї як поручителя на протязі шести місяців із дня закінчення основного зобовязання 18 жовтня 2010 року, а звернувся до суду з позовом лише у квітні 2013 року. Також просила застосувати строк позовної давності до позовних вимог банку.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 січня 2015 року первісний позов ПриватБанку задоволено частково. В рахунок погашення боргу за кредитним договором в розмірі 30776,77 доларів США звернуто стягнення на предмет іпотеки у вигляді житлового будинку загальною площею 368,10 кв.м. та земельної ділянки площею 0,0890 га, які належать ОСОБА_3 і розташовані по вул.Переяслівській 5 у м.Бориспіль Київської області, шляхом продажу предмету іпотеки ПриватБанком з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем, встановлена початкова ціна реалізації предмета іпотеки та стягнуто судові витрати. В решті позову ПриватБанку відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову відповідачки ОСОБА_3 відмовлено.

Не погоджуючись із таким рішенням ПАТ КБ «ПриватБанк» подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог і ухвалити нове, яким позов банку задоволити в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права. Скаргу мотивує тим, що суд залишив поза увагою положення Закону України «Про іпотеку» та не врахував, що при продажу предмета іпотеки банку необхідно отримання цілого ряду документів, що потрібні для укладення договору купівлі-продажу. Суд безпідставно відмовив у виселенні, не застосувавши положень Закону України «Про іпотеку» щодо виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки. Крім того, суд невірно визначив розмір боргу за кредитом.

Відповідачка ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову банку, а її зустрічний позов задоволити в повному обсязі, посилаючись на недоведеність обставин, які суд вважав встановленими, неповне зясування судом обстаивн справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права. Вказує, що суд при вирішенні її позову помилково не застосував положень ст.559 ЦК України щодо припинення поруки, прийшовши до хибного висновку, що відносини іпотеки та поруки різні. Правовий статус ОСОБА_4 і її доньки як відповідачів є помилковим. Розрахунок боргу, зроблений банком є невірним і не відповідає дійсності.

В суді апеляційної інстанції представник ПАТ КБ «ПриватБанк» подану апеляційну скаргу підтримав, просив задоволити та скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області в частині відмови у позові банку як незаконне. Проти задоволення апеляційної скарги ОСОБА_3 заперечувала.

Відповідачка ОСОБА_3 подану нею апеляційну скаргу підтримала, просила задоволити та скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області і ухвалити нове. Проти задоволення апеляційної скарги ПриватБанку заперечила.

Відповідачі ОСОБА_4, а також ОСОБА_6 та його представник в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги банку заперечували, апеляційну скаргу ОСОБА_3 визнали і просили задоволити.

Решта учаників належно повідомлені про час розгляду справи, що стверджується рекомендованими повідомленнями про вручення судових повісток, до суду не зявилися, що згідно ст.305 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що обидві апеляційні скарги підлягають до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 3) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.

Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що 18 жовтня 2006 року між КБ «ПриватБанк» і третьою особою ОСОБА_6 укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальнику кредит для споживчих потреб в розмірі 18000 доларів США строком до 18 жовтня 2010 року із сплатою 10,08 % річних за користування коштами (т.1 а.с.23-26). Повернення кредиту згідно п.1.1 кредитного договору передбачено шляхом внесення позичальником щомісячних платежів на погашення процентів на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди та комісії, а повернення тіла кредиту позичальник здійснює в кінці строку надання кредиту (т.1 а.с.23).

В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором між банком і відповідачкою ОСОБА_3 18 жовтня 2006 року було укладено договір іпотеки, згідно якого відповідачка передала в іпотеку належне їй майно: житловий будинок загальною площею 368,10 кв.м. і земельну ділянку площею 0,0890 га, що розташовані по вул.Переяслівська 5 у м.Борисполі Київської області (т.1 а.с.28-31). Умови договору іпотеки містять застереження про права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом його продажу від імені банку будь-якому покупцю за договором купівлі-продажу (т.1 а.с.30).

Також, судом встановлено, що позичальник ОСОБА_6 не виконував обовязків по щомісячному поверненню кредиту, покладених на нього умовами кредитного договору, після закінчення строку надання кредиту має заборгованість, яка станом на 28 січня 2014 року становить 350959,23 грн. і включає тіло кредиту 120380,37 грн., проценти 125526,02 грн. та пеня 105052,82 грн., що стверджується розрахунком боргу (т.1 а.с.121-124).

Наведені обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Задовольняючи частково первісний позов ПАТ КБ «ПриватБанк», суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що позичальник ОСОБА_6 не виконав передбачених кредитним договором обовязків по поверненню отриманого кредиту, після закінчення строку надання кредиту кошти не повернув, має заборгованість, чим у свою чергу порушує права банку як кредитора, які підлягають до захисту через процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки.

При цьому суд виходив з того, що наявні передбачені законом підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить іпотекодавцю ОСОБА_3, у обраний позивачем спосіб, а саме: шляхом продажу предмету іпотеки ПриватБанком з укладанням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем. Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками, оскільки суд першої інстанції у порушення вимог ст.ст.212-214 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них.

Відповідно до ст.4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Способи судового захисту цивільних прав та інтересів особи визначені у ч.2 ст.16 ЦК України, в якій крім іншого зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Отже, за змістом даних норм власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права у суді, який, визначається законом чи договором.

Спеціальним законом, який регулює питання звернення стягнення на предмет іпотеки є ОСОБА_7 України «Про іпотеку».

Згідно ст.33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно вимог ст.36 вказаного Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно договору про задоволення вимог іпотекодержателя, які визначають можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому ст.38 Закону України «Про іпотеку».

Тобто, Закон України «Про іпотеку» передбачає як судовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, так позасудове врегулювання, які відрізняються за процедурою та правовими наслідками.

Аналогічні положення щодо можливості судового і позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки містить іпотечний договір, укладений між сторонами, п.27 якого містить застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст.38 Закону України «Про іпотеку» (т.1 а.с.30).

Відповідно до приписів ст.38 Закону України «Про іпотеку» якщо договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. Протягом тридцятиденного строку з дня отримання такого повідомлення особа, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, вправі письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки. З дня отримання іпотекодержателем цього повідомлення вказана особа набуває переважне право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя. Якщо таких повідомлень надійшло декілька, право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя належить особі, яка має вищий пріоритет своїх зареєстрованих прав чи вимог. Якщо особи, які мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, не висловили наміру його придбати, іпотекодержатель вправі продати предмет іпотеки будь-якій іншій особі на власний розсуд. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.

Задовольняючи вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб, суд на зазначені положення закону уваги не звернув та не зясував чи дотримана банком процедура продажу предмета іпотеки, визначена ст.38 Закону України, зокрема чиписьмово повідомляв банк за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу відповідачку ОСОБА_3 як іпотекодавця про свій намір укласти цей договір, чи скористалася вона переважним правом на придбання предмета іпотеки, чи є підставами позовубанку обставинищодо неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку.

Крім того, звертаючи стягнення на предмет іпотеки, суд допустив порушення норм матеріального права, прийшовши до помилкового висновку про можливість встановлення початкової ціни продажу предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, визначену на підставі оцінки майна, проведеної субєктом оціночної діяльності. При цьому суд залишив поза увагою вимоги ст.39 Закону України «Про іпотеку», яка передбачає, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду в тому числі має бути зазначено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Аналіз змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, та аналіз норм ст.ст.38,39 Закону України «Про іпотеку», дає підстави для висновку, що у розумінні норми ст.39 вказаного Закону початкова ціна предмету іпотеки для його реалізації має бути вказана у рішенні у грошовому виразі, тобто має бути зазначена конкретна грошова сума. При цьому визначення початкової ціни має відповідати процедурі, передбаченій ч.6 ст.38 цього Закону. Аналогічні правові висновки зробив Верховний Суд України при розгляді справ № 6-61цс15 від 27 травня 2015 року та № 6-1935цс15 від 7 жовтня 2015 року, вказавши, що початкова ціна предмету іпотеки має бути вказана у грошовому вираженні і визначатися за процедурою згідно ч.6ст.38 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до ч.2 ст.214 ЦПК України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 цього Кодексу.

Крім того, хвалюючи рішення, суд невірно визначив розмір боргу ОСОБА_6 за кредитним договором в рахунок погашення якого банк заявив вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, з огляду на заяву відповідачки ОСОБА_3 про застосування строку позовної давності до вимог банку по сплаті пені (т.1 а.с.125), суд застосував передбачений ч.2 ст.258 ЦК України річний строк позовної давності і обрахував пеню за період із квітня 2012 року по квітень 2013 року, тобто на протязі року до подачі позову до суду. При цьому суд залишив поза увагою, що справа розглядалася судом тривалий час і банк під час її розгляду уточнив позовні вимоги і просив стягнути борг, в тому числі по пені, станом на 28 січня 2014 року, надавши відповідний розрахунок (т.1 а.с.121-124,129-132). Отже, пеня має обраховуватися в межах строку позовної давності за період із квітня 2012 року по 28 січня 2014 року.

Стягуючи нараховані банком проценти за користування кредитом в повному обсязі, суд не звернув уваги на заяву відповідачки про застосування строку позовної давності до вимог банку по сплаті процентів, погашення яких передбачено періодичними платежами (т.2 а.с.14-16), порушивши норми матеріального права.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За загальним правилом перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України). Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч.5 ст.261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, скільки з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст.261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч.4 ст.267 ЦК України).

У справі, яка переглядається, судом установлено, що повернення кредиту згідно п.1.1 кредитного договору передбачено шляхом внесення позичальником щомісячних платежів на погашення процентів в період із «10» по «15» число кожного місяця. Повернення тіла кредиту позичальник здійснює в кінці строку користування кредитом.

Оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобовязання, які деталізують обовязок боржника повернути проценти частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обовязку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу на погашення процентів, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення (правова позиція Верховного Суду України у справах: № 6-154 цс15 від 30вересня 2015 року, № 6-331цс15 від 01 липня 2015 року). Враховуючи відсутність сплати процентів з боку позичальника, суд всупереч наведеному, а також заяві відповідачки, не застосував позовну давність до вимог про сплату процентів, що потягло невірне визначення їх розміру.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову ПриватБанку про виселення відповідачів, суд послався на передчасність таких вимог, проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками з огляду на наступне.

Ч.1 ст.40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є ст.109 ЖК УРСР, у ч.1 якої передбачені підстави виселення.

За змістом ч.2 ст.40 Закону України «Про іпотеку» та ч.3 ст.109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобовязані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Аналіз змісту даних норм дає підстави для висновку, що особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням ч.2 ст.109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення (правова позиція Верховного Суду України у справах № 6-447цс15 від 24.06.15,№ 6-1484цс15від 21.10.2015 р., № 6-2947цс15 від 03.02.16 , № 6-1449цс15 від 03.02.16).

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Відповідно до ст.303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права, яке є обов'язковою підставою для скасування судового рішення.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову ПАТ КБ «ПриватБанк» не грунтується на матеріалах справи, ухвалене з порушенням норм матеріального права і підлягає скасуванню.

Вирішуючи спір в межах заявлених вимог, колегія суддів вважає, що позов ПАТ КБ «ПриватБанк» не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_6 укладено кредитний договір, за яким останній отримав кредит в розмірі 18000 доларів США, а також встановлено, що після закінчення строку надання кредиту позичальник ОСОБА_6 кошти не повернув, має заборгованість, що відповідно до приписів ст.33 Закону України «Про іпотеку» дає банку право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, належний відповідачці ОСОБА_3

Однак, вимоги банку задоволенню не підлягають, поскільки як вище вказувалося відповідно до ст.ст.36,37,38 Закону України «Про іпотеку» та умов договору іпотеки обраний банком спосіб зверення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладанням договору купівлі-продажу з іншою особою покупцем відноситься до позасудових і згідно ст.38 Закону України «Про іпотеку» передбачає необхідність дотримання певної процедури, яка полягає у обовязку банку письмово повідомити за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу іпотекодавця про свій намір укласти цей договір, з метою забезпечення переважного права іпотекодавця на придбання предмета іпотеки.

При цьому колегія суддів виходить з того, що з урахуванням вищевказаних норм права не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки в такий спосіб за рішенням суду, однак за умови надання банком доказів дотримання процедури позасудового врегулювання, передбаченої ст.38 Закону України «Про іпотеку», а також надання доказів неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку.

З огляду на те, що банком не надано суду доказів про вжиття передбачених ст.38 Закону України «Про іпотеку» заходів для зверення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу, а обставинищодо неможливості проведення такого стягнення в позасудовому порядку не становлять підставу заявленого банком позову, колегія суддів відмовляє у позові.

Доводи апеляційної скарги ПриватБанку про те що відмовляючи банку у наданні права на отримання всіх необхідних документів, суд не врахував, що при продажу предмета іпотеки банку необхідно отримання цілого ряду документів, що потрібні для укладення договору купівлі-продажу не грунтуються на законі.

ОСОБА_7 України «Про іпотеку», ні укладений між сторонами договір іпотеки не передбачає надання таких повноважень банку при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу. Навпаки ст.38 Закону України «Про іпотеку» чітко вказує на те, що дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_3 про те, що її чоловік ОСОБА_6 сплатив кредит у більшому розмірі, ніж зазначено у розрахунку боргу, спростовуються наданими позичальником квитанціями про сплату боргу, які містяться в матеріалах справи (т.1 а.с.111). Суд першої інстанції прийшов до вірних висновків, що згідно наданих ОСОБА_6 оригіналів квитанцій ним було сплачено на погашення кредиту: у 2007 році 4630 доларів США; у 2008 році 2800 доларів США та 62,32 грн.; у 2009 році 1102,38 доларів США та 4839,99 грн.; у 2010 році 6875,42 грн.

Доводи скарги, що позичальник ОСОБА_6 отримав кредит у меншій сумі, ніж вказано у розрахунку безпідставні і спростовуються наданими банком меморіальними ордерами, згідно яких ОСОБА_6 отримав кредиту розмірі 18000 доларів США. Таке повністю відповідає умовам укланого кредитного договору, який передбачав надання кредиту у вигляді повновлювально кредитної лінії.

Колегія суддів не приймає до уваги висновок судово-економічної експертизи № 17/15 від 30 грудня 2015 року, який проведений при попередньому апеляційному розгляді (рішення апеляційної інстанції скасована і справа передана на новий апеляційний розгляд) і згідно якого станом на 28 січня 2014 року заборгованість ОСОБА_6 за кредитним договором становить: за тілом кредиту - 2453,41 доларів США; за відсотками - 210,84 доларів США;за пенею - 64,05 доларів США, як такий, що суперечить іншим матеріалам справи. Так висновок експерта і наведені в ньому розрахунки заборгованості базуються на тому, що позичальник ОСОБА_6 отримав кредит у розмірі 10000 доларів США, що спростовується матеріалами справи в яких містяться меморіальні ордери щодо отримання ним кредиту в розмірі 18000 доларів США.

Крім того, висновок екперта базується на неповних даних, експерт взагалі не зміг визначити заборгованість позичальника за процетами після 28 жовтня 2008 року, що є суперечливим і викликає питання щодо обгрунтованості висновку по розміру заборгованості становм на 28 січня 2014 року. Експерт вказав, що нарахування відсотків за підвищеною процентною ставкою є необгрунтованим, проте з розрахунку вбачається, що банк не застосовував підвищені відсотки.Екперт дав оцінку строку позовної давності, що не відноситься до його повноважень.

Згідно ч.6 ст.147 ЦПК України висновок експерта для суду не є обовязковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст.212 цього Кодексу, згідно якої суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, обяктивному дослідженні доказів, жоден з яких не має для суду наперед встановленого значення. З викладених підстав, колегія суддів не приймає до уваги вказаний висновок.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 є законним і обгрунтованим.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив із недоведеності вимог ОСОБА_3 та відсутності передбачених законом підстав для припинення іпотеки. Такі висновки суду відповідають обставинам справи та положенням ст.17 Закону України «Про іпотеку», яка встановлює підстави припинення іпотеки і не містить підстав, вказаних ОСОБА_3 у позові.

Доводи апеляційної скарги про те, що на спірні правовідносини поширюються положення закону, що регулюють договір поруки, зокрема поширюються положення ст.559 ЦК України не грунтуються на вимогах закону.

Суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що іпотека є видом забезпечення зобовязання відмінним від поруки, а тому положення закону про поруку на іпотеку не поширюються.

Аналогічні розяснення містить п.23 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», згідно якого при вирішенні спорів за участю майнових поручителів суди мають виходити з того, що відповідно до статті 11 Закону України «Про заставу», статей 1, 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до статті 546 ЦК застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553559 ЦК) не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобовязання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки.

Безпідставні і посилання ОСОБА_3 у апеляційній скарзі на те, що іпотека припинилася у звязку із збільшенням банком процентної ставки і як наслідок збільшенням розміру відповідальності майнового поручителя. В даному випадку за умовами закону та іпотечного договору майновий поручитель ОСОБА_3 відповідає за невиконання позичальником кредитного договору виключно в межах вартості предмета іпотеки.

Тобто, обсяг його відповідальності обмежений вартістю предмета іпотеки і не повязується із збільшенням чи зменшенням розміру боргу позичальника. У випадку недостатності вартості предмета іпотеки для погашенння боргу майновий поручитель подальшої відповідальності не несе.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія судів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційні скарги Публічного акціонерного товариства ОСОБА_2 банк «ПриватБанк» та ОСОБА_3 задоволити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 січня 2015 року в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та відмови у виселенні скасувати і ухвалити нове.

Відмовити у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства ОСОБА_2 банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи ОСОБА_6, служба у справах дітей виконавчого комітету Бориспільської міської ради Київської області про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: