Ухвала суду № 64669641, 07.02.2017, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

_______________

Провадження № 22ц/790/972/17 Головуючий 1 інст. - Шарко О.П.

Справа № 645/3438/15-ц Доповідач - Бурлака І.В.

Категорія: трудові

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«07» лютого 2017 року м. Харків

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Харківської області в складі:

Головуючого судді: Бурлака І.В.,

Суддів: Карімової Л.В., Яцини В.Б.,

за участю секретаря: Баранкової В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Харкові справу за апеляційними скаргами фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14 липня 2015 року та додаткове рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зазначеним та у подальшому уточненим позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1. В обґрунтування свого позову посилалася на те, що відповідно до трудового договору між працівником та фізичною особою, яка використовує найману працю, укладеного сторонами 01 червня 2014 року, вона з 01 червня 2014 року по 20 березня 2015 року працювала реалізатором продовольчих товарів у фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

Вказала, що за час роботи дотримувалась усіх передбачених трудовим договором умов і сумлінно виконувала покладені на неї обов'язки, до дисциплінарної відповідальності не притягувалась.

Зазначила, що 20 березня 2015 року її було звільнено з роботи за статтею 38 КЗпП України за власним бажанням, однак за час роботи передбачена вищевказаним трудовим договором заробітна плата у розмірі 1219,00 грн. на місяць їй не виплачувалась.

Вказала, що при звільненні її з роботи відповідач не здійснив з нею остаточного розрахунку по заробітній платі, виплатив заробітну плату лише за роботу у березні 2015 року, лікарняні і компенсацію за щорічну відпустку в загальному розмірі 1474,23 грн., заборгованість по заробітній платі за період роботи з 01 червня 2014 року по 28 лютого 2015 року в загальному розмірі 10971,00 грн. виплачена не була.

Зазначила, що протиправними діями відповідача їй заподіяно моральну шкоду, яка виявилась в тому, що вона була вимушена звільнитися, оскільки протягом майже 10 місяців не отримувала заробітної плати. Крім того, вона має на утриманні хвору дитину, яка потребує лікування, але внаслідок тривалої невиплати заробітної плати і затримки остаточного розрахунку при звільненні була позбавлена матеріальної можливості його здійснювати. Внаслідок протиправних дій відповідача фактично була позбавлена джерел існування, у зв'язку з чим її сім'я опинилась у дуже скрутному матеріальному стані. Розмір відшкодування моральної шкоди позивач визначила у розмірі мінімальної заробітної плати за кожний місяць затримки виплати заробітної плати, починаючи з 01 липня 2014 року і до теперішнього часу, що становить 10962,00 грн.

Просила стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість по заробітній платі за період роботи з 01 червня 2014 року по 28 лютого 2015 року в розмірі 15847,00 грн.; стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні за період з 21 березня 2015 року по день ухвалення судом рішення у справі та у відшкодування заподіяної моральної шкоди у розмірі 10962 грн., судові витрати покласти на відповідача

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14 липня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2 - задоволено частково, стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість по заробітній платі за період з 01 червня 2014 року по 28 лютого 2015 року та середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні в розмірі 15847,00 грн.; стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 в рахунок відшкодування моральної шкоди 500,00 грн.; стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 243,60 грн.

Додатковим рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 243, 60 коп. за часткове задоволення вимог немайнового характеру - відшкодування моральної шкоди.

Не погоджуючись з рішенням та додатковим рішенням суду фізична особа-підприємець ОСОБА_1 подала апеляційні скарги, в якій просила рішення та додаткове рішення суду - скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. При цьому посилалася на неповне з'ясування судом обставин справи, що мають значення для справи, на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права. Вважала, що суд не надав належної оцінки доказам у справі, не звернув уваги на те, що показання свідка ОСОБА_3 стосовно факту невиплати заробітної плати не є належними доказами, не містять інформації з приводу обставин, на підтвердження яких вони зазначені у рішенні суду, ґрунтуються виключно на припущеннях, роздумах щодо матеріального становища родини позивача та не свідчать про конкретні юридичні факти; що позивачем не доведено фактів невиплати їй заробітної плати; що ОСОБА_4, у своїх свідченнях наполягала на тому, що позивач за весь час роботи у відповідача отримувала заробітну плату вчасно і у повному обсязі один раз на тиждень та ніколи не мала заборгованості; що на момент звільнення позивач матеріальних претензій до відповідача не мала, її представник за дорученням отримав кінцевий розрахунок, про що свідчить його підпис на розрахунку заробітної плати від 20 березня 2015 року; що позивачем не надано суду письмових або інших доказів звернення нею до відповідача з приводу заборгованості з заробітної плати або із вимогою видати розрахунок заробітної плати, також немає доказів звернення позивачки зі скаргами про порушення роботодавцем умов трудового договору до відповідних державних органів; що позивачем не надано доказів на підтвердження розмірів заробітної плати стосовно основної суми заборгованості; що позивачем не доведено ані фактів спричинення моральної шкоди, ані вини відповідача у її спричиненні; що власної ініціативи на укладення додаткового рішення суд першої інстанції не виявив, справу було повернуто для ухвалення додаткового рішення апеляційним судом, заяви позивача про ухвалення додаткового рішення також надано не було, а відповідач проти прийняття додаткового рішення заперечувала, про що нею було зроблено заяву 17 серпня 2015 року; що у суду не було підстав для ухвалення додаткового рішення, оскільки рішення було ухвалено стосовно всіх позовних вимог, зазначено точні суми грошових коштів, які підлягають стягненню, негайне виконання застосовано, питання про судові витрати судом вирішено, хоча й невірно.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 25 грудня 2015 року апеляційні скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задоволено, рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14 липня 2015 року та додаткове рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні та відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 листопада 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Апеляційного суду Харківської області від 25 грудня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з'явившихся осіб, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг вважає, що апеляційні скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 необхідно відхилити, рішення суду та додаткове рішення суду - залишити без змін.

При цьому судова колегія виходить з наступного.

Задовольняючи позов ОСОБА_2, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується судова колегія, обґрунтовано виходив з доведеності позовних вимог.

Судом встановлено, що 01 червня 2014 року між ОСОБА_2 та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 укладено трудовий договір між працівником та фізичною особою - підприємцем, яка використовує найману працю, який належним чином зареєстрований в Харківському міському центрі зайнятості. За умовами трудового договору ОСОБА_2 зобов'язалася виконувати роботу продавця вагового товару, фізична особа - підприємець - оплачувати працю робітника у розмірі 1219, 00 грн. щомісячно. При звільненні позивача з роботи 20 березня 2015 року відповідач не провів з нею остаточного розрахунку із заробітної плати, внаслідок чого виникла заборгованість із заробітної плати за період роботи з 01 червня 2014 року по 28 лютого 2015 року у загальному розмірі 10971, 00 грн. Роботодавець виплатила заробітну плату лише за роботу у березні 2015 року, оплату днів тимчасової непрацездатності (лікарняних) і компенсацію щорічної відпустки у загальному розмірі 1474, 23 грн., що підтверджується розпискою про отримання зазначених коштів представником ОСОБА_2 - ОСОБА_5

В суді апеляційної інстанції представник відповідача пояснила, що документи з відомостями про виплату заробітної плати найманим працівникам 20 березня 2015 року у центрі зайнятості зникли, однак з цього приводу фізична особа - підприємець до правоохоронних органів, до суду не зверталася. Вважала, що пояснення свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_6, надані ними в суді першої інстанції щодо того, що вони разом з позивачем своєчасно та в повному обсязі отримували заробітну плату є належними та допустимими доказами

Представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 в суді апеляційної інстанції в свою чергу пояснив, що ОСОБА_2 звільнилася, оскільки роботодавець не сплачувала їй заробітну плату.

Статтею 57 ЦПК України передбачено, що доказами є будь - які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обгрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до статті 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 59 ЦПК України передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з вимогами статей 10, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Аналізуючи наведені норми права слід зазначити, що пояснення свідків, на які посилається відповідач, виходячи з вимог статей 57-60 ЦПК України не можуть бути належними та допустимими доказами на підтвердження розрахунку з працівником при його звільненні.

Разом з тим із відповіді начальника Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова Головного управління Державної фіскальної служби у Харківської області від 24 листопада 2015 року вбачається, що станом на 24 листопада 2015 року згідно бази даних АІС «Податковий блок» внески з зарплати ЗО сплачені в повному обсязі та надано розмір нарахованої заробітної плати ОСОБА_2 з червня 2014 року по грудень 2014 року, який становив щомісячно 1400,00 грн.; за січень, лютий 2015 року - 1410, 00 грн., за березень 2015 року - 943, 33 грн.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про оплату праці» в редакції станом на 01 червня 2014 року - початковий момент спірного періоду заборгованості), заробітна плата - є винагорода, обчислена, як правило у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 24 цього Закону заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів та не пізніше 7 днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. У разі, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам.

За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов'язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця.

За вимогами частини 2 статті 30 цього Закону роботодавець зобов'язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерський облік витрат на оплату праці у встановленому порядку.

Згідно зі статтею 31 цього Закону відомості про оплату праці працівника надаються будь - яким органам чи особам лише у випадках, передбачених законодавством, або за згодою чи на вимогу працівника.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 працювала у відповідача з червня 2014 року по березень 2015 року наступним чином: в червні 2014 року вона відпрацювала 19 днів, в липні 2014 року - 23 дні, в серпні 2014 року - 20 днів, у вересні 2014 року - 22 дні, у жовтні 2014 року - 23 дні, у листопаді 2014 року - 20 днів, у грудні 2014 року - 23 дні, у січні 2015 року - 20 днів, у лютому 2015 року - 20 днів, у березні 2015 року - 22 дні.

Із матеріалів справи вбачається, що їй нарахована заробітна плата за відпрацьовані дні, однак, документів, які б підтверджували, що ОСОБА_2 отримала заробітну плату за свою роботу матеріали справи не містять.

В суді апеляційної інстанції представник відповідача пояснила, що таких документів вона не може надати, оскільки вони зникли.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільнення працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сумм, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сумм у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Як вбачається з матеріалів справи заробітна плата за спірний період ОСОБА_2 нараховувалася, однак не була виплачена.

У зв'язку з чим судова колегія вважає, що суд першої інстанції правомірно стягнув з відповідача на користь позивача нараховану, але не виплачену суму заробітної плати з 01 червня 2014 року по 28 лютого 2015 року у розмірі 10971,00 грн. та суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 4876, 00 грн., яка розрахована у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати», розмір якої відповідач в суді апеляційної інстанції не оспорював.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП (набрала чинності 13 січня 2000 р.) відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Із роз'яснень, які містяться в пунктах 5, 9, 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» із змінами вбачається, що до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. При цьому необхідно з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Враховуючи, що непроведення остаточного розрахунку з вини відповідача завдало моральні страждання позивачу, які суттєво відобразилися на загальному добробуті сім`ї, судова колегія вважає, що суд першої інстанції правильно визначив розмір моральної шкоди в сумі 500,00 грн. та стягнув її з відповідача.

Питання щодо стягнення судових витрат вирішено відповідно до вимог частини 1 статті 88 ЦПК України та Закону України "Про судовий збір" від 08 липня 2011 року із змінами та доповненнями.

Аналізуючи зазначене, судова колегія вважає, що з додержанням вимог ст. ст. 213 - 215 ЦПК України суд першої інстанції, встановивши обставини справи повно, надавши їм належну оцінку, правомірно зазначив у рішенні про доведеність фактів порушення прав позивача, у зв'язку з чим апеляційні скарги задоволенню не підлягають.

Оскільки ухвалені судові рішення відповідаєють зазначеним вимогам та обставинам справи, судова колегія вважає, що підстав для їх зміни або скасування не вбачається.

Доводи апеляційних скарг, які зведені до посилання на ті обставини, які були предметом розгляду в суді першої інстанції і яким суд надав відповідну правову оцінку, висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. ст. 303,304, п.1.ч.1.ст. 307, ст. 308, ст. 313, п.1.ч.1.ст. 314, ст.ст. 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія

у х в а л и л а:

Апеляційні скарги фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - відхилити.

Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14 липня 2015 року та додаткове рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 17 серпня 2015 року - залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання законної сили.

Головуючий суддя Судді колегії