Ухвала суду № 64656611, 08.02.2017, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 лютого 2017 року м. Київ К/800/7428/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Бухтіярової І.О., Приходько І.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова Головного управління Міндоходів у Харківській області

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2013 року

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2014 року

у справі № 820/8752/13-а

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Імпекс»

до Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова Головного управління Міндоходів у Харківській області

про скасування податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и в :

Товариство з обмеженою відповідальністю «Імпекс» (далі - Товариство) звернулось в суд з позовом до Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова Головного управління Міндоходів у Харківській області (далі - Інспекція) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 13 вересня 2013 року № 0000662202.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2013 року, яку залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2014 року, адміністративний позов Товариства до Інспекції про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення задоволено у повному обсязі: визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Інспекції від 13 вересня 2013 року № 0000662202.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, Інспекція подала касаційну скаргу, в якій просила їх скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає розгляду справи по суті.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами перевірки Товариства Інспекцією складено акт від 02 вересня 2013 року № 425/20-30-22-02/31149603, згідно з яким позивачем порушено вимоги пунктів 198.2, 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 200.1, 200.2, 200.3 статті 200 Податкового кодексу України (далі - ПК України), в результаті чого Товариством завищено податковий кредит за травень 2013 року на суму 512 880, 00 грн., що призвело до заниження податку на додану вартість, що підлягає сплаті до бюджету за травень 2013 року, на суму 512 880, 00 грн.

Висновки відповідача про порушення позивачем названих норм ґрунтується на тому, що господарські операції позивача та ПАТ «Кондитерська фабрика «Лагода», безпідставно відображені в податковому обліку, оскільки, по-перше, такі операції документально не підтвердженні, а по-друге, в таких операціях відсутня ділова мета.

На підставі акта перевірки Інспекція прийняла податкове повідомлення-рішення від 13 вересня 2013 року № 0000662202, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на суму 641 100, 00 грн., у тому числі 512 880, 00 грн. - за основним платежем та 128 220, 00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про протиправність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, оскільки господарські операції позивача з контрагентом мали товарний (реальний) характер, придбання таких послуг підтверджувались документально, що дає право підприємству на формування податкового кредиту.

Колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного.

Статтею 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 року № 996-Х11 (далі - Закон № 996) визначено, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до статті 9 Закону № 996 підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Оскільки, згідно зі статтею 1 Закон № 996 господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства, то визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

При цьому, будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків (як обов'язкова ознака господарської операції) кореспондується з нормами ПК України.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

У відповідності до пункту 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 201.10 статті 201 ПК України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Аналіз наведених правових норм дає підстави вважати, що необхідною умовою для можливості включення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження (ведення) господарської діяльності платника податку, що спрямована на отримання доходу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, між позивачем та його контрагентом ПАТ «Кондитерська фабрика «Лагода» було укладено договір поставки олії соняшникової.

На підтвердження фактичної поставки олії позивачем надано копії податкових накладних, видаткових накладних, товарно-транспортних накладних, посвідчень про якість олії соняшникової нерафінованої та платіжні доручення.

Ні підтвердження використання товару, одержаного від ПАТ «Кондитерська фабрика «Лагода», у власній господарській діяльності позивачем надано докази реалізації придбаної олії.

На підставі наведених обставин та доказів, оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про реальність господарських операцій з метою використання в господарській діяльності.

Щодо доводів відповідача про те, що в договорі між позивачем та його контрагентом визначено умову про те, що поставлятиметься олія сира пресовано соняшникова, натомість, згідно з первинними документами, що наявні у матеріалах справи, постачалась олія соняшникова нерафінована, то колегія суддів звертає увагу на наступне.

Договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Отже, договір свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання.

Відповідно до вищенаведеного визначення господарська операція пов'язана не з фактом підписання договору, а не з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Оскільки наявними у матеріалах справи доказами повністю підтверджується обставина придбання олії соняшникової нерафінованої, суди попередніх інстанцій вірно зазначили про правомірність формування даних податкового обліку позивачем.

В касаційній скарзі відповідач також вказував про відсутність ділової мети придбання товарів позивачем у ПАТ «Кондитерська фабрика «Лагода», оскільки останнє придбавало олію у ТОВ «Паритет-Агро», з яким у позивача є прямі контакти.

Надаючи оцінку таким доводам відповідача, колегія суддів звертає увагу на наступне.

Підпункт 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначає господарську діяльність як діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямовану на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Аналіз правових норм, дає підстави вважати, що необхідною умовою для можливості включення сум податку на додану вартість, сплачених в ціні товару (послуги) до складу податкового кредиту, є їх здійснення для провадження (ведення) господарської діяльності платника податку, що спрямована на отримання доходу.

Мета отримання доходу як кваліфікуюча ознака господарської діяльності кореспондує з вимогою щодо наявності розумної економічної причини (ділової мети) під час здійснення господарської діяльності. Оскільки господарська діяльність складається із сукупності господарських операцій платника податку (які є формою здійснення господарської діяльності), то розумна економічна причина має бути наявною в кожній господарській операції. Лише в такому разі та чи інша операція може вважатися вчиненою в межах господарської діяльності платника податків і лише за таких умов платник податків має право на врахування у податковому обліку наслідків відповідних господарських операцій. Таким чином, лише господарські операції, здійснені за наявності розумних економічних причин (ділової мети) є такими, що вчинені в межах господарської діяльності.

Розглядувана позиція випливає зі змісту підпункту 14.1.231 пункту 14.1 статті 14 ПК України, відповідно до якого розумна економічна причина (ділова мета) - причина, яка може бути наявна лише за умови, що платник податків має намір одержати економічний ефект у результаті господарської діяльності.

З урахуванням наведеного, господарською може бути визнана лише правомірна діяльність платника податку, вчинювана саме з метою одержання доходу, а не з метою заниження податкових зобов'язань.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, придбання олії у ПАТ «Кондитерська фабрика «Лагода» мало розумну економічну причину незважаючи на наявність прямих контрактів позивача з ТОВ «Паритет-Агро», у якого придбавав олію контрагент позивача.

ТОВ «Імпекс» та ТОВ «Паритет-Агро» протягом тривалого часу працювали на одному ринку соняшника, олії, шроту, та мали господарські операції. При виникненні нагальної необхідності узгодити поставку товару під зовнішньоекономічний контракт, що укладався, 11 лютого 2013 року позивач звернувся до ТОВ «Паритет-Агро» з комерційною пропозицією.

Проте, як свідчить досліджений судами попередніх інстанцій лист, контрагент повідомив про відсутність вільної олії, а також про необхідність 100% попередньої оплати замовленого товару. Оскільки така умова була неприйнятною для позивача, а умови поставки, досягнуті з ПАТ «Кондитерська фабрика «Лагода», були набагато вигідніші, адже оплата за поставку товару ПАТ «Кондитерська фабрика «Лагода» була здійснена у квітні 2013 року, після отримання оплати від нерезидента, суди попередніх інстанцій дійшли юридично правильного висновку про наявність у спірних операціях ділової мети.

Оскільки позивач надав всі первинні документи, що стосуються господарських операцій за участю контрагентів, які фактично підтверджують реальне здійснення правочинів і досягнення позивачем законної мети їх здійснення для провадження господарської статутної діяльності, направленої на отримання прибутку, відтак суди дійшли правильного висновку про правомірність формування позивачем податкового кредиту.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли юридично правильного висновку про невідповідність фактичним обставинам справи тверджень відповідача про відсутність здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами, а відтак, з урахуванням вимог частини 3 статті 2, частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок щодо наявності законних підстав для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при прийнятті оскаржуваних судових рішень судами були порушені норми матеріального чи процесуального права.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За наведених обставин підстави для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій відсутні.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України,

у х в а л и в:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Дзержинському районі м. Харкова Головного управління Міндоходів у Харківській області залишити без задоволення, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 23 жовтня 2013 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили у порядку та строки, передбачені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та на неї може бути подана заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236 - 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судді О.А. Веденяпін І.О. Бухтіярова І.В. Приходько