Рішення № 6461254, 15.10.2009, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

15.10.2009                                                             Справа № 10/292(5/99)

За позовом: ДП „Енергоринок” м.Київ

До відповідача: ВАТ ЕК „Закарпаттяобленерго” м.Ужгород-Оноківці

Про стягнення 586033,98 грн. 3% річних та 28015844,79 грн. інфляційних збитків

Суддя О.С.Йосипчук

за участю представників сторін:

позивача:

відповідача:

Розглянувши матеріали справи за позовом

Державного підприємства „Енергоринок” м.Київ до відкритого акціонерного товариства енергопостачальна компанія „Закарпаттяобленерго” м.Ужгород-Оноківці про стягнення 586033,98 грн. 3% річних та 28015844,79 грн. інфляційних збитків,

ВСТАНОВИВ:

Державним підприємством „Енергоринок”, м. Київ заявлено до відкритого акціонерного товариства енергопостачальної компанії „Закарпаттяобленерго”, м. Ужгород –Оноківці позов про стягнення суми 5863033,98 грн. –3% річних та 28015844,79 грн. –інфляційних збитків.

Представник позивача письмовими заявами (вх. № 3792 від 09.04.2008 року) та (вх. № 8814 від 17.09.2008 року) уточнив позовні вимоги, збільшивши їх від первіснозаявлених 2587 877,12 - 3% річних та 10389892,28 грн. –інфляційних збитків до 5863033,98 грн. –3% річних та 28015844,79 грн. –інфляційних збитків, про що подав відповідний розрахунок.

Відповідач проти позову заперечує з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Зокрема посилається на неправомірність нарахованих до стягнення сум позову з огляду на положення ст. 1 Закону України „Про тимчасову заборону стягнення з громадян України пені за несвоєчасне внесення плати за житлово –комунальні послуги” від 13.11.1996 року, обставин несвоєчасного фінансування з державного та місцевого бюджетів наданих компанією пільг та субсидій населенню та інших підстав.

Із матеріалів справи вбачається, що у жовтні 2003 року ДП „Енергоринок” (далі позивач) звернулося до господарського суду Закарпатської області із позовом до ВАТ ЕК „Закарпаттяобленерго” (далі компанія) про стягнення, з урахуванням розміру уточнених позовних вимог, 40641488,07 грн. вартості проданої з 01.07.2002 року по 30.09.2003 року електроенергії за договором від 22.04.2002 року № 1050/01, 9117754,27 грн. пені, 10389892,28 грн. суми, на яку збільшився борг з урахуванням встановленого індексу інфляції, 2587877,12 грн. 3% річних.

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 01.07.2005 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.11.2005 року, позов задоволено частково, з компанії стягнуто на користь позивача 40641488,07 грн. заборгованості, а в решті позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 20.02.2006 року рішення господарського суду та постанова Львівського апеляційного господарського суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені, інфляційних та трьох відсотків річних скасовано, а справу у цій частині направлено на новий розгляд до господарського суду Закарпатської області.

Рішенням господарського суду від 09.07.2007 року позов задоволено частково, з компанії стягнуто 126859 грн. пені, в іншій частині позову щодо стягнення пені відмовлено, а у частині стягнення інфляційних та 3% річних позов залишено без розгляду.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 04.10.2007 року, залишено без змін , а постановою Вищого господарського суду України від 25.02.2008 року, рішення господарського суду Закарпатської області від 09.07.2007 року в частині залишення без розгляду позову про стягнення інфляційних та 3% річних скасовано, а справу у цій частині направлено до суду першої інстанції для розгляду позову по суті, в іншій частині рішення залишено без змін.

Рішенням господарського суду від 17.09.2008р., залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 27.11.2008р. у задоволенні вимог позивача про стягнення інфляційних та 3% річних у задоволенні відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.03.2009р. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.11.2008р. та Рішення господарського суду Закарпатської області від 17.09.2008р. було скасовано, а справу №10/292 направлено до господарського суду Закарпатської області на новий розгляд.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 20.10.2009р.

Заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши

подані по справі доказові матеріали, щодо спірного питання,

Суд задовольняє позов частково, виходячи з наступного:

Судовим розглядом справи встановлено, що обґрунтовуючи позовні вимоги - 3% річних та інфляційні збитки, як складову предмета позову станом на 01.03.2008 року позивач посилається на застосовані ним у нарахуваннях сум позову ст. 214 ЦК УРСР, ст. ст. 526, 625 ЦК України та ст. ст. 229, 234 ГК України.

Рішенням господарського суду Закарпатської області від 01.07.2005 року стягнуто з компанії на користь позивача 40641488,07 грн. –основного боргу. В цій частині рішення набрало законної сили. За таких обставин, факт прострочення відповідачем щодо розрахунків із позивачем за продану у період з 01.07.2002 року по 30.09.2003 року електроенергію за договором від 22.04.2002 року № 1050/01 слід вважати доведеним (ст..35 ГПК України).

Скасовуючи Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.11.2008р. та Рішення господарського суду Закарпатської області від 17.09.2008р. Вищий господарський суд України вказав на те, що висновки судів попередніх інстанцій не можна вважати обґрунтованими, щодо відмови у стягненні з відповідача інфляційних та 3 відсотків річних за період після 01.01.2004р., оскільки Закон України „Про внесення змін до статті 214 ЦК Української РСР” №1136 від 08.10.1999р. втратив чинність 01.01.2004р. (згідно з Цивільним кодексом України від 16.01.2003р. №435), а згідно ч.2 ст.625 ЦК України, у разі прострочення грошового зобов’язання боржник на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від донарахованої суми.

У відповідності до ст..111-12 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції є обов’язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Як зазначено у Постанові Вищого господарського суду України, положення Цивільного кодексу України набрали чинності 01.01.2004р.

Згідно з п.10 Перехідних положень Цивільного кодексу України, правила ЦК України про відповідальність за порушення договору застосовуються в тих випадках, коли відповідні порушення були допущені після набрання чинності цим кодексом, крім випадків. Коли в договорах була встановлена інша відповідальність за такі порушення.

Тому, позовні вимоги в частині інфляційних втрат підлягають задоволенню частково за період з 01.01.2004р. по 01.03.2008р. (згідно з заявою про збільшення позовних вимог від 17.09.2008р.) у сумі 69992,716 грн. за період з 01.01.2004р. по 16.04.2005р. та у сумі 176259,528 грн. за період з 16.04.2005р. по 01.03.2008р.

В іншій частині вимог про стягнення інфляційних втрат слід відмовити з огляду на те, що у відповідності до Прикінцевих положень Закону України „Про внесення змін до статті 214 ЦК Української РСР” №1136 від 08.10.1999р. цей закон не поширюється на правовідносини, що випливають із прострочення виконання грошового зобов’язання, пов’язаного із оплатою населенням комунальних послуг, з огляду на що за період, що передує 01.01.2004р. у позивача відсутні правові підстави для нарахування інфляційних втрат.

Досліджуючи правову природу вимог позивача щодо стягнення трьох відсотків річних від простроченої суми, нарахованих за весь період прострочення, судом піддано аналізу норми господарського та цивільного законодавства, які регламентують зобов’язальні правовідносини контрагентів у сфері фінансових розрахунків за господарськими договорами.

Чинним законодавством встановлено відповідальність боржника за неналежне виконання ним грошових зобов’язань, як фактору порушення цивільних прав та охоронюваних законом інтересів кредитора. У цьому випадку відповідальність наступає у вигляді відшкодування збитків та сплаті штрафних санкцій (ст..229 ГК України). При цьому, під збитками розуміється витрати, зроблені управненою стороною, а також не одержані нею доходи (ст..ст.224, 225 ГК України), в той час, як під штрафними санкціями визнається неустойка, штраф та пеня (ст..230 ГК України).

Статтею 231 ГК України, зокрема п.6 передбачено, що штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою НБУ за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. В той же час, як пеня нараховується на суму прострочення протягом шести місяців з дня прострочення (п.6 ст.232).

Таким чином, положення п.6 ст.231 є бланкетними; такими що відсилають для застосування до ч.2 ст..625 ЦК України, а за таких обставин, кредитор, у випадку прострочення грошового зобов’язання, вправі вимагати від боржника відсотки за користування коштами на підставі ст..231 ГК України із урахуванням правил ч.2 ст.625 ЦК України.

Зобов’язання боржника сплатити кредитору окрім суми боргу із урахуванням індексу інфляції і, додатково три відсотки річних передбачене статтею 625 ЦК України, яку включено до Глави 51 ЦК України, що у свою чергу встановлює правові наслідки порушення зобов’язання та регламентує умови відповідальності за порушення зобов’язання. Крім того слід зауважити, що спір з приводу стягнення трьох відсотків річних є приватним, позаяк така вимога задовольняється у випадку коли про неї заявить кредитор (п.2 ст.625 ЦК України).

Згідно з п.2 ст.4 ГК України, особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання визначаються цим господарським кодексом України. Тому, як слідує із ст..9 ЦК України, положення Господарського кодексу України по відношенню до положень Цивільного кодексу України співвідносяться як спеціальні до загальних.

Аналізуючи у сукупності наведені вище норми права, суд доходить висновку, що у спірній ситуації вимоги позивача щодо стягнення 5803033,98 грн. трьох відсотків річних, слід визнати такими, що нараховані на підставі ст..231 ГК України та у відповідності з п.2 ст.625 ЦК України.

За таких обставин, до спірної ситуації про стягнення відсотків за користування чужими коштами слід застосовувати як положення Глави 51 Цивільного кодексу України, так і положення Глави 26 Господарського кодексу України у співвідношенні загальне до спеціального.

Згідно із п.1 ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання.

Однак, у відповідності до ст..233 ГК України, у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій, врахувавши не тільки майнові, але й інші інтереси сторін.

Настоюючи на задоволенні позовних вимог позивач зіслався на факт прострочення відповідачем грошового зобов’язання, що являється юридичною підставою для застосування наслідків прострочення, передбачених ст..214 ЦК Української РСР та ст..625 ЦК України.

Мотиви заперечення відповідачем вимог позивача стосуються обставин наявності значної дебіторської заборгованостї перед відповідачем за спожиту електроенергію житлово –комунальних підприємств населення, об’єктів бюджетної та соціальної інфраструктури, закладів освіти, охорони здоров’я та інших споживачів.

Згідно з Постановою Пленуму Верховного суду України від 01.11.1996 року № 9 „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” суди повинні керуватись насамперед нормами Конституції України.

Як вбачається із матеріалів справи, правовідносини між сторонами виникли та були реалізовані до набрання чинності 01.01.2004 року Цивільного та Господарського кодексів України.

Відповідно до ст. 58 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, закон та інші нормативно –правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Пунктом 4 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України 2003 року та пунктом 5 Прикінцевих та Перехідних положень ГК України визначено, що вони застосовуються до цивільних і господарських відносин, що виникли після набрання ними чинності, крім випадків, коли за порушення господарських зобов’язань була встановлена інша відповідальність.

З урахуванням наведеного, до спірних правовідносин між сторонами слід застосовувати положення ЦК 1963 року, в т.ч., Закону України „Про внесення зміни до ст. 214 Цивільного кодексу УРСР № 1136-XIV” від 08.10.1999 року (далі Закон № 1136).

Згідно ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст.5 ЦК 2003 року, якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав і обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності, при цьому акт цивільного законодавства не має зворотної дії часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Стягнення з боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та трьох відсотків річних, у спірний період, було встановлено Законом України „Про внесення змін до ст. 214 Цивільного кодексу УРСР № 1136-XIV” від 08.10.1999 року (далі Закон № 1136), яким ст. 214 Цивільного кодексу викладено в редакції, на яку позивач посилається у поданому до суду позові, як на обгрунтування позовних вимог щодо стягнення 3% річних та інфляційних збитків.

Водночас, п.2 ч.2 Перехідних положень Закону № 1136 встановлено, що Закон України „По внесення зміни до ст. 214 Цивільного кодексу УРСР” не поширюється на правовідносини, що виникли з прострочення виконання грошового зобов’язання, пов’язаного з оплатою населенням комунальних послуг.

За таких обставин, станом на 01.01.2004 року (дати набрання чинності Цивільного кодексу України) у відповідача не існувало обов’язку перед позивачем щодо сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних в тій частині, заборгованість в якій виникла у нього у зв’язку з несплатою спожитої електроенергії населенням та підприємствами, що надають комунальні послуги населенню щодо яких він є постачальником електричної енергії за регульованими тарифами, а тому доводи позивача щодо обґрунтованого стягнення 3% річних та інфляційних збитків є помилковими.

На підтвердження своїх заперечень відповідачем надано суду копії помісячних звітів форми № 1-16-енерго, якими підтверджується наявність заборгованості перед відповідачем за спожиту електроенергію житлово –комунальних підприємств, водоканалу, населення та інших споживачів.

Аналіз звітної форми № 1-16 –енерго свідчить, що рівень неоплати населенням за спожиту електроенергію складає від 5% до 60% до загальної кількості відпущеної у відповідному місяці електроенергії вказаній категорії споживачів, а рівень неоплати житлово –комунальних господарств області за спожиту електроенергію складає від 13% до 66% до загальної кількості відпущеної у відповідному місяці електроенергії вказаній категорії споживачів (таблиця № 1 додатку до письмових пояснень від 05.12.2006 року № 6-5-255), що є належним і допустимим доказом в розумінні ст. ст. 32, 34, 36 ГПК України.

Про наявність заборгованості населення та підприємств ЖКГ, основним видом діяльності яких є надання комунальних послуг населенню свідчать копії звітів за формою № 5 НКРЕ за період з липня 2002 року по вересень 2003 року, що надано суду відповідачем у судовому засіданні.

Відтак, п.3 розпорядження КМУ від 16.03.2000 року № 126-р в редакції розпорядження КМУ України від 24.06.2000 року № 297-р –енергопостачальні компанії зобов’язано подавати Міністерству палива та енергетики інформацію про стан розрахунків за електричну енергію не пізніше сімнадцятого дня після закінчення звітного періоду за формою № 1-16 –енерго для подальшого узагальнення.

Постановою НКРЕ України від 28.03.2001 року № 287 „Про відомчу статистичну звітність НКРЕ” внесено зміни до постанови НКРЕ від 09.06.1998 року № 741 „Про введення в дію форм відомчої статистичної звітності”, згідно з якими з 01.04.2001 року введено в дію форму відомчої статистичної звітності № 5-НКРЕ (місячна) „Звіт про розрахунки за спожиту електричну енергію” та затверджено Інструкцію щодо заповнення даної форми звітності.

Згідно з положеннями п.3 „Порядок та термін надання інформації”, територіальне представництво НКРЕ слідкує за наданням форми у встановлений термін, перевіряє дані, аналізує правильність заповнення та повноту даних, що надаються. Територіальне представництво НКРЕ візує перевірений друкований екземпляр форми звітності і пересилає його до фінансово –аналітичного управління центрального апарату НКРЕ. Крім того, представництва НКРЕ повинні здійснювати перевірки достовірності поданої інформації.

Отже, наведене скеровує суд розмежувати лінію дослідження ліміту відповідальності за зобов’язаннями сторін у конкретній справі при конкретних обставинах, як виняткових суб’єктів правовідносин господарська діяльність яких невід’ємно пов’язана між собою і першочергово впливає на суспільно –державний фактор економічної стабільності та національної безпеки, як в регіоні так і в державі, а тому вимагає від суду через призму наведеного оцінювати коло і силу доказів вимог і заперечень сторін, беручи до уваги громадянську позицію сторін щодо сприйняття ступеня негативних наслідків, їх віддзеркаленням в дійсності після ухвалення судом рішення в даній справі щодо кожного із суб’єктів спірних відносин.

Втім, вищенаведене в цілому не підсилює обгрунтування та доводи позивача в частині стягнення 3% річних та інфляційних збитків, що наведені в позові та заяві про уточнення позовних вимог від 09.04.2008 року та 17.09.2008 року за продану з 01.07.2002 року по 30.09.2003 року електроенергію, що було об’єктом неодноразової уваги суді різних інстанцій.

Між тим, даючи правову оцінку обставинам справи в іншій правовій площині і викладаючи правову позицію виходячи з аналізу наявності вини в господарському правопорушенні суд зауважує на тому, що підставою виникнення цивільно –правової відповідальності є: наявність шкоди, причиннний зв'язок між ним та наявність вини заподіювача шкоди.

Відсутність хоча б єдиного елементу складу цивільно –правової відповідальності свідчить про відсутність умов цивільно –правової відповідальності.

Наявні докази обставин справи необгрунтовують вину відповідача через зворотні „ланцюгові” негативні наслідки по зобов’язаннях кінцевого споживача, що залежить від гарантій належного державного і місцевого фінансування (різних категорій населення, бюджетні заклади і установи, об’єкти життєзабезпечення міст, сіл і т.п.), і через низьку платоспроможність створюють несприятливу економічно –господарську діяльність для підприємства –відповідача, що призводить до адміністративно –фінансової відповідальності, в т.ч., і за даним позовом у справі.

Подібні проблемні ситуації є об’єктивними та загальновідомими як явище, що існує в загальнодержавному масштабі, ліквідація якого потребує політичної волі на державному рівні в плані глобальної антимонопольної стратегії.

До того ж. представником відповідача проінформовано суд про те, що підприємством –відповідачем застосовувались (точкове і системне відключення від подачі електроенергії споживачам, рейди та перевірки, пропагандистські заходи в засобах масової інформації, притягнення боржників за споживання електроенергії до судової відповідальності), чим виконувались приписи ст. 226 ГК України, вживалися заходи необхідні для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу (п.2 ст. 193 ГК України). Наведене може свідчити про існування критерію добросовісності відповідача у зобов’язальних відносинах, що впливає на суб’єктний склад вини.

Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання, тобто в цивільному праві діє презумпція винуватості правопорушника. Відсутність своєї вини відповідач довів достовірними доказами в судових засіданнях, в т.ч., письмовими доказами, чим ствердив добросовісність у виконанні договірних зобов’язань всупереч відсутності ознак добросовісності у суб’єкта, надання позову щодо визначення обсягу позову, як обов’язку „на вимогу кредитора” (ч.2 ст. 625 ЦК України).

Застосовуючи у нормах цивільного законодавства морально –правових категорій „справедливість”, „розумність”, „добросовісність” і активне застосування відповідних загальноправових та галузевих принципів при здійсненні судочинства, судом виокремлюються ті норми Цивільного кодексу України, які вимагають додержуватися моральних засад суспільства при визначенні обсягу цивільної правоздатності, здійсненні цивільних прав і обов’язків (ч.1 ст. 19, ч.4 ст. 13, ч.4 ст. 26, ч.2 ст. 300, ч.2 ст. 319 ЦК України). Законодавчо закріплений імператив добросовісності і у зобов’язальних відносинах (ч.3 ст. 509 ЦК України).

У порушеному контексті є також те значення, що надається моралі, саме як одному з головних елементів визначення суті права –у рішеннях Конституційного суду України, зокрема, (рішення КСУ від 24.03.2005 року № 2-рп/2005 та від 02.11.2004 року № 15-рп/2004), де зазначено: „одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі традицій, звичаїв, тощо, які легітимізовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства”.

Саме тому та нищеслідуючому, судом з повагою береться до уваги Постанови Верховного суду України у справі № 6/132 від 22.02.2005 року, на які посилається позивач обґрунтовуючи позовні вимоги (заперечення на відзив № 8813 від 17.09.2008 року).

Однак, слід зауважити, що з огляду на ст. ст. 8, ч.4 ст. 13, 58, 147, 150 (п.2) Конституції України, Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 01.11.1996 року (які вибудовують засади верховенства права в першу чергу Конституцією, а потім законами України), ст. ст. 13 (п.2), 23 Закону України „Про судоустрій України”, пріоритетність у визначенні надається правовій позиції у висновках Конституційного суду України. При цьому визначення конкретної позиції Господарського суду Закарпатської області при вирішенні позовних вимог у невирішеній частині позову в даній справі –зобов’язують застосувати приписи п.2 ст. 1 Закону України „Про судоустрій України”, де „судочинство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції”.

Досліджуючи критерії розмежування вини і недобросовісності суб’єктів спірних відносин суд притримувався лінії розмежування специфічних для різних видів цивільних відносин форм дотримання або порушення обов’язкових з погляду права моральних велінь вочевидь, що має визначатися колом обставин, які зумовлюють застосування до правопорушника заходів цивільно –правової відповідальності.

Позаяк, невідповідність параметрам добросовісності конкретних характеристик діяння учасника цивільних відносин залежно від мети правового регулювання може призводити не тільки до ненабуття ним певного права або відмови йому у праві на використання того чи іншого засобу правового захисту, а й до зміни його правового становища.

При постановленні судового рішення враховується характер зобов’язання, наслідки його невиконання, особа відповідача, ступінь його вини, суспільно – державну значимість господарської діяльності сторін, обставини, що впливають на неможливість виконання відповідачем зобов’язання належним чином та межі здійснення цивільних прав (п.3 ст. 13 ЦК України), де не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, безпідставного збагачення за рахунок погіршення фінансово –майнового стану сторони у спорі.

Вирішуючи даний спір суд намагався дотримуватись процесуальних засад господарського судочинства, де у ст. 33 ГПК України визначено правила розподілу тягаря доказування, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Отже, кожна сторона повинна самостійно визначати предмет доказування, тобто коло фактів матеріально –правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. На склад цих фактів вказує норма матеріального права, яка визначає права і обов’язки сторін у конкретній справі. Сторони мають добросовісно, відповідно до вимог ст. 22 ГПК України, користуватися належними їм процесуальними правами у процесі доказування, а отже самостійно визначати та подавати необхідні докази для обґрунтування своїх вимог і заперечень. Відповідно до вимог ст. 43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Тому мотиви рішення суду не дають підстав для висновку про неможливість подання сторонами доказів на стадії розгляду справи цим судом.

Встановлюючи дійсні обставини справи, суд посилається на фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, в даному випадку –письмовими доказами. При цьому, заяви та пояснення не приймаються судом за преюдицію, а перевіряються на достовірність.

Відповідно до вимог ст. 4-7 ГПК України –судові рішення приймаються за результатами обговорення усіх обставин справи.

Тому, на підставі викладеного вище та з огляду на обставини, за якими відповідач вжив заходів до зменшення заборгованості, однак позбавлений можливості у регресному порядку здійснити відшкодування тих витрат, які пов’язані із виплатою штрафних санкцій позивачу, обставини, за якими позивачем відшкодовано позивачу заявлені збитки, враховуючи і інфляційні, суд вважає за можливе застосувати у спірній ситуації п.1 ст.233 ГК України, зменшивши розмір вимог про стягнення відсотків від простроченої суми до суми 300000 грн.

Керуючись ст.ст. 33,34, 43, 49,ст..ст. 82-85, 87 ГПК України,

СУД ВИРІШИВ:

1.Позов задоволити частково.

Стягнути з відкритого акціонерного товариства Енергопостачальна компанія „Закарпаттяобленерго” (м.Ужгород-Оноківці, вул..Головна, 57 код 00131529) на користь Державного підприємства „Енергоринок” (м.Київ-32, вул..Комінтерну, 27 код21515381) інфляційні втрати у сумі 69992,716 грн. за період з 01.01.2004р. по 16.04.2005р. та у сумі 176259,528 грн. за період з 16.04.2005р. по 01.03.2008р. та суму 300000 грн. –трьох відсотків річних від простроченої суми.

2.В решті вимог у задоволенні позову відмовити.

Суддя О.С.Йосипчук