Рішення № 64609687, 02.02.2017, Дворічанський районний суд Харківської області

Справа № 618/588/16-ц

Провадження № 2/618/4/17

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 лютого 2017 року

Дворічанський районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Буніна Є.О.,

за участю секретаря Козирєвої О.Ю.,

позивача ОСОБА_1 та його представника адвоката ОСОБА_2,

представника відповідача ПП «Мечніково» ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Дворічна цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства «Мечніково», третя особа Дворічанська районна державна адміністрації Харківської області, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, повернення земельної ділянки власнику,

встановив:

ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ПП «Мечніково» про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення земельної ділянки власнику.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що згідно договору оренди землі від 01 липня 2013 року ОСОБА_4 передано ПП «Мечніково» в оренду строком на 10 років земельну ділянку, площею 6,2066 га., яка розташована на території Новоєгорівської сільської ради Дворічанського району Харківської області для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відповідно до п. 12 договору орендна плата вноситься орендарем у грошовій або натуральній формі. Форма орендної плати визначається за усною домовленістю сторін. За п. 13 договору у випадку грошової форми оплати, щорічна орендна плата вноситься орендарем, але не вказано розмір грошової форми оплати. У п. 17 договору зазначається, що орендна плата вноситься 1 раз на рік в строк до 31 грудня кожного року.

У договорі не передбачено розміру орендної плати, що є суттєвою умовою договору оренди земельної ділянки, і є підставою для визнання його недійсним.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_4 та його представник адвокат ОСОБА_2 підтримали позов та просили задовольнити його у повному обсязі.

В судовому засіданні представник відповідача ПП «Мечніково» ОСОБА_3 позов не визнав та пояснив, що передбачені законом підстави для визнання вищезазначеного договору відсутні, оскільки ПП «Мечніково» належним чином виконує всі умови договору, а вимоги позивача та його представника є безпідставними, оскільки ґрунтуються на неправильному тлумаченні законодавства.

В судове засідання представник третьої особи Дворічанської районної державної адміністрації Харківської області ОСОБА_5 не зявився, надав заяву про слухання справи у його відсутність, просив винести рішення на розсуд суду.

Судом встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.

Відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю серії Р3 № 753303, виданого 20 червня 2003 року Дворічанською районною державною адміністрацією Харківської області, на підставі розпорядження голови Дворічанської районної державної адміністрації Харківської області № 92 від 06 травня 2003 року та свідоцтва про спадщину за законом від 08 квітня 2011 року, ОСОБА_4 належить на праві приватної власності земельна ділянка площею 6,3788 га., яка розташована на території Дворічанської селищної ради Дворічанського району Харківської області. Цільове призначення земельної ділянки ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а.с. 11-12).

У грудні 2013 року ОСОБА_4 отримав орендну плату за користування ПП «Мечніково»

його земельною ділянкою, і, таким чином, дізнався про існування договору оренди земельної ділянки б/н, який було укладено 01 липня 2013 року між ним і ПП «Мечніково» (а.с. 6-8).

Протягом 2014-2016 років ОСОБА_4 отримував орендну плату у грошовій або натуральній формі: у 2014 році на суму 3180,00 гривень, у 2015 році на суму 6080,00 гривень, у 2016 році на суму 5750,00 гривень (а.с. 70).

В даний час вказану земельну ділянку використовує у сільськогосподарських цілях ПП «Мечніково».

Положеннями ч. 1 ст. 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю.

Згідно зі ст.ст. 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Відносини, повязані з орендою землі, регулюються Законом України «Про оренду землі», який є спеціальним і має пріоритет перед іншими законами у сфері зазначених правовідносин.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі», договір оренди землі це договір, за яким орендодавець зобовязаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобовязаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 15 вказаного Закону передбачено, що істотними умовами договору оренди землі є:

-обєкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки);

-строк дії договору оренди;

-орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Зазначені істотні умови договору передбачені також Типовим договором оренди землі, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 220 від 03 березня 2004 року.

Згідно правової позиції Верховного Суду України, наведеній у постанові від 25 грудня 2013 року (справа № 6-94ц13) зазначається, що відповідно до ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, тому суд повинен встановити чи дійсно порушуються права орендодавців у звязку з відсутністю в договорах оренди умов, передбачених ст. 15 Закону України «Про оренду землі», визначити істотність цих умов, а також зясувати у чому саме полягає порушення їхніх законних прав.

Частиною 1 ст. 210 ЦК України передбачено, що правочинпідлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Згідно ч. 5 ст. 6 Закону право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Відсутність у договорі оренди земельної ділянки однієї з істотних умов цього правочину відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» та ст. 8 постанови Кабінету Міністрів України № 2073 від 25 грудня 1998 року «Про затвердження порядку реєстрації договорів оренди землі» є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди землі, а також для визнання договору недійсним.

Позивач ОСОБА_4 в судовому засіданні пояснив, що вказаний договір він особисто не укладав та не підписував, своєї згоди на його укладення іншими особами від його імені нікому не надавав (а.с. 6-9, 28-31). Яким чином вказаний договір було зареєстровано реєстраційною службою і хто був ініціатором реєстрації ОСОБА_4 невідомо.

Представник третьої особи Дворічанської районної державної адміністрації Харківської області завідувач сектору державної реєстрації Дворічанської районної державної адміністрації Харківської області ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснив, що вказаний договір було зареєстровано державним реєстратором на підставі заяви директора ПП «Мечніково» ОСОБА_6 (а.с. 64, 100). Договором було передбачено, що у випадку грошової форми оплати щорічна орендна плата вноситься орендарем у розмірі 4225,00 гривень. Хто саме заповнював бланк договору (а.с. 28-30), а також про наявність іншого примірника договору, в якому не зазначено розмір орендної плати (а.с. 6-9), йому невідомо.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Зазначене свідчить, що під час укладання договору сторонами не погоджено всі істотні умови договору оренди землі і його було укладено поза волею орендодавця.

Згідно зі ст. 288.1 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Податковим кодексом України (ст.ст. 288.5, 288.5.1, 288.5.2) також передбачено, що розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу:

-не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території;

-не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки;

Таким чином, норми п. 288.5 ст. 288 Податкового кодексу України встановлюють мінімальні та максимальні межі розміру орендної плати за земельні ділянки у відсотках до нормативної грошової оцінки.

Відповідно до ст. 289.1 Податкового Кодексу України для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок. Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів здійснює управління у сфері оцінки земель та земельних ділянок.

Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів за індексом споживчих цін за попередній рік щороку розраховує величину коефіцієнта індексації нормативної грошової оцінки земель, на який індексується нормативна грошова оцінка сільськогосподарських угідь, земель населених пунктів та інших земель несільськогосподарського призначення за станом на 1 січня поточного року, що визначається за формулою: Кі (І 10) : 100, де І - індекс споживчих цін за попередній рік.

Коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель застосовується кумулятивно залежно від дати проведення нормативної грошової оцінки земель.

Як вбачається із спірного договору оренди землі (а.с. 6-8, 28-30) нормативна грошова оцінка земельної ділянки становить 124272,37 гривень.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_4 надав суду витяг про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, відповідно до якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки станом на 01 січня 2016 року становить 207353,22 гривні (а.с. 103-113) та у звязку з цим пояснив про істотне порушення його прав, як орендодавця, в частині розміру нарахування та виплати орендної плати за земельну ділянку.

Позивачем ОСОБА_4 та його представником адвокатом ОСОБА_2 надано до суду клопотання про визнання поважними причин спливу строку позовної давності. Свої вимоги ОСОБА_4 обґрунтовує тим, що відповідно до чинного законодавства у разі якщо правочин підлягає державній реєстрації, він вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації, і перебіг позовної давності, за загальним правилом, необхідно відраховувати з моменту його державної реєстрації. Про існування спірного договору ОСОБА_4 дізнався лише у грудні 2013 року, коли отримував орендну плату за користування земельною ділянкою, а тому вважає що строк позовної давності він пропустив з поважних причин і просить захистити його порушене право.

Зупинення, переривання чи вимоги, на які позовна давність не поширюється, що передбачені ст.ст. 263, 264, 268 ЦК України у позивача відсутні.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебігпозовної давностіпочинається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» (абз. 2 п. 28) також передбачено, що перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою повязано його початок.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_4 підтвердив, що про існування спірного договору він дізнався лише у грудні 2013 року, коли отримував орендну плату за користування земельною ділянкою. Цей факт не заперечувався іншими учасниками процесу.

З урахуванням викладеного, суд вважає, що позивач ОСОБА_4 пропустив строк позовної давності з поважних причин, і на підставі ч. 5 ст. 267 ЦК України, його порушене право підлягає захисту.

Відповідно ч. 1 ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно з ч. 3 ст. 129 Конституції України, основними засадами судочинства є, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч. 1 ст. 3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Частиною 1 ст. 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно ст. 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимога бо заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Частиною 3 ст. 60 ЦПК України передбачено, що доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Позивачем та його представником надано достатньо належних і допустимих доказів для задоволення позовних вимог.

Відповідачем, всупереч вимог ст.ст. 10, 11, 57, 60 ЦПК України, належних та допустимих доказів наявності підстав для відмови у задоволенні позовних вимог не надано.

За таких обставин, суд вважає, що вимоги позивача про визнання недійсним договору оренди землі та повернення земельної ділянки є обґрунтованими.

Всебічно, повно, обєктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, зясувавши обставини, на які посилалися позивач та його представник, як на підставу своїх вимог, а представник відповідача, як на підставу своїх заперечень, приймаючи до уваги думку представника третьої особи, вивчивши матеріали справи, суд приходить до висновку про необхідність задоволення позову.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 4, 10, 11, 15, 60, 208-209, 212-215, 218ЦПК України, суд,

вирішив:

Позовну заяву ОСОБА_4 до приватного підприємства «Мечніково», третя особа Дворічанська районна державна адміністрації Харківської області, про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, повернення земельної ділянки власнику задовольнити.

Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 01 липня 2013 року між ОСОБА_4 та приватним підприємством «Мечніково», зареєстрований реєстраційною службою Дворічанського районного управління юстиції Харківської області 07 вересня 2013 року за реєстраційним номером заяви 2852630.

Зобовязати приватне підприємство «Мечніково» передати ОСОБА_4 належну йому на праві власності земельну ділянку площею 6,2066 га., кадастровий номер 6321883300:03:000:0033 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, шляхом складання акту прийому-передачі земельної ділянки.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Харківської області через Дворічанський районний суд Харківської області. Апеляційна скарга подається протягом 10 (десяти) днів з дня проголошення судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України.

Повний текст рішення виготовлено 07 лютого 2017 року.

Суддя Є.О. Бунін