Ухвала суду № 64593915, 01.02.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА[1]

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 лютого 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого-судді Слюсар Т.А.

суддів: Волошиної В.М., Рейнарт І.М.

при секретарі: Крічфалуши С.С.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року

в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Головне територіальне управління юстиції у м. Києві про визнання заповіту недійсним.

Колегія суддів, -

В С Т А Н О В И Л А :

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.

Зазначала, що вона є прийомною донькою покійною ОСОБА_3, яка фактично була її рідною тіткою (сестрою матері) та хрещеною матір'ю, за якою вона доглядала, оскільки остання перебувала у похилому віці та мала психічні розлади і тривалий час лікувалась в психіатричній лікарні.

За кілька днів до смерті ОСОБА_3 поїхала провідати родину в село Кам'яний Брід Коростишівського району Житомирської області, а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла.

ОСОБА_4, яка є рідною біологічною сестрою позивачки, повідомила останній, що за життя ОСОБА_3 склала заповіт, яким заповідала все своє майно саме їй - ОСОБА_2, що стало несподіванкою для ОСОБА_1, оскільки остання проживала зі спадкодавицею в одній квартирі, постійно доглядала за нею і ОСОБА_3 завжди стверджувала, що все її майно залишиться саме позивачці, як її єдиній доньці. Зазначала, що дані обставини свідчать про те, що ОСОБА_3 не мала наміру чи волевиявлення заповідати все своє майно відповідачці.

З посиланням на похилий вік померлої та стан психічного здоров'я та те, що ОСОБА_3 у момент складання заповіту не розуміла значення своїх дій, не була здана свідомо вчиняти правочин та висловлювати своє волевиявлення, з урахуванням уточнень, позивачка просила визнати заповіт № 73 від 17 січня 2014 року, складений ОСОБА_3 на користь відповідача ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу ОСОБА_5 недійсним з тих підстав, що ОСОБА_3 в момент складання заповіту не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, просить скасувати рішення районного суду та постановити по справі нове рішення, яким позов задовольнити.

Як убачається з матеріалів справи, ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_3, прийомною донькою якої є ОСОБА_1 (а.с.13,84).

Відповідно до матеріалів справи, ОСОБА_6 є рідною сестрою позивачки.

Встановлено, що 17 січня 2014 року покійна ОСОБА_3 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу ОСОБА_5, за яким все належне їй на день смерті майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не склалось, все те, на що вона матиме за законом право, вона заповіла ОСОБА_2 (а.с.86).

Згідно висновку судово-психіатричної експертизи (посмертної) № 456 від 10 червня 2016 року, складеного Київським міським центром судово-психіатричної експертизи, у момент складання заповіту 17 січня 2014 року ОСОБА_3 страждала на органічне ураження головного мозку судинного ґенезу з церебрастенічним синдромом у психопатичної особистості за змішаним типом. За своїм психічним станом у момент складання заповіту 17 січня 2014 року ОСОБА_3 усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними (а.с.160).

Відмовляючи в задоволенні позову, районний суд виходив з того, що наведені позивачкою обставини того, що ОСОБА_3 в момент складання заповіту не розуміла значення своїх дій та не могла ними керувати, не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду належними і допустимими доказами, а отже, позов не є доведеним.

Такі висновки суду першої інстанції колегія суддів визнає законними й обґрунтованими. Вони повністю узгоджуються з сукупністю зібраних у справі й належно оцінених у рішенні доказів.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочин.

Згідно положень ч. 1 ст. 225 ЦК України, правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнана судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права та інтереси порушені.

Положеннями ч. 2 ст. 1257 ЦК України, яка розміщена у главі 85 ЦК України та є спеціальною нормою і надає право на загальних підставах оспорювати дії спадкодавця в судовому порядку, передбачено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Матеріали справи свідчать, що під час складання заповіту нотаріусом встановлювалась особа ОСОБА_3 та була перевірена її дієздатність (а.с.72).

Посилання позивачки на те, що ОСОБА_3 при житті мала намір залишити своє майно їй, колегія суддів визнає необґрунтованими, остільки зазначене не підтверджене жодними доказами.

Крім цього, колегія суддів враховує і те, що за життя покійна ОСОБА_3 (ОСОБА_7) подарувала позивачці ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 (а.с.80).

Твердження апеляційної скарги про те, що ОСОБА_3 мала психічні розлади, а тому не могла усвідомлювати значення своїх дій під час написання заповіту на відповідачку, колегія суддів визнає необґрунтованими, остільки вони спростовуються наявними в справі доказами.

Згідно п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9, правила ст. 215 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак в момент вчинення правочину особа перебувала в такому безпорадному стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

У п. 18 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року № 7 судам роз'яснено, що суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Відповідно до листа Київської міської психоневрологічної лікарні № 2 від 22 лютого 2016 року № 318 ОСОБА_3 під наглядом лікаря-психіатра КМПНЛ № 2 не перебувала (а.с.127).

Встановлено, що в ході судового провадження в районному суді, Житомирською обласною психіатричною лікарнею № 1 листом від 25 лютого 2016 року № 1157 направлено медичну карту стаціонарного хворого № 4275 на ОСОБА_7, яка долучена до матеріалів справи (а.с.129).

Встановлено, що дані медичної карти були предметом дослідження комісії лікарів судово-психіатричних експертів при проведенні судової експертизи.

Згідно матеріалів проведеної по справі судово-психіатричної експертизи (посмертної) № 456 від 10 червня 2016 року, за своїм психічним станом у момент складання заповіту 17 січня 2014 року ОСОБА_3 усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними (а.с.160).

Згідно ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Колегією суддів також враховано довідку Кам'янобрідської сільської ради Коростишівського району Житомирської області № 310 від 09 листопада 2015 року, з якої убачається, що ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, з квітня 2011 року до дня смерті проживала без реєстрації в будинку по АДРЕСА_2 (а.с.66).

Отже, з квітня 2011 року по день смерті покійна проживала у АДРЕСА_2., чим спростовуються твердження ОСОБА_1 про постійне проживання покійної разом з нею в м. Києві й виїзд її з спадкової квартири лише напередодні смерті.

Районний суд повно і об'єктивно з'ясував обставини справи, зібраним доказам дав належну оцінку й постановив законне та обґрунтоване рішення.

Згідно ч. 1 ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги та залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313 - 315 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає чинності негайно, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 20 днів з моменту проголошення шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді:

Справа № 755/16920/15-ц

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/15413/2016; 22-ц/796/1870/2017

Головуючий у суді першої інстанції: Бартащук Л.П.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Слюсар Т.А.