Рішення № 64583773, 26.01.2017, Подільський районний суд міста Києва

Справа № 758/15417/15-ц

Категорія 18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 січня 2017 року Подільський районний суд міста Києва у складі:

головуючого судді - Шаховніної М. О. ,

при секретарі - Якимович К. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Нумеріцька Світлана Павлівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Есталіна Анатоліївна, Головне територіальне управління юстиції у місті Києві, про визнання договорів недійсними, скасування державної реєстрації, витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення та вселення,

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Нумеріцька Світлана Павлівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Есталіна Анатоліївна, Головне територіальне управління юстиції у місті Києві, про визнання договорів недійсними, скасування державної реєстрації, витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення та вселення.

У вересні 2016 року позивачі у порядку ст. 31 ЦПК України подали заяву про збільшення позовних вимог (а.с. 173-178).

Свої вимоги мотивують тим, що вони стали власниками квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 25.02.2003 року.

Вказали, що 21 травня 2010 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 був укладений договір позики на суму 152 640 грн., що еквівалентно 19 200 дол. США, строком на один рік.

В забезпечення виконання зобов'язань за договором позики, 21 травня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нумеріцькою С.П. було посвідчено договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 та договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладені між позивачами та ОСОБА_4

Позивачі зазначили, що 29 листопада 2010 року в рахунок виконання договору позики від 21 травня 2010 року вони повернули ОСОБА_4 19 200 дол. США, які перепозичили у ОСОБА_9, про що було написано розписку та вважали, що ними виконані зобов'язання за розпискою від 21 травня 2010 року.

Однак, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Е.А. 29 червня 2011 року передала позивачам заяву від ОСОБА_4 про виникнення заборгованості за договором позики від 21.05.2010 року у розмірі 62 400 дол. США.

Позивачі зауважили, що 28 серпня 2014 року було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та 03 листопада 2014 року приватним нотаріусом Нумеріцькою С.П. було припинено обтяження та іпотеку по спірній квартирі, у зв'язку з набуттям Іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог Іпотекодержателя.

Того ж дня, 03.11.2014 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування подарував спірну квартиру ОСОБА_5

Посилаючись на те, що відкладальна умова за договором про задоволення вимог Іпотекодержателя не настала, оскільки позивачі сплатили повністю кошти за договором позики від 21.05.2010 року, відсутні ознаки добросовісності набуття відповідачем-2 права власності на спірну квартиру, позивачі просили визнати договір про задоволення вимог Іпотекодержателя від 21.05.2010 року недійсним та таким, що не підлягає виконанню, визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 03.11.2014 року, укладений між ОСОБА_10 та ОСОБА_5 недійсним, скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_5 на спірну квартиру, витребувати з володіння ОСОБА_5 на користь позивачів квартиру АДРЕСА_1, виселити відповідача-2 з спірної квартири та вселити до вищевказаної квартири позивачів.

Позивач ОСОБА_1 та його представник у судовому засіданні заяву про збільшення позовних вимог підтримали та з тих же підстав просили її задовольнити.

Позивачка ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, направили до суду заяви, в яких просять розглядати справу у їх відсутність та позовні вимоги задовольнити ( т.1 а.с. 111, 201, 202, 237).

Відповідач ОСОБА_4 та його представник у судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Представник відповідача направив заперечення проти позову, в яких просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на його необґрунтованість та просив застосувати строки позовної давності до даних правовідносин (т.1 а.с. 129-132, 233).

Відповідач ОСОБА_5 та його представник у судовому засіданні позовні вимоги не визнали та просили відмовити у їх задоволенні. Зазначили, що доводи позивачів, на які вони посилаються суперечать обставинам справи. Крім того, подали заяву про застосування строків позовної давності (т.1 а.с. 120-121, 199-200).

Треті особи у судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином. Направили заяви про розгляд справи у їх відсутність та пояснення щодо вимог позивачів (т.1 а.с. 67-71, 90-92, 104-105, 109, 135).

Суд, заслухавши пояснення учасників процесу, вивчивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому їх дослідженні, прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову з наступних підстав.

Судом встановлено, що позивачі були власниками квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 25.02.2003 року (т. 1 а.с. 8).

21 травня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір позики (т.1 а.с. 93-94).

Відповідно до умов якого ОСОБА_3 отримав від відповідача-1 у позику грошову суму в розмірі 152 640 грн., що еквівалентно 19 200 дол. США, строком на один рік.

В забезпечення виконання зобов'язань за договором позики, 21 травня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нумеріцькою С.П. було посвідчено договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 95-97) та договір про задоволення вимог Іпотекодержателя (т.1 а.с. 98-99), укладені між позивачами та ОСОБА_4

Позивачі вказали, що в один день було укладено договір позики та договір про задоволення вимог Іпотекодержателя, однак договір іпотеки та договір про задоволення вимог Іпотекодержателя їм не вручалися.

Як на правову підставу своїх позовних вимог, позивачі посилалися на ст. 203, 215 ЦК України та вказали, що оскільки договір про задоволення вимог Іпотекодержателя слід визнати недійсним, то інші вимоги є похідними та підлягають задоволенню.

За змістом ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема й визнання правочину недійсним.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 7 постанови № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Згідно зі ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно до ч. ч. 1, 3 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 і 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У ст. 215, 203 ЦК України зазначено, що підставою недійсності правочину є суперечливість змісту правочину ЦК України, актам цивільного законодавства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Згідно з вимогами ст. ст. 57-60 ЦПК України засобами доказування в цивільній справі є пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази і висновки експертів. Суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Кожна сторона має довести ті обставини, на які посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Як вбачається з оспорюваних договорів та письмових пояснень приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Нумеріцької С.П. (т.1 а.с. 90-92) всі вимоги, передбачені ст. 203 ЦК України були дотримані при укладенні договорів, з умовами договорів сторони були згодні, про що свідчать їх підписи на договорах. Претензій сторони один до одного не висували.

Позивачі та їх представник не надали суду належних та допустимих доказів, які б свідчили, що договори не відповідають вимогам чинного законодавства та не відповідають положенням ст. ст. 16, 203 - 204, 215 ЦК України.

Таким чином, уклавши іпотечний договір та договір про задоволення вимог Іпотекодержателя позивачі та ОСОБА_4 досягли згоди з усіх істотних умов договору, дотримались принципу свободи договору (ст. 627 ЦК України) та принципу волевиявлення учасника правочину, що визначений ч. 3 ст. 203 ЦК України.

Позивачі вважають, що договір про задоволення вимог Іпотекодержателя повинен бути визнаний у судовому порядку таким, що не підлягає виконанню, оскільки даний договір є договором з відкладальною умовою, тобто правові наслідки за даним договором повинні наступити тільки у разі невиконання боргових зобов'язань за договором позики від 21.05.2010 року.

У п. 2.1. договору позики від 21.05.2010 року зазначено строки повернення суми. (а.с. 93)

Згідно п. 16 вищезазначеного договору позики за прострочення виконання зобов'язань за цим договором більш ніж на 3 дні позичальник виплачує пеню в розмірі, що еквівалентний 10 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочення починаючи з першого дня прострочення. (а.с. 94)

Відповідно до п. 4 даного договору позикодавець має право у разі невиконання умов цього договору або порушення позичальником строків виплати більш ніж на один місяць, звернути стягнення на будь-яке майно позичальника на яке, згідно з законодавством України, може бути звернене стягнення.

Стверджують, що відкладальна умова, передбачена п. 6.2 Договору про задоволення вимог іпотеко держателя не настала.

Вказали, що зобов'язання ними за договором позики від 21.05.2010 року були виконані у повному обсязі та посилаються на розписку від 29 листопада 2010 року (т.1 а.с. 13).

Проте, ОСОБА_3 у судовому засіданні не заперечував, що сплачував кошти за договором позики не кожен місяць.

Таким чином, у ОСОБА_3 виникла заборгованість за вищезазначеним договором позики.

Суд бере до уваги, що пунктом 8 договору позики було визначено, що після повернення боргу Позичальником Позикодавцю, факт повного повернення грошей за цим договором буде підтверджено відповідною заявою Позикодавця, що є невід'ємною частиною договору.

Такої заяви сторонами у судове засідання надано не було.

Приватний нотаріус Нумеріцька С.П. у своїх поясненнях також зазначала, що сторони не зверталися до неї, як до нотаріуса, який посвідчував договір іпотеки, з приводу засвідчення справжності підпису на заяві про розрахунок за договором позики (т.1 а.с. 92).

Розписка, на яку посилаються позивачі, не є належним доказом повернення коштів, оскільки з неї не вбачається, що ці грошові кошти передані ОСОБА_4 саме в рахунок повернення боргу за договором позики від 21.05.2010 року, а тому за відсутності відповідної заяви Позикодавця, як це передбачено п. 8 договору позики, вказана розписка не є доказом виконання позивачами грошового зобов'язання за договором позики від 21.05.2010 року.

ОСОБА_3 не надав належних доказів, що сплачував кошти у строк та у розмірі визначених у п. 2.1. договору позики.

Відповідно до п. 4.1. Договору про задоволення вимог Іпотекодержателя право власності на квартиру виникає у Іпотекодержателя після виникнення відкладальної обставини, визначеної п. 6.2. цього договору.

Пунктом 6.2. передбачено, що сторони домовилися, що права і зобов'язання Сторін за цим договором (крім зазначених в п. 3.2. та п. 6.3. цього договору) виникають з моменту виникнення у Іпотекодержателя права на звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку позасудового врегулювання, тобто на 31 день після документально підтвердженого надіслання на адресу Іпотекодавців письмової вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у відповідності до ст. 35 Закону «Про іпотеку» (відкладальна обставина).

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем ОСОБА_4 29 червня 2011 року через приватного нотаріуса Коновалову Е.А. було передано позивачам вимогу-попередження про усунення порушення зобов'язання по сплаті позики (т.1 а.с. 15, 16).

Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ч.1 ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Тобто, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Договір є обов'язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (ч. 3 ст. 33 Закону).

У частині 1 статті 36 Закону визначено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з положеннями частини 3 зазначеної статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

В даному випадку між позивачами та відповідачем-1 був укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а також в договорі іпотеки окремо визначено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя (п.п. 4.1.- 4.3. Договору іпотеки).

Аналізуючи положення статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», 328, 335, 376, 392 ЦК України слід також дійти висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту на задоволення вимог кредитора, які забезпечені іпотекою шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий - на підставі рішення суду та два позасудових способи захисту: на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У свою чергу позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).

Таким чином, набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки повинно відбуватися в позасудовому порядку, на підставі погодженого застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.

28 серпня 2014 року було зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_4, у зв'язку з невиконанням зобов'язання за договором позики від 21.05.2010 року.

03 листопада 2014 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нумеріцькою С.П. було припинено обтяження та іпотеку по спірній квартирі, у зв'язку з набуттям Іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки у рахунок виконання основного зобов'язання на підставі договору про задоволення вимог Іпотекодержателя.

Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

03.11.2014 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування подарував спірну квартиру ОСОБА_5 (т.1 а.с. 17-18).

Позивачі просять визнати даний договір дарування недійсним з підстав того, що він суперечить ч. 1 ст. 717 ЦК України, так як майно не було передано дарувальником обдарованому, оскільки вони на той час проживали у квартирі.

Відповідно до ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Відповідач ОСОБА_5 у судовому засіданні пояснював, що він з ОСОБА_4 під час підписання договору дарування досягли всіх істотних умов, претензій один до одного вони не мають.

Суд вважає, що спірний договір відповідає вимогам законодавства, був спрямований на реальне настання наслідків обумовлених ним.

Позивачами не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили, що договір не відповідає вимогам чинного законодавства та не відповідає положенням ст. ст. 16, 203 - 204, 215 ЦК України.

Крім того, оскаржуваний договір укладався між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, позивачі не є стороною спірного договору, а тому ними не зазначено та не надано доказів на обґрунтування того, які їх права були порушені зі сторони відповідачів при укладенні договору дарування квартири.

Посилання позивачів також як на підставу визнання договору дарування недійсним на те, що ОСОБА_5 для ОСОБА_4 є сторонньою особою, суд не бере до уваги, оскільки згідно ст. 720 ЦК України сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальна громада, таким чином, право дарувати квартиру ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 законодавчо не обмежується.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що оспорювані договори не можуть бути визнані недійсними, оскільки в момент їх вчинення сторонами були дотримані всі вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину відповідно до ст. 203 ЦК України. Договори відповідають вимогам законодавства, а тому в задоволенні позову слід відмовити.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Суд враховує, що рішенням Подільського районного суду м. Києва від 20 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 жовтня 2015 року, визнано ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 такими, що втратили право користування приміщенням у квартирі АДРЕСА_2 та виселено даних осіб з спірної квартири (т.1 а.с. 19-22).

Судом було встановлено, що ОСОБА_5 належить право власності на квартиру за адресою - АДРЕСА_3. Крім того, порядок користування квартирою не визначався, позивачі з колишнім власником квартири договору найму щодо користування жилим приміщенням не укладали та не зверталися з заявами до ОСОБА_5 про укладення договору найму житлового приміщення.

Вимоги про виселення ОСОБА_5 задоволенню не підлягають, оскільки ОСОБА_5 як власник даної квартири має право нею користуватися.

Оскільки вимоги позивачів про витребування майна з чужого незаконного володіння, та вселення є похідними від вимог про визнання договорів недійсними, вони також задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог про скасування запису про державну реєстрацію слід зазначити наступне.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 6 Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» організаційну систему державної реєстрації прав становлять:1) Міністерство юстиції України та його територіальні органи; 2) суб'єкти державної реєстрації прав: виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації; акредитовані суб'єкти; 3) державні реєстратори прав на нерухоме майно (далі - державні реєстратори).

У ст. 10 вказаного Закону зазначено, що державним реєстратором є: 1) громадянин України, який має вищу освіту за спеціальністю правознавство, відповідає кваліфікаційним вимогам, встановленим Міністерством юстиції України, та перебуває у трудових відносинах з суб'єктом державної реєстрації прав; 2) нотаріус; 3) державний виконавець - у разі державної реєстрації обтяжень, накладених під час примусового виконання рішень відповідно до закону.

Отже, аналіз положень Закону «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що державний реєстратор є спеціальним суб'єктом, на якого покладено функції державного реєстратора прав щодо нерухомого майна.

Таким чином, позови про внесення, виключення, зміну будь-яких записів в Державному реєстрі прав пред'являється до державного реєстратора органів державної реєстрації прав, та/або нотаріуса.

Згідно з положеннями ст. ст. 1, 3, 118 ЦПК України захист цивільних прав у судовому порядку здійснюється шляхом пред'явлення позову до особи, якою, як вважає позивач, порушені його права, свободи чи інтереси.

З матеріалів справи вбачається, що позивачі позовні вимоги про скасування запису про державну реєстрацію пред'явили до ОСОБА_4, ОСОБА_5 при цьому, будь-яких належних та допустимих доказів згідно вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України на підтвердження того, що відповідачі наділені функціями реєстратора, який має право вносити записи до Державного реєстру, позивачами не надано.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про скасування записів про державну реєстрацію права власності задоволенню не підлягають.

Разом з тим, відповідачі просили застосувати строк позовної давності, про що подали заяви.

Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

До спірних правовідносин застосовується трьохрічний строк позовної давності, згідно вимог ст. 257 ЦК України.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Про наявність положень договору про задоволення вимог Іпотекодержателя позивачі дізналися з часу підписання вказаного договору у травні 2010 року, про що свідчать їх підписи під вищевказаним договором.

З зазначеним позовом позивачі звернулися до суду лише у грудні 2015 року.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Крім того, при розгляді заяви відповідача про застосування строку позовної давності, сплив якої, згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України, є підставою для відмови в позові, судом приймаються до уваги положення п. 11 постанови Пленуму Верхового Суду України №14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», згідно з яким, - встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає, оскільки не знайшов свого підтвердження в судовому засіданні та позивачами пропущений встановлений законом строк позовної давності для звернення до суду.

На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, враховуючи, що волевиявлення позивачів та відповідачів було вільним та відповідало їх внутрішній волі, а правочини були спрямовані на реальне настання наслідків, суд приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає, оскільки не знайшов свого підтвердження у судовому засіданні.

На підставі викладеного та керуючись Законом України «Про іпотеку», ст. ст. 57, 202, 203, 215, 256, 257, 261, 319, 626-628, 717, 720 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 10, 11, 15, 16, 57, 58, 59, 60, 88, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Нумеріцька Світлана Павлівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Коновалова Есталіна Анатоліївна, Головне територіальне управління юстиції у місті Києві, про визнання договорів недійсними, скасування державної реєстрації, витребування майна з чужого незаконного володіння, виселення та вселення відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду міста Києва шляхом подання через Подільський районний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя М. О. Шаховніна