Постанова № 64558989, 27.01.2017, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/114/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2017 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Стефанова С.О.,

суддів Самойлюк Г.П., Бутенка А.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом Алнзхн ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення № 574-16 від 25.11.2016 року та зобовязання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В :

Алнзхн ОСОБА_1 (надалі по тексту позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (надалі по тексту - відповідач або ДМС України), в якому зазначив, що він є громадянином ОСОБА_2, постійно мешкав в м. Дейр-єз-Зор. Навесні 2011 року в ОСОБА_2 почався внутрішній озброєний конфлікт. На сьогоднішній день внутрішній конфлікт в ОСОБА_2 значно загострився, в країні гуманітарна криза. Жертвами військового конфлікту, як правило стає цивільне населення країни. Позивач не бажає приймати участь у бойових діях проти власного народу, так як є людиною миролюбною та вважає, що конфлікти треба вирішувати мирним шляхом. Позивач не може повернутися до країни своєї громадянської належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства, а також через побоювання стати мобілізованим до лав армії. Інформація по країні походження підтверджує ризики для осіб, що ухиляються від служби в ОСОБА_2. У 2013 році позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням ДМС України від 27.04.2015 року № 342-15 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення позивачем було оскаржено у судовому порядку. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 15.09.2015 року рішення ДМС України № 342-15 від 27.04.2015 року скасовано, зобовязано ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом з тим, 29.12.2016 року позивач повторно отримав повідомлення № 468 від 20.12.2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає, зазначене рішення неправомірним та необґрунтованим, посилаючись на те, що він є громадянином ОСОБА_3 Арабської Республіки, проте не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, оскільки не може повернутися до країни своєї громадянської належності з причин ситуації загальнопоширеного насильства, а також через побоювання бути насильно мобілізованим до лав армії.

Вважаючи вищезазначене рішення необґрунтованим та незаконним, позивач просить його визнати протиправним та скасувати та зобовязати ДМС України прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позові, представник позивача подав клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.

Представник відповідача у судовому засіданні позовні вимоги не визнала та просила суд в задоволенні позову відмовити, посилаючись на обставини, викладені в письмових запереченнях, відносно розгляду справи в порядку письмового провадження не заперечувала.

Суд вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження, відповідно до вимог ч. 4 ст. 122 КАС України. Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення.

Судом встановлено, що Алнзхн ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином ОСОБА_2, м. Дер-ез-Зор, район Майадін, за національністю араб, за віросповіданням іслам, мусульманин-суніт.

До України позивач потрапив 29.09.2012 року авіарейсом м. Бішкек (Киргизстан) м. Москва (РФ) м. Київ (Україна) м. Одеса (Україна).

Згідно матеріалів особової справи позивача, судом встановлено, що 12.12.2013 року позивач звернувся до органу ДМС із заявою про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту в Україні, Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області був прийнятий висновок від 20.02.2015 року № 2013ОD0425 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, який обґрунтований тим, що громадянська війна в країні не розглядається саме як причина виїзду заявника в Україну.

Рішенням Державної міграційної служби України від 27.04.2015 року № 342-15 був підтриманий вище зазначений висновок та відмовлено громадянину ОСОБА_2 Алнзхн ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 15.09.2015 року по справі № 815/2798/15 визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 27.04.2015 року № 342-15 та зобовязати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_2 Алнзхн ОСОБА_1 про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності із процедурою, передбаченою законодавством. Зазначена постанова набрала законної сили.

Рішенням ДМС України № 74-15 від 25.12.2015 року зобовязано ГУ ДМС України в Одеській області повторно розглянути заяву громадянина ОСОБА_2 Алнзхн ОСОБА_1 Мастафа про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом вищезазначеного рішення ДМС України (а.с. 57).

За результатами повторного розгляду особової справи заявника № 2013OD0425 Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину ОСОБА_2 Алнзхн ОСОБА_1 Мастафа у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов передбачених абз. 5 п. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 29-52). Так, зокрема, аналізом матеріалів особової справи було встановлено, що факти, повідомлені заявником стосовно власних переслідувань в країні громадянського походження не можуть бути визнані підставою для визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Також аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження шукача притулку можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського походження або катування у разі повернення на Батьківщину. Загострення ситуації в ОСОБА_2 не розглядається в якості підстави для отримання міжнародного захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України № 574-16 від 25.11.2016 року з посиланням на ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» висновок Головного управління державної міграційної служби в Одеській області підтримано, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 28).

29 грудня 2016 року позивач отримав повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 468 від 20.12.2016 року (а.с. 7).

Проаналізувавши положення законодавства, що регулює спірні правовідносини, враховуючи обставини справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково з наступних підстав.

Як вбачається з особової справи ОСОБА_1 Мастафа, в основу оскаржуваного рішення № 574-16 від 25.11.2016 року покладений висновок Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області щодо відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зі змісту зазначеного висновку вбачається, що аналізом наданих матеріалів, разом із наявною інформацією по країні громадянського походження заявника, співробітник міграційної служби дійшла висновку про можливість підтвердження відсутності умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявників нелюдського поводження або катування у разі повернення на батьківщину.

Суд не погоджується з такими висновками та зазначає, що останні здійснені без належної оцінки фактичних обставин, належного обґрунтування та всупереч нормам права, що регулює спірні правовідносини.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі Закон).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватись захистом цієї країни або не бажає користуватись цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

За правилами п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 ОСОБА_4 Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Судом встановлено, що у липні 2012 року Міжнародний Комітет Червоного Хресту визнав конфлікт у ОСОБА_2 збройним конфліктом не міжнародного характеру. Кількість осіб, які постраждали під час конфлікту на даний момент дуже висока та продовжує зростати. ООН постійно інформує про акти насилля та вбивствах у ОСОБА_2. З початку березня 2011 року постійно надходять відомості щодо порушення права людини та основних свобод, у тому числі страти без суду, тортури, арешти, застосування тяжкої зброї проти мирного населення.

Так, як вбачається з протоколу співбесіди з громадянином ОСОБА_2 Алнзхн ОСОБА_1 останнє місце проживання позивача в країні громадянського походження ОСОБА_2, м. Дер-ез-Зор, район Майадін.

Як свідчать матеріали справи, містечко Майадін, яке знаходиться на сході країни, знаходиться під контролем ісламістів, та згідно електронних видань станом на 31.08.2015 року в м. Дер-ез-Зор проходять військові зіткнення.

Таким чином, на теперішній момент в країні громадянського походження позивача та зокрема у його рідному місті склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.

Заперечення відповідача ґрунтуються на тому, що громадянська війна в країні не розглядається саме як причина виїзду заявника в Україну, так як він виїхав на територію України з метою здобуття вищої освіти.

Суд не бере до уваги такі доводи відповідача з огляду на наступне.

Так, відповідно до офіційної позиції УВКБ ООН від лютого 2012 року державам - членам ООН рекомендовано ввести тимчасовий мораторій на всі повернення до ОСОБА_2 до моменту, коли ситуація в країні дозволятиме безпечне та гідне повернення. Згідно іншої інформації УВКБ ООН за червень 2012 року з початку безладів в ОСОБА_2 в березні 2011 року, надійшли повідомлення серйозних, широко розповсюджених та систематичних порушеннях прав людини, свавільних арештах великої кількості людей та поганому поводженні, а загальна кількість загиблих перевищує 9000 осіб. Міжнародний комітет Червоного Хреста кваліфікував бойові дії в районах Хомса та Ідліба, як локальні громадські війни.

Отже існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.

Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.

Отже ситуації в ОСОБА_2 за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для людини, яку висилають в цю країну. Так, сторони конфлікту використовують методи та тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення.

Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Аналогічна позиція викладена у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 червня 2011 року № 3.

Відповідно до пункту 10 вказаної Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Відповідно до Керівництва УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року і протоколу 1976 року, що стосуються статусу біженця (п.43) побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обовязкового ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.

Як зазначив позивач в ході співбесід із співробітниками міграційної служби, на даний час він має цілком обґрунтовані побоювання повертатись до ОСОБА_2 та бути мобілізованим як військовозобовязаний до обовязкової державної служби. Однак під час прийняття оскаржуваного рішення, відповідачем зазначеним обставинам оцінка не надавалась.

Крім того, відповідачем взагалі не взято до уваги інформацію по країні походження позивача. Зокрема, того факту, що на теперішній час в ОСОБА_2 триває цивільна війна, систематично порушуються права людини та основні свободи, які здійснюються сирійською владою та формуваннями «шаббиха».

Беззмістовним є висновок відповідача про те, що позивач не пов'язує свої особисті проблеми з загальними проблемами в аспекті критичного стану в ОСОБА_2, оскільки позивач мотивував своє звернення до влади України за захистом саме побоюваннями повертатися у країну громадянської належності.

В звязку з даними обставинами, суд вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачами порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття противоправного рішення в частині відмови позивачу у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту з боку Державної міграційної служби України, органу, який приймає остаточне рішення на підставі зібраних доказів та висновку Управління.

Суд зазначає, що прийняття рішення має здійснюватися з використанням повноважень та з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів додаткового захисту.

Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб'єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно до ст. 7 КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст. 3 Конституції України та ст.8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.

В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

Системний аналіз наведених правових норм при застосуванні до правовідносин, що є предметом судового дослідження, вказує на те, що відповідач, який є субєктом владних повноважень, при прийнятті оскаржуваного рішення діяв без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та без дотримання принципу верховенства права.

Таким чином, на підставі ст.10 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст.11 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними доказів, зясувавши обставини у справі; перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог.

Так, відповідно до п.25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, суд, встановивши протиправність оскаржуваного рішення, вважає за необхідне зобовязати відповідача вирішити питання щодо надання позивачу додаткової форми захисту, з урахуванням ретельного дослідження інформації по країні походження позивача, обставин переслідування його родичів та реальності загрози для їх життя і основних свобод, в разі повернення до ОСОБА_2.

Керуючись ст.ст.158-163 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов Алнзхн ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення № 574-16 від 25.11.2016 року та зобовязання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України № 574-16 від 25.11.2016 року.

Зобовязати Державну міграційну службу України вирішити питання щодо надання Алнзхн ОСОБА_1 додаткової форми захисту.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги. Якщо апеляційну скаргу не буде подано в строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Постанова суду може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до Одеського окружного адміністративного суду протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Головуючий суддя С.О. Cтефанов

Судді А.В. Бутенко

ОСОБА_5