Рішення № 64550245, 06.02.2017, Апеляційний суд Черкаської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/793/366/17Головуючий по 1 інстанціїКатегорія : 54 ОСОБА_1 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2017 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Черкаської області в складі:

головуючогоОСОБА_2суддівОСОБА_3, ОСОБА_4 при секретаріОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Черкаси апеляційні скарги ОСОБА_6 та публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик» в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб ОСОБА_7 на рішення Придніпровського районного суду міста Черкаси від 08 грудня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик», виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и л а :

ОСОБА_6 звернулася до суду із даним позовом, яким, з урахуванням послідуючих уточнень, просила визнати незаконним та скасувати наказ про її звільнення від 11.07.2016 №747-к та поновити її на роботі на посаді головного бухгалтера-начальника відділу супроводження та контролю операцій Черкаського РВ ПАТ «КБ «Хрещатик»; стягнути з ПАТ КБ «Хрещатик» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення по день ухвалення судом рішення по справі; стягнути з ПАТ КБ «Хрещатик» компенсацію за невикористані дні додаткової щорічної відпустки (16 днів) в розмірі 3920,00 грн. та 10000,00 грн. в якості відшкодування моральної шкоди; зобовязати уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ КБ «Хрещатик» включити позивачку до реєстру вимог кредиторів банку. В обґрунтування зазначила, що відповідачем було порушено порядок її звільнення та порядок обчислення виплат при звільненні.

Рішенням Придніпровського районного суду міста Черкаси від 08.12.2016 позов задоволено частково та стягнуто з ПАТ «Комерційний банк «Хрещатик» на користь ОСОБА_6 1715,00 грн. в якості компенсації за невикористані дні додаткової щорічної відпустки. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та на їх неповне зясування, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування вказує на те, що відповідач не надав доказів, які спростовують перебування позивача на день звільнення на роботі; закриттям відділення, в якому працювала позивач, відповідач позбавлений можливості довести факт перебування/відсутності позивача на робочому місці в день звільнення; позивача звільнено під час перебування на лікарняному; відповідач не виконав свого обовязку запропонувати позивачу іншу роботу; попередження про наступне вивільнення позивача, вчинене відповідачем, не містить даних про наявність чи відсутність вакантних посад у роботодавця; припинення юридичної особи-відповідача не є перешкодою для поновлення незаконно звільненого працівника; суд не дав оцінки тому факту, що трудову книжку позивач отримала поштою, хоча своєї згоди на це не надавала; запис про звільнення позивача вчинено не в день її звільнення; суд невірно вчинив розрахунок розміру додаткової оплачуваної відпустки позивача за ненормований робочий час за період з 26.02.2009 по 25.02.2015; додатком №2 колективного договору між відповідачем та працівниками передбачено надання 7 календарних днів щорічної додаткової відпустки головним бухгалтерам за роботу в умовах ненормованого робочого дня. Дане положення діє незалежно від того на відділенні, філії чи в головному офісі працює головний бухгалтер, що спростовує висновки суду першої інстанції про те, що посада головного бухгалтера не може бути на окремому структурному підрозділі філії; суд не врахував, що незаконним звільнення позивачу завдано моральну шкоду; судом не перевірено дотримання відповідачем порядку вивільнення працівників.

Також банком подано апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції в частині стягнення з банку на користь позивача компенсації за невикористану відпустку в якій, посилаючись на його незаконність, апелянт просить у вказаній частині рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог, а врешті просить рішення суду першої інстанції залишити без змін. В обґрунтування вказує на те, що банком проведено звільнення позивача із дотриманням вимог трудового законодавства; згідно вимог колективного трудового договору позивач мала право на 5 днів щорічної додаткової відпустки, оскільки працювала головним бухгалтером Черкаського регіонального відділення банку з 06.08.2011, а 7 днів відпустки (про що вказує позивач) надаються головним бухгалтерам банку; позивачу за період часу з 26.02.2009 по 06.08.2011 компенсовано додаткову відпустку за 14 днів, а за період часу з 07.08.2011 по 26.02.2015 за 20 календарних днів; суд помилково вказав, що за період часу з 26.02.2009 по 06.08.2011 позивач мала право на 17 днів додаткової відпустки; починаючи з 16.05.2016 та по день звільнення 29.07.2016 позивач перебувала у простою, тобто не могла виконувати роботу в умовах ненормованого робочого дня, отже за цей час компенсація за невикористані дні додаткової відпустки нараховуватися не може; згідно довідки від 28.07.2016 позивач до праці в понаднормові години, на вихідні та святкові дні не залучалася, так як є інвалідом 2-ї групи.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які зявилися у судове засідання, вивчивши та обговоривши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає до часткового задоволення, а апеляційна скарга банку має бути залишена без задоволення з таких підстав та мотивів.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що звільнення позивача в цілому було законним, однак мала місце неналежна виплата компенсації за час невикористаної додаткової відпустки, отже недоплачену суму слід стягнути з відповідача на користь позивача.

Однак цілком погодитися з правильністю таких висновків суду першої інстанції колегія суддів не може, виходячи з наступного.

При розгляді справи встановлено, що 26.02.2009 позивач прийнята до ВАТ КБ «Хрещатик» на посаду головного бухгалтера Черкаської філії ВАТ КБ «Хрещатик». 06.08.2011 вона переведена на посаду головного бухгалтера начальника відділу операційного обслуговування, бухгалтерського обліку та звітності, а 07.11.2014 на посаду головного бухгалтера-начальника відділення супроводження та контролю операцій Черкаського РВ ПАТ КБ «Хрещатик» (остання займана посада).

З 05.04.2016 у ПАТ «КБ «Хрещатик» введено тимчасову адміністрацію у зв'язку із початком процедури виведення банку з ринку.

Наказом тимчасової адміністрації від 12.05.2016 №135 затверджено нову структуру Черкаського РВ ПАТ КБ «Хрещатик» у зв'язку з чим закрито посаду головного бухгалтеру-начальнику відділу супроводження та контролю операцій, а наказом №221-к встановлено простій для працівників регіональних відділень з 16.05.2016.

З попередженням про звільнення у зв'язку зі скороченням чисельності і штату працівників позивача повідомлено 17.05.2016. При цьому в повідомленні зазначено, що звільнення відбудеться 29.07.2016.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 03.06.2016 №913 на підставі рішення правління НБУ від 02.06.2016 №46-рш розпочато процедуру ліквідації ПАТ КБ «Хрещатик» з 06.06.2016 по 05.06.2018.

Наказом від 11.07.2016 №747-к позивача звільнено із займаної посади з 29.07.2016. Цим же наказом затверджено виплату компенсації за 95 календарних днів основної щорічної невикористаної відпустки за відпрацьований період з 26.12.2012 по 29.07.2016 та за 34 календарні дні додаткової оплачуваної відпустки за ненормований робочий час за відпрацьований період з 26.02.2009 по 25.02.2015 та вихідну допомогу у розмірі середньої місячної заробітної плати.

Позивач ознайомлена з цим наказом.

Далі, наказом від 12.07.2016 №41207 по ПАТ КБ «Хрещатик» Черкаське РВ закрито з 27.07.2016. У період з 17.05.2016 відповідач не повідомляв позивача про наявність вакантних місць на інших структурних підрозділах ПАТ КБ «Хрещатик».

В період з 25 по 29 липня 2016 року позивач перебувала на лікарняному.

За таких обставин позивач вважає, що її було незаконно звільнено, а тому звернулась до суду з зазначеним позовом.

За встановлених обставин справи є очевидним, що позивача звільнено з 29.07.2016. Тобто вказаний день є останнім робочим днем в силу вимог ст. 241-1 КЗпП України та п.2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29.07.1993.

При цьому позивач перебувала на лікарняному з 25 по 29 липня 2016 року включно.

Підставою звільнення позивача в наказі про звільнення вказано скорочення штату (п.1 ст.40 КЗпП України), отже у даному випадку звільнення працівника відбулося з ініціативи роботодавця (ст.40 КЗпП України).

Згідно ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті - нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Таким чином має місце звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період його тимчасової непрацездатності (перебування на лікарняному), що сторонами справи не оспорюється.

Згідно п.17 постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами трудових спорів» правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч.3 ст.40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний листок (довідку в установлених законом випадках) про його тимчасову непрацездатність.

З цих підстав колегія суддів вважає, що звільнення позивача відбулося з порушенням вимог ст. 40 КЗпП України, отже воно є незаконним.

Таким чином позовні вимоги про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення позивача від 11.07.2016 та поновлення її на роботі на посаді головного бухгалтера-начальника відділу супроводження та контролю операцій Черкаського РВ ПАТ «КБ «Хрещатик» є такими, що підлягають до задоволення.

Одночасно, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції про те, що у даному випадку звільнення позивача під час її тимчасової непрацездатності не свідчить про незаконність такого звільнення, з огляду на підстави припинення трудового договору в контексті положень ст.235 КЗпП, оскільки наказ про звільнення був винесений раніше ніж відкритий лікарняний листок. В такому випадку трудовий договір за загальним правилом припиняється з працівником на наступний день після закінчення лікарняного.

Так ч. 3 ст. 40 КЗпП України встановлює заборону на звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності із зазначенням певних виключень, перелік яких є вичерпним та які наведено вище. При цьому обставини щодо дати винесення наказу про звільнення перед тим, як у працівника розпочнеться період тимчасової непрацездатності, у даному випадку правового значення не мають, адже не дають право роботодавцеві відступати від імперативних вимог ч. 3 ст. 40 КЗпП України.

Переглядаючи дану справу в апеляційному порядку згідно ч.1 ст.303 ЦПК України в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що встановлені у справі обставини дають достатньо підстав для висновку про незаконність звільнення позивача.

Апеляційні доводи банку про те, що ним проведено звільнення позивача із дотриманням вимог трудового законодавства, правильності таких висновків не спростовують, адже не містять ніяких аргументів щодо можливості звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності, що мало місце в даному випадку.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що положеннями ч.2 ст.40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених, зокрема, у п.1 цієї статті (за яким звільнено позивача), допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ст.492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч.2 ст.40, ч.3 ст.492 КЗпП щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Системний аналіз зазначених положень закону з урахуванням розяснень, що містяться у п.19 постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами трудових спорів» та правової позиції ВСУ, викладеній в постанові від 01.04.2015 у справі №6-40цс15, свідчить що у разі вивільнення працівника роботодавець має запропонувати йому саме вакантну посаду або здійснити переміщення працівника на рівнозначну посаду з урахуванням переважного права на залишення на роботі (ст.42 КЗпП України).

З обставин справи вбачається, що у зв'язку із ліквідацією ПАТ КБ «Хрещатик» його філію Черкаське РВ, реорганізовано, а з 27.07.2016 закрито. Внаслідок зміни штатного розпису (а.с.83, 90) посади головного бухгалтеру-начальника відділення на Черкаському РВ не передбачено, а відтак переміщення (ч.2 ст.32 КЗпП) позивачки з врахуванням ст.42 КЗпП є неможливим.

З цих підстав колегія суддів відхиляє апеляційні доводи позивача про те, що відповідач не виконав свого обовязку запропонувати позивачу іншу роботу, адже необхідних вакансій у роботодавця не було.

Колегія суддів вважає, що апеляційні доводи позивача про те, що трудову книжку позивач отримала поштою, хоча своєї згоди на це не надавала, а запис про звільнення позивача вчинено не в день її звільнення, у аспекті встановлених обставин справи не свідчать про такий ступінь порушень трудових прав позивача, який би слугував підставою для визнання такого звільнення незаконним саме з посиланням на ці порушення.

Згідно ст. 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Також відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Далі, пунктом 21 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» передбачено, що при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 №100.

Пунктом 32 постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами трудових спорів» передбачено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Згідно п. 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі Порядок) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Пунктами 5 та 8 вказаного Порядку встановлено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочих (календарних) днів на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно відповідної довідки середньоденна заробітна плата позивача становить 389,79 грн.

Часом вимушеного прогулу є проміжок з 30.07.2016 (перший день після звільнення позивача) по 30.01.2017 (час її поновлення судом), до якого входять 127 робочих днів, отже з відповідача на користь позивача слід стягнути 49503,33 грн. у якості компенсації за час вимішеного прогулу.

Одночасно, згідно ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у, зокрема, п.5 ч.1 ст.41 КЗпП України, працівникові виплачується вихідна допомога.

Згідно листа Міністерства праці та соціальної політики України від 08.01.2009 №1/06/186-09 при винесенні рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд має врахувати факт виплати працівникові при звільненні вихідної допомоги.

Відповідно до розяснень у п.32 постанови Пленуму ВСУ «Про практику розгляду судами трудових спорів» при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав в цей час.

Отже при визначенні суми середнього заробітку позивачки за час вимушеного прогулу, який слід стягнути на її користь з відповідача, необхідно врахувати здійснену на її користь виплату вихідної допомоги в сумі 7406,01 грн.

До стягнення з роботодавця на користь працівника підлягає 42097,32 грн. компенсації за час вимушеного рогулу.

Далі, згідно ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

На підставі вищевикладеного, у звязку з тим, що незаконне звільнення позивача безсумнівно завдало їй моральних страждань, які полягали, зокрема, в тому, що безробіття негативно позначилось на матеріальному забезпеченні її сімї та перешкодило професійній самореалізації позивача, з відповідача на користь позивача слід стягнути 5000,00 грн. у якості відшкодування моральної шкоди. На думку колегії суддів саме такий розмір відшкодування відповідає засадам розумності та справедливості.

Колегія суддів відхиляє апеляційні доводи позивача про те, що суд першої інстанції невірно здійснив розрахунок розміру компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку позивача за ненормований робочий час за період з 26.02.2009 по 25.02.2015 з посиланням на те, що посада головного бухгалтера, як начальника відділу, може мати місце й на філії підприємства.

Так п.4.1.4 колективного договору ПАТ «КБ «Хрещатик» передбачено, що працівникам банку з ненормованим робочим днем надається додаткова щорічна відпустка тривалістю у 7 або 5 календарних днів згідно додатків №2, 3 «Перелік посад працівників ВАТ КБ «Хрещатик» з ненормованим робочим днем». Додатком №2 передбачено посаду головного бухгалтеру, а додатком №3 начальника відділу.

З матеріалів справи вбачається, що в період з 26.02.2009 по 05.08.2011 позивачка обіймала посаду головного бухгалтера, а з 06.08.2011 головного бухгалтера-начальник відділу.

Як вірно вказано судом першої інстанції, аналіз змісту додатків до колективного договору з урахуванням співвідношення найменування та значення посад щодо структурних підрозділів юридичної особи свідчить, що визначальним критерієм посади на підприємстві, за яким встановлюється тривалість додаткової відпустки, є її адміністративна ознака (керівник, директор, начальник), а додатковим профілююча (бухгалтерія, секретаріат, господарство та інше).

Частиною 4 статті 8 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що для забезпечення ведення бухгалтерського обліку підприємство самостійно обирає форми його організації, зокрема, шляхом введення до штату підприємства посади бухгалтера або створення бухгалтерської служби на чолі з головним бухгалтером.

Отже головний бухгалтер, як керівник відповідної служби (відділу), може працювати саме на підприємстві.

Одночасно, відповідно до ч.1 ст.95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Отже поняття «філія» не тотожне поняттю «підприємство».

Оскільки позивач працювала у філії підприємства-роботодавця, у аспекті вищенаведених вимог ч.4 ст.8 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», не може йти мови про те, що вона була керівником бухгалтерської служби у сього підприємства, отже на неї не поширюються відповідні положення колективного трудового договору про тривалість додаткової відпустки.

За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що за період роботи з 06.08.2011 позивач мала право на додаткову відпустку тривалістю 5 календарних днів (як начальник відділу, відділення), а до цього часу 7 днів (як головний бухгалтер, оскільки інших адміністративних ознак в назві її посади не передбачено).

Також колегія суддів не може погодитися з апеляційними доводами банку про те, що позивачу за період часу з 26.02.2009 по 06.08.2011 слід здійснити компенсацію за невикористану додаткову відпустку за 14 днів, а за період часу з 07.08.2011 по 26.02.2015 за 20 календарних днів, оскільки, як вірно вказано судом першої інстанції, за період часу з 26.02.2009 по 06.08.2011 позивач мала право на 7 днів додаткової відпустки на рік, отже загальна тривалість невикористаної додаткової відпустки за цей час становить 17 днів, за період часу з 07.08.2011 по 26.02.2015 позивач мала право на 5 днів додаткової відпустки на рік, отже загальна тривалість невикористаної додаткової відпустки за цей час становить 24 дні.

Усього позивачці виплачено компенсацію за 34 дні невикористаної додаткової відпустки, а мали виплатити за 41 день.

Правильності таких обрахунків апеляційні доводи банку не спростовують.

Колегія суддів відхиляє апеляційні доводи банку про те, що, починаючи з 16.05.2016 та по день звільнення 29.07.2016 позивач перебувала у простої, тобто не могла виконувати роботу в умовах ненормованого робочого дня, отже за цей час компенсація за невикористані дні додаткової відпустки нараховуватися не може, так як ні нормами КЗпП України (що регулюють правовідносини з приводу простою підприємства ст. ст. 34, 113), ні нормами ЗУ «Про відпустки» не передбачено неможливості використання тієї чи іншої відпустки за час простою підприємства.

Також апеляційні доводи банку про те, що згідно довідки від 28.07.2016 позивач до праці в понаднормові години, на вихідні та святкові дні не залучалася, так як є інвалідом 2-ї групи, не свідчать про те, що позивач, як працівник відповідної категорії, не має права на одержання відповідної додаткової відпустки.

Слід врахувати, що пунктом 4.1.4 Колективного договору від 29.12.2007, який регламентує право на додаткову відпустку певної категорії працівників банку, передбачено надання додаткової щорічної відпустки працівникам з ненормованим робочим днем незалежно від того чи фактично мало місце виконання трудових обовязків такими працівниками у неробочий час.

Інших доводів щодо неправильного обрахунку судом першої інстанції компенсації за невикористану відпустку апеляційні скарги не містять.

Також колегія суддів погоджується з висновками суду про те, що у задоволенні позовної вимоги про зобовязання включити вимоги позивача до реєстру вимог кредиторів банку, що ліквідовується, оскільки реєстрації вимог кредитора до боржника-юридичної особи, яка перебуває у стані припинення, передує подача кредитором відповідної заяви (ч.3 ст.23 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), чого на момент розгляду даного спору позивачкою не вчинено, а отже є недоведеним порушення права позивачки з боку відповідача на включення її вимог до такого реєстру. При цьому суд вірно зауважив, що відповідно до ч.4 ст.23, ст.45 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» вимоги кредитора щодо заборгованості по виплаті заробітної плати, які заявлені поза межами строку, встановленого законом, в будь-якому випадку підлягають задоволенню в першу чергу.

Апеляційні доводи позивача правильності таких висновків суду не спростовують.

Згідно ст.309 ЦПК України підставою для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції є невідповідність висновків суду обставинам справи, недоведеність обставин, що мають значення по справі, які суд вважав доведеними, порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Таким чином, рішення Придніпровського районного суду міста Черкаси від 08.12.2016 слід скасувати в частині вирішення позовних вимог про скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі, стягнення компенсації за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди у звязку з неправильним застосуванням судом норм матеріального права ч.3 ст.40 КЗпП України, та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог у вказаній частині.

На підставі ст. 88 ЦПК України з відповідача до державного бюджету України у звязку із задоволенням позовних вимог (1 немайнова та 1 майнова) слід стягнути судовий збір за розгляд даної справи судами першої та апеляційної інстанції, від сплати якого позивача звільнено згідно ст.5 ЗУ «Про судовий збір».

Керуючись ст. ст. 88, 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а :

апеляційну скаргу позивача задовольнити частково, а апеляційну скаргу банку залишити без задоволення.

Рішення Придніпровського районного суду міста Черкаси від 08 грудня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик», виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та відшкодування моральної шкоди скасувати в частині вирішення позовних вимог про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення компенсації за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, а також стягнення з відповідача на користь державного бюджету України судового збору.

Ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик», виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ про звільнення ОСОБА_6 за п.1 ст.40 КЗпП України від 11.07.2016 №747-к.

Поновити ОСОБА_6 на посаді головного бухгалтера-начальника відділу супроводження та контролю операцій Черкаського РВ ПАТ «КБ «Хрещатик».

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик» на користь ОСОБА_6 42097,32 грн. у якості середнього заробітку за час вимішеного прогулу та 5000,00 грн. у якості відшкодування моральної шкоди.

Стягнути з публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Хрещатик» на користь державного бюджету України 2315,04 грн. судового збору.

У решті рішення Придніпровського районного суду міста Черкаси від 08 грудня 2016 року у даній цивільній справі залишити без змін.

Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць допустити до негайного виконання.

Рішення апеляційного суду набирає чинності з моменту проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом 20 днів з дня проголошення.

Головуючий :

Судді :