Рішення № 64534837, 30.01.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА[1]

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 січня 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого-судді Слюсар Т.А.

суддів: Волошиної В.М., Іванченка М.М.

при секретарі: Крічфалуши С.С.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2014 року

в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» про стягнення коштів.

Колегія суддів, -

В С Т А Н О В И Л А :

У липні 2014 року ОСОБА_2. звернувся в суд із позовом до ОСОБА_3, третя особа: публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» (надалі - ПАТ «ВТБ Банк») про стягнення з відповідача на користь позивача 1592403 грн. 42 коп., в рахунок відшкодування витрат по виплаті кредиту по кредитному договору № 03.28/07-СК1 від 24 липня 2007 року.

Зазначав, що у 2006 році відповідач, з дозволу ОСОБА_4, розпочав будівництво житлового будинку на її земельній ділянці.

На той час, він мав власні грошові заощадження біля 80 000 дол. США, але оскільки їх не вистачало, відповідач звернувся до ПАТ «ВТБ Банк» з проханням надати йому кошти в кредит.

24 липня 2007 року між відповідачем та ПАТ «ВТБ Банк» було укладено кредитний договір № 03.28/07-СК1, згідно якого ОСОБА_3 отримав кредит, в сумі 200 000 дол. США, на споживчі потреби.

24 липня 2007 року між ОСОБА_2, відповідачем та банком було укладено договір поруки № 03.28./07ДП, відповідно до якого він (позивач), як поручитель зобов'язався перед кредитором відповідати за належне виконання ОСОБА_3 взятих не себе зобов'язань, що виникають з кредитного договору.

Зазначав, що всі отримані в банку кошти відповідач витрачав на будівництво будинку й декілька разів звертався до нього (позивача) з проханням допомогти йому якнайшвидше погасити кредит.

Він виконав прохання брата, частково виконав зобов'язання за кредитним договором й як поручитель, вніс до банку кошти, на загальну суму 144 665,04 дол. США. Відповідач обіцяв йому після завершення будівництва будинку й введення в експлуатацію у найкоротший термін розрахуватися й повернути сплачені ним кошти.

Посилаючись на те, що своє зобов'язання перед ОСОБА_2 відповідач виконав лише частково, з 144 665,04 дол. США, повернув тільки 12 577,06 дол. США, на неодноразові звернення обіцяє повернути , проте зобов'язання не виконує, був змушений звернутися до суду з даним позовом.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2014 року позов ОСОБА_2 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти, в сумі 1 710 431 грн. 69 коп.

В апеляційній скарзі особа, яка не була учасником судового розгляду справи - ОСОБА_1, посилаючись на неповне з'ясування обставин та недоведеність встановлених судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постановити по справі нове рішення про відмову у позові.

Колегія суддів, вислухавши представника заінтересованої особи, яка підтримала апеляційну скаргу, відповідача та його представника, представника позивача, які просили апеляційну скаргу відхилити, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню, враховуючи таке.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Рішення районного суду зазначеним нормам процесуального права не відповідає.

Як убачається з матеріалів справи, 24 липня 2007 року між ВАТ ВТБ Банк та ОСОБА_3 укладено генеральну угоду № 03.28/07-ГУ, за умовами якої банк зобов'язується надавати клієнту кредитні кошти в порядку і на умовах, визначених у кредитних договорах, договорах про відкриття мультивалютної кредитної лінії, договорах про відкриття кредитної лінії, договорах про відкриття валютної кредитної лінії, укладених у рамках цієї Угоди і які є її невід'ємними частинами. Загальний розмір позичкової заборгованості клієнта за наданими в рамках даної Угоди кредитами не повинен перевищувати суми, еквівалентної 400 000 дол. США.

Встановлено, що 24 липня 2007 року між ВАТ «ВТБ Банк», правонаступником якого є ПАТ «ВТБ Банк», та ОСОБА_3 був укладений кредитний договір № 03.28/07-СК1, за яким позичальнику надано кредит, в сумі 200 000 дол. США, строком до 23 липня 2009 року, зі сплатою 13 % річних, за користування кредитними коштами (а.с.6-7).

24 липня 2007 року між ВАТ ВТБ Банк та ОСОБА_2, ОСОБА_3 укладено договір поруки, за яким останні поручились перед банком за виконання позичальником своїх зобов'язань щодо повернення кредиту. Відповідно до п. 3 вказаного договору поручитель має право самостійно виконувати зобов'язання за кредитним договором (а.с.5).

Відповідно до розписки, складеної ОСОБА_3, останній отримав від ОСОБА_2 гроші, в сумі 97 000 дол. США, для погашення кредиту в ВТБ Банку, квитанцію про сплату коштів зобов'язався передати ОСОБА_2 Кошти, в сумі 97 000 дол. США, були внесені на рахунок банку 23 листопада 2007 року (а.с.8,11).

В подальшому, 24 грудня 2007 року та 11 січня 2008 року на рахунок банку було внесено 27 000 дол. США, та 11 січня 2008 року - 20 665,04 дол. США (а.с.8-9).

Згідно довідки ПАТ «ВТБ Банк» від 29 вересня 2014 року, станом на 29 вересня 2014 року у ОСОБА_3 заборгованість за кредитним договором № №03.28/07-СК1 відсутня, останній платіж було здійснено 11 січня 2008 року (а.с.28).

Задовольняючи позов районний суд виходив з відсутності доказів на спростування вимог позивача та визнання позову відповідачем.

З такими висновками суду першої інстанції погодитися неможливо, враховуючи наступне.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою до застосування.

Між тим, районним судом не було враховано те, що праву на спільну сумісну власність на будинок кореспондується боргове зобов'язання - повернення грошової суми, що позичалася на придбання цього будинку.

За таких обставин, під час вирішення спору про стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів, районний суд повинен був обговорити питання залучення до участі у справі іншого подружжя відповідача - ОСОБА_5, що зроблено не було.

Стягнувши з ОСОБА_3 грошові кошти, в сумі 1 710 431 грн. 69 коп., не притягнувши до участі у справі ОСОБА_5, суд першої інстанції припустився порушень її прав та законних інтересів, неповного з'ясування обставин справи.

Враховуючи викладене, рішення суду першої інстанції, як постановлене з неповним з'ясуванням обставин справи, порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору та неправильного застосування норм матеріального права, підлягає скасуванню, а по справі слід ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Ухвалюючи рішення, колегія суддів враховує визначені нормами ЦПК України повноваження суду апеляційної інстанції й приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313 - 316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 жовтня 2014 року скасувати.

Ухвалити по справі нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа: публічне акціонерне товариство «ВТБ Банк» про стягнення коштів відмовити.

Рішення набирає чинності негайно, проте може бути оскаржено в касаційному порядку протягом 20 днів з моменту проголошення шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді:

Справа № 755/20358/14-ц

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/14363/2016; 22-ц/796/1820/2017

Головуючий у суді першої інстанції: Чех Н.А.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Слюсар Т.А.