Рішення № 64517375, 01.02.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/177/17 Справа № 203/310/13- ц Головуючий у 1 й інстанції - Католікян М. О. Доповідач - Макаров М.О.

Категорія 27

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2017 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати по цивільним справам Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого - судді Макарова М.О.

суддів - Максюти Ж.І., Петешенкової М.Ю.

при секретарі - Черкас Є.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 червня 2016 року по справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» про визнання поруки припиненою,-

ВСТАНОВИЛА:

У січні 2013 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду із зазначеним позовом, який у травні 2016 року був уточнений, посилаючись на те, що 17 грудня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DNLHGK00000814, відповідно до умов якого ОСОБА_3 отримав кредит у розмірі 1 634 850 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у розмірі 0,92% в місяць з терміном дії до 15 грудня 2017 року. 25 листопада 2009 року між банком та позичальником укладено додатковий договір № 1, яким встановлено розмір щомісячного платежу. 17 березня 2010 року між ними укладено додатковий договір № 2, відповідно до якого викладено в новій редакції п. 7.3 договору щодо умов забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором. 26 листопада 2010 року укладено додатковий договір № 3, однією з умов якого є надання банком кредиту у розмірі 340000 гривень зі сплатою 22,08 % річних терміном до 25 листопада 2011 року.

На забезпечення виконання умов кредитного договору 17 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № DNLHGK00000814 та також у зв'язку з укладенням додаткових договорів до кредитного договору між банком та поручителем ОСОБА_2 було укладено додаткові договори до договору поруки.

Всупереч умов кредитного договору та договору поруки позичальник та поручитель належним чином не виконували умови кредитного договору, у зв'язку із чим станом на 27 січня 2015 року утворилась заборгованість за кредитним договором від 17 грудня 2007 року, яка складається з: основної заборгованості в сумі 1196966,67 доларів США, заборгованість за відсотками в сумі 207,35 доларів США; за додатковим договором до кредитного договору від 26 листопада 2010 року пені в сумі 2195004 грн. 78 коп. та штрафу в сумі 1061528 грн. 89 коп. яку позивач просив суд стягнути в солідарному порядку з боржника та поручителя на свою користь.

У квітні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання поруки припиненою, посилаючись на те, що банк пропустив строк пред'явлення вимоги до поручителя.

Дана справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 червня 2016 року позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено у повному обсязі та ухвалено: договір поруки № DNHLGK00000814 від 17 грудня 2007 року укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 визнати припиненим з 02 вересня 2008 року; стягнути з ОСОБА_3 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» у рахунок заборгованості по кредитному договору № DNHLGK00000814 від 17 грудня 2007 року - 22287106 грн. 76 коп., що складається із заборгованості по тілу кредиту - 19027276 грн. 43 коп., заборгованості по відсоткам - 3296 грн. 66 коп., пені - 2195004 грн. 78 коп. та штрафу - 1061528 грн. 89 коп., а також у рахунок повернення судових витрат - 3670 грн. 40 коп., а разом 22290777 грн. 16 коп.

В решті позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.

В апеляційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання договору поруки припиненою та в частині відмови в задоволенні позовних вимог банку, в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову у повному обсязі та відмовити в задоволенні зустрічного позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи.

Заслухавши сторони, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, з наступних підстав.

Відповідно до ст.ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Статтею 3 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Зазначене рішення цим вимогам закону не відповідає.

Так, місцевий суд визнаючи поруку припиненою виходив з висновків зазначених в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 11 листопада 2015 року винесеній в межах даної справи, а саме з того, що ПАТ КБ «Приватбанк» пред'явивши вимогу від 28 січня 2008 року про дострокове стягнення кредитної заборгованості, кредитор, банк, змінив строк виконання основного зобов'язання і зобов'язаний був пред'явити вимогу до поручителя протягом шести місяців з дати закінчення добровільного виконання у 30 днів, а саме з 02 березня 2008 року. Тобто шестимісячний строк пред'явлення вимоги банку до поручителя сплив 02 вересня 2008 року, а договір поруки № DNHLGK00000814 від 17 грудня 2007 року припинив свою дію.

А як вбачається з ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 11 листопада 2015 року, Касаційний суд скасовуючи попередні судові рішення по цій справі вказав, що 28 січня 2008 року за вих. №25.000/-1-91 банком направлено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повідомлення про дострокове повернення кредиту.

За змістом ч.4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого у договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука при пиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основоного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. А як роз'яснено в п. 24 постанорви пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 30 березня 2012 року, № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.

Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов'язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251, частини четвертої статті 559 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 ЦК україни про те, що порука припияється, якщо кредитор протягом шести місців від дня настання строку виконання зобов'язанння не пред'явить вимоги до поручителя.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року (справа №6-53цс14)

У зв'язку з чим касаційний суд зазначив, що вирішуючи спір, суд першої інстанції не врахував та дійшов помилкового висновку про дотримання банком строку пред'явлення вимоги до поручителя.

Крім того, в ухвалі касаційного суду зазначено, що п.12 договору поруки встановлено, що порука припиняється після закінчення п'яти років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором. Таким чином, договором поруки встановлено строк її припинення - після закінчення п'яти років від дня настання строку виконання основного зобов'язання за кредитним договором.

Також касаційний суд послався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року (справа №6-113цс13), в якій визначено, що у зобов'язаннях, в яких строк виконання визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про вионання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку. При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

Проте у правовій позиції, викладеній в постанові Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року (справа №6-113цс13) зазначається, що розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, на підставі ч.2 ст. 184 СК України, підлягає індексації за аналогією закону згідно п.8 ст. 8 ЦПК України у порядку, передбаченому Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» та вказана справа розглядалася за позовними вимогами про збільшення розміру аліментів та стягнення суми індексації.

Виконуючи вимоги касаційного суду та усуваючи всі розбіжності апеляційний суд встановив, наступне.

Так, судом встановлено, що 17 грудня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DNHLGK00000814 за умовами якого, позивач надав, а відповідач отримав у кредит грошові кошти у розмірі 1634850 доларів США зі сплатою відсотків з користування кредитом у розмір 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 15 грудня 2017 року, а відповідач зобов'язався повернути отриманий кредит і сплатити відсотки у встановленому договором розмірі та строки (Т.1 а.с. 18).

Також, 25 листопада 2009 року, 17 березня 2010 року та 26 листопада 2010 року між Банком та ОСОБА_3 були укладені додаткові угоди до вказаного кредитного договору, згідно з якими ОСОБА_3 додатково було надано в кредит грошові кошти у розмірі 340000 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмір 22,08 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 25 листопада 2011 року, а також було викладено в новій редакції пункти кредитного договору, а саме пункти 7.1 та 7.3 згідно яких вставлено терміни та суми погашення кредитної заборгованості та забезпеченням виконання позичальником своїх зобов'язань, тобто виступає іпотека, порука тощо (Т.1 а.с. 23-25)

А відповідно до заяв на видаччу готівки від 17 грудня 2007 року, 26 листопада 2010 року, 27 грудня 2010 року, 25 січня 2011 року, 25 лютого 2011 року, відповідач ОСОБА_3 отримав від позивача грошові кошти передбачені вищевказаними договорами (Т.1 а.с. 26-30).

Судом також було встановлено, що між відповідачем ОСОБА_2 та Банком 17 грудня 2007 року було укладено договір поруки № DNHLGK00000814, за умовами якого ОСОБА_2 зобов'язався солідарно відповідати перед позивачем за виконання ОСОБА_3, своїх обов'язків за кредитним договором № DNHLGK00000814 від 17 грудня 2007 року в тому ж розмірі, що і основний боржник включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, пені та інших штрафних санкцій, що підтверджується копією зазначеного договору (Т.1 а.с. 31).

А також у зв'язку з укладанням між боржником ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» додаткових угод до кредитного договору, між ОСОБА_2 та Банком 25 листопада 2009 року та 26 листопада 2010 року були укладені додаткові угоди до договору поруки, за яким ОСОБА_2 поручився за виконання боржником всіх зобов'язань за кредитним договором (Т.1 а.с.33, 34).

Відповідно до розрахунку заборгованості встановлено, що у відповідачів перед банком виникла заборгованість за кредитним договором № DNHLGK00000814 від 17 грудня 2007 року, яка станом на 27 січня 2015 року становила з основної заборгованості в сумі 1196966,67 доларів США, заборгованість за відсотками в сумі 207,35 доларів США; за додатковим договором до кредитного договору від 26 листопада 2010 року пені в сумі 2195004 грн. 78 коп. та штрафу в сумі 1061528 грн. 89 коп. (Т. 4 а.с.145-153).

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із умовами зазначеного договору сплата основної суми кредиту здійснюється щомісячно рівними частинами, сплата процентів за користування кредитом здійснюється щомісячно, протягом дії договору до виконання сторонами своїх зобов'язань у повному обсязі.

Відповідно до ч.2 ст.1050 ЦК України, якщо договором установлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати належних йому процентів.

Зобов'язання, згідно із ст.526 ЦК України, має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

При цьому, статтею 533 ЦК України передбачено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті під час здійснення розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі. Поручителем може бути одна особа або кілька осіб., а згідно ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя, що також зазначено у п. 24 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».

Відповідно до п. 4.5 кредитного договору № DNHLGK00000814 від 17 грудня 2007 року, укладеного між Банком тьа ОСОБА_3, передбачено, що терміни позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки-пені, штрафів за даним договором встановлюються сторонами тривалістю 5 років, а п. 4.4 цього договору передбачено, що нарахування неустойки за кожен випадок порушення зобов'язань протягом трьох років з дня, коли відповідне зобов'язання повинне бути виконане Позичальником (Т.1 а.с. 21).

А згідно пункту 12 договору поруки № DNHLGK00000814 від 17 грудня 2007 року, укладеного між Банком та ОСОБА_2, порука за цим договором припиняється після закінчення 5 (п'яти) років з дня настання терміну повернення кредиту за кредитним договором ( Т.1 а.с. 31).

Вказану умови кредитного договору та договору поруки з часу їх підписання сторонами не змінювалися, та відповідно боржником та поручителем ці договори були підписані без зауважень та застережень, а також вони осаржені не були.

Також встановлено, що 28 січня 2008 року за вих. №25.000/-1-91 Банк направив ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повідомлення про дострокове повернення кредиту (Т.1 а.с.174).

Крім того, як зазначалося вище, після направлення цієї вимоги між Банком та боржником, а також окремо і з поручителем в період з 25 листопада 2009 року по 26 листопада 2010 року були додатково укладені додаткові угоди як до кредитного договору так і до договору поруки, які також підписані сторонами.

Враховуючи, що позивач звернувся до суду 14 січня 2013 року, а п'ятирічний строк закінчувався 28 січня 2013 року, колегія суддів вважає, що строк поруки не припинено.

Проте суд першої інстанції на вказане уваги не звернув, матеріали справи не перевірив та помилково прийшов до висновку про припинення поруки, у зв'язку з чим судове рішення в цій частині підлягає скасуанню.

Що стосується позовних вимог про стягнення заборгованостя за кредитом, колегія суддів виходить з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи відповідач ОСОБА_3 отримавши кредитні кошти, згідно розрахунку заборгованості, складеного Банком станом на 28 січня 2015 року, останній платіж за кредитним договором до подачі позову здійснив 28 березня 2011 року, а під час розгляду справи в суді першої інстанції наступний платіж відповідачем було здійснено 27 січня 2015 року та було сплачено 54520,80 доларів США на погашення заборгованості за кредитом, 463373,55 доларів США на погашення заборгованості за відсотками та 135240 доларів США на погашення заборгованості з комісії, а також сплачено 91128 грн. 65 коп. на погашення заборгованості за кредитним договором та 14483 грн. 93 коп. на погашення відсотків (Т.4 а.с.150-153).

Проте, в період з березня 2011 року по січень 2015 року відповідач належним чином не виконував свої обов'язки з погашення кредиту, а також після отримання вимоги про дострокове погашення кредиту у січні 2008 року поручитель не вживав заходів з погашення заборгованості за кредитом.

У зв'язку з чим, з урахуванням часткової сплати заборгованості за кредитним договором, заборгованість за вказаним кредитом станом на 27 січня 2015 року складається із заборгованості по основній сумі кредиту в розмірі 1196759,32 доларів США, що еквівалентно 19027276 грн. 43 коп., по курсу долара до гривні згідно повідомлення НБУ від 27 січня 2015 року, що становить 15,899 грн. за 1 долар США, та заборгованості по відсоткам в сумі 207,35 доларів США, еквівалентних 3296,66 грн., за цим же курсом, а також у зв'язку з невиконанням умов кредитного договору позивачем нараховано пеню в розмірі 2195004 грн. 78 коп., а тому позовні вимоги в цій частині є обгрунтованими та таким, що підлягають задоволенню.

Разом з цим, з позовними вимогами про стягнення із відповідачів штрафу (фіксованої частини) в сумі 250 грн. та штрафу (процентна складова) в розмірі 1061278 грн. 89 коп., а всього 1061528 грн. 89 коп. колегія суддів не може погодитися, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Умовами спірного договору, як зазначалося вище, а саме пунктом 4.1 передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань по даному договору, внаслідок чого нарахування пені відбувається за кожний день прострочення

У той самий час, згідно з пунктом 4.3 кредитного договору сторонами передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за правопорушення, зокрема - несвоєчасне повернення кредиту, процентів за користування кредитом та комісій.

Враховуючи вищезазначене та відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня в цьому разі є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, а тому в стягненні штрафів, колегія суддів вважає за необхідне відмовити, у зв'язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення, про часткове задоволення позовних вимог, у зв'язку з чим апеляційна скарга Банку підлягає задоволенню частково.

Також вирішуючи питання про розподіл судових витрат, колегія суддів, відповідно до ст. 88 ЦПК України, вважає за необхідне стягнути з відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь позивача судовий збір в розмірі по 3727 грн. 75 коп. з кожного.

Керуючись ст.ст.303, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»- задовольнити частково.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 червня 2016 року - скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.

Стягнути солідарно із ОСОБА_3 (іпн.НОМЕР_2) та ОСОБА_2 (іпн. НОМЕР_1) на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) заборгованість за кредитним договором № DNHLGK00000814 від 17 грудня 2007 року станом на 27 січня 2015 року в сумі 21225577 грн. 87 коп., яка складається: із заборгованості по основній сумі кредиту в розмірі 1196759,32 доларів США, що еквівалентно 19027276 грн. 43 коп., заборгованості по відсоткам в сумі 207,35 доларів США, еквівалентних 3296,66 грн., пені - 2 195 004,78 грн.

Стягнути із ОСОБА_3 (іпн.НОМЕР_2) та ОСОБА_2 (іпн. НОМЕР_1) на користь Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» (код ЄДРПОУ 14360570) судовий збір по 3727 грн. 75 коп. з кожного.

В задоволенні решти позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» та в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржено у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня проголошення.

Головуючий суддя М.О. Макаров

Судді Ж.І. Максюта

М.Ю. Петешенкова