Рішення № 64462400, 01.02.2017, Апеляційний суд Київської області

Справа № 377/443/14-ц Головуючий у І інстанції Малишенко Т.О.Провадження № 22-ц/780/529/17 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1Категорія 1 01.02.2017

РІШЕННЯ

Іменем України

1 лютого 2017 року м. Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

Головуючого судді : Ігнатченко Н.В.,

суддів : Кулішенка Ю.М., Сушко Л.П.,

за участю секретаря : Волинець Я.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, правонаступниками якої є ОСОБА_3, яка діє від свого імені та в інтересах ОСОБА_4, на рішення Славутицького міського суду Київської області від 16 травня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_2, правонаступниками якої є ОСОБА_3, яка діє від свого імені та в інтересах ОСОБА_4, до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя,

у с т а н о в и л а:

У квітні 2014 року ОСОБА_2 звернулася до суду з вказаним позовом, мотивуючи його тим, що з 21 лютого 1998 року вона перебувала з ОСОБА_5 у зареєстрованому шлюбі. На підставі рішення Славутицького міського суду Київської області від 11 листопада 2010 року шлюб між сторонами розірвано. Під час проживання у шлюбі позивачем та відповідачем було придбано трикімнатну квартиру № 24, розташовану по Таллінському кварталу, 7 у м. Славутичі Київської області. Зазначена квартира була придбана на імя ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна. Вартість квартири складала 442 700 грн. Посилаючись на те, що сімейні стосунки між сторонами не підтримуються, шлюб розірвано і добровільної згоди про поділ майна між сторонами не досягнуто, позивач просила визнати квартиру № 24, розташовану по Таллінському кварталу, 7 у м. Славутичі Київської області обєктом права спільної сумісної власності подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частини зазначеної квартири.

Рішенням Славутицького міського суду Київської області від 16 травня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким її позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що суд першої інстанції безпідставно застосував строк позовної давності, оскільки позивач зареєстрована та фактично проживає у спірній квартирі і про порушення свого права на квартиру дізналася у жовтні 2013 року, після того як відповідач заявив, що квартира є його особистою власністю, адже оформлена на його ім'я.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 1 серпня 2014 року вказане рішення скасовано й ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано квартиру № 24, розташовану по Таллінському кварталу, 7 у м. Славутич Київської області спільною частковою власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_5 Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/12 частини квартири № 24, розташованої по Таллінському кварталу, 7 у м. Славутич Київської області. Визнано за ОСОБА_5 право власності на 11/12 частини квартири № 24, розташованої по Таллінському кварталу, 7 у м. Славутич Київської області.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 13 червня 2016 року до участі у справі залучено правонаступників ОСОБА_2 ОСОБА_3, яка діє від себе та в інтересах ОСОБА_4

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України від 12 жовтня 2016 року рішення Апеляційного суду Київської області від 1 серпня 2014 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін, що зявилися, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.

Судом встановлено, що з 21 лютого 1998 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 11 листопада 2010 року на підставі рішення Славутицького міського суду Київської області.

Встановлено, що 22 червня 2004 року згідно з договором купівлі-продажу було придбано квартиру АДРЕСА_1. Зазначена квартира була придбана на імя ОСОБА_5

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що при зверненні до суду позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки початок його перебігу вважається з моменту розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем, а саме 11 листопада 2010 року.

Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду з огляду на наступне.

Згідно із ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК України).

Згідно розяснень, які містяться у ч. 3 п. 15 постанови Пленуму Верховного ОСОБА_6 України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», початок позовної давності для вимоги про поділ спільного майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106,107 СК) чи дати набрання рішенням суду законної сили (статті 109, 110 СК), а від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого власності (ч. 2 ст. 72 СК).

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 була зареєстрована та після розірвання шлюбу продовжувала проживати в спірній квартирі, набутій під час шлюбу. Жодних спорів між сторонами з приводу користування, володіння чи розпорядження майном не виникало. При цьому ОСОБА_2 зазначала, що про порушення свого права на майно вона дізналася у жовтні 2013 року, після того як відповідач заявив, що квартира є його особистою власністю.

Таким чином, висновок суду першої інстанції щодо початку перебігу строку позовної давності з моменту розірвання шлюбу між позивачем та відповідачем, тобто з 11 листопада 2010 року, є помилковим. У даному випадку строк позовної давності позивачем не пропущено з огляду на те, що обставини, які свідчили б про вчинення ОСОБА_5 дій на порушення прав ОСОБА_2 на спірну квартиру до предялення позову, які зумовили б потребу захисту прав, у звязку з чим почався б перебіг позовної давності, матеріали справи не підтверджують.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками:

1) час набуття майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Ураховуючи вимоги ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши належні та допустимі докази відповідно до вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України.

Як передбачено ч. 4 ст. 60 ЦПК України, рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вбачається з матеріалів справи, 5 вересня 2000 року ОСОБА_7, діючи від свого імені та від імені своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, та відповідач ОСОБА_5, продали квартиру АДРЕСА_2 за 28000,00 грн. (а.с. 29).

Зазначена квартира належала продавцям на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого ВП «Чорнобильська АЕС» 18 травня 2000 року, тобто отримана у власність членів сім'ї відповідача шляхом приватизації.

Частина отриманих від продажу цієї квартири коштів були витрачені відповідачем на придбання квартири АДРЕСА_3 за 12320,00 грн. (а.с. 30), що не заперечувалося сторонами.

При цьому позивач у судовому засіданні суду першої інстанції особисто визнала факт придбання вищевказаної квартири у тому числі й за кошти матері відповідача від проданої квартири (ч. 1 ст. 61 ЦПК України).

4 червня 2004 року ОСОБА_5 згідно договору купівлі-продажу відчужив квартиру АДРЕСА_3 на користь ОСОБА_11 за 42400,00 грн. та в подальшому, а саме 22 червня 2004 року придбав за 37000,00 грн. квартиру, яка є обєктом спору.

Враховуючи встановленні обставини справи, колегія суддів вважає, що відповідач надав суду належні та допустимі докази, які за своєю хронологією та у причинно-наслідковому звязку дають підстави вважати, що спірна квартира АДРЕСА_1 придбана ним за особисті кошти як одного з подружжя.

Водночас у справі відсутні будь-які докази на підтвердження того, що позивач приймала участь у купівлі чи продажі нерухомого майна, надавала згоду на розпорядження відповідачем цим майном, а також без зазначення джерела походження коштів на придбання спірного майна помилково вважала, що воно є спільною сумісною власністю подружжя з огляду на його набуття у період шлюбу.

Крім того, зазначена позиція позивача не відповідає правовому висновку Верховного ОСОБА_6 України, викладеному у постанові № 6-801цс16 від 7 вересня 2016 року, який у силу ст. 360-7 ЦПК України є обовязковим для усіх судів України.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності не відповідає матеріалам справи, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права і відповідно до ст. 309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2, правонаступниками якої є ОСОБА_3, яка діє від свого імені та в інтересах ОСОБА_4 за недоведеністю вимог.

Керуючись ст. ст. 303, 304, ч. 1 п. 2 ст. 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, правонаступниками якої є ОСОБА_3, яка діє від свого імені та в інтересах ОСОБА_4, задовольнити частково.

Рішення Славутицького міського суду Київської області від 16 травня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким ОСОБА_2, правонаступниками якої є ОСОБА_3, яка діє від свого імені та в інтересах ОСОБА_4, відмовити в задоволенні позову повністю.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Н.В. Ігнатченко

Судді: Ю.М Кулішенко

ОСОБА_6