Ухвала суду № 64449310, 31.01.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 212/7575/15-ц Головуючий в 1-й інстанції

Провадження №22-ц/774/91/К/17 суддя Водоп'янов С.М.

Категорія - 53 (І) Доповідач - Бондар Я.М.

УХВАЛА

Іменем України

31 січня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді - Бондар Я.М.

суддів - Зубакової В.П., Барильської А.П.

за участю: секретаря - Чубіної А.В.

представника відповідача Черевика Олександра Миколайовича,

представника позивача ОСОБА_9

розглянула у відкритому судовому засіданні у м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 02 вересня 2016 року по справі за позовною заявою ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (на теперішній час Приватне акціонерне товариство «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат») про стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди та компенсації втрати частини доходу в зв'язку із порушенням строку виплати, -

В С Т А Н О В И Л А:

В серпні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (надалі - ПАТ «ЦГЗК»), на теперішній час Приватне акціонерне товариство «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» (надалі - ПрАТ «ЦГЗК»), про стягнення вихідної допомоги, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, моральної шкоди та компенсації втрати частини доходу в зв'язку із порушенням строку виплати.

В обґрунтування позову зазначив, що він у періоди з 21.04.1992 року по 18.10.1994 року та з 28.08.1995 року і по день звільнення (за скороченням штату) - 19.11.2001 року працював машиністом електровоза на шахті Орджонікідзе. В подальшому, 21.05.2004 року будучи поновленим на роботі із визнанням недійсним запису про звільнення позивач продовжував працювати на підприємстві відповідача до червня 2008 року.

У червні 2015 року позивач дізнався, що відповідно до Галузевої угоди при звільненні з підприємства відповідач зобов'язаний був виплатити йому вихідну допомогу в розмірі середньомісячної заробітної плати (при роботі на підприємстві від 7,5 до 15 років). Однак при звільненні, у червні 2008 року, ОСОБА_4 відповідачем не була виплачена одноразова вихідна допомога. Тож, позивач вважає, що своїми незаконними діями відповідач порушив його законне право на отримання вихідної допомоги в розмірі середньомісячної заробітної плати. Крім того, зазначив, що винними діями відповідача у зв'язку із порушенням обов'язків встановлених Галузевою угодою - невиплатою вихідної допомоги при звільненні - йому завдано моральної шкоди.

Враховуючи зазначене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_4 просив суд стягнути з відповідача на його користь невиплачену вихідну допомогу при звільненні у розмірі 4912,48 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені за період з 03.06.2008 року по 03.10.2008 року, моральну шкоду у розмірі 10 000,00 грн.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 02 вересня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Стягнуто з ПрАТ «ЦГЗК» на користь ОСОБА_4 вихідну допомогу у розмірі 2456,24 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період 03.06.2008 року по 03.10.2008 року в розмірі 16640,80 грн. та моральну шкоду в сумі 1000 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ПрАТ «ЦГЗК» на користь держави судовий збір у розмірі 1378,00 грн.

В апеляційній скарзі представник відповідача ПрАТ «ЦГЗК», посилаючись на порушенням судом норм матеріального та процесуального права, поставив питання про скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначив, що виплата одноразової грошової допомоги передбачена Колективним договором на 2007-2008 роки та Галузевою угодою гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки за умови, якщо працівник звільняється за власним бажанням протягом одного місяця після досягнення ним пенсійного віку (чоловіки 60 років), залежному від стажу роботи на комбінаті Тож відповідач вважає, що ним правомірно не проведено такої виплати позивачеві, оскільки його вік при звільненні з підприємства складав 56 років. При цьому відповідач зауважив на тому, що ОСОБА_4 звільнившись з підприємства у 2008 році лише у 2015 році звернувся до суду із вказаним позовом.

Відповідач також вважає, що судом першої інстанції не враховано, що позивач з 1992 року працював на шахті «ім. Орджонікідзе», однак в цей час вона була структурним підрозділом «Криворізького державного залізорудного комбінату», а не ПАТ «ЦГЗК» (на теперішній час ПрАТ «ЦГЗК»). Доказів можливості та правомірності приєднання трудового стажу ОСОБА_4 на шахті «ім. Орджонікідзе» «Криворізького державного залізорудного комбінату» до трудового стажу на ПАТ «ЦГЗК» (на теперішній час ПрАТ «ЦГЗК»), позивачем надано не було.

Також, на думку представника відповідача, судом першої інстанції не враховано, що одноразова допомога при звільненні на пенсію не є ні основною, ні додатковою заробітною платою, а є «іншою заохочувальною виплатою», що підтверджується Інструкцією зі статистики заробітної плати, затвердженою Наказом державного комітету статистики України №5 від 13.01.2004 року.

Оскільки, предметом позовних вимог є стягнення одноразової допомоги працівникам, які виходять на пенсію, що не являється оплатою праці, суд мав застосувати позовну давність встановлену в три місяці, як то передбачено ст.233 КЗпП України. Оскільки, ОСОБА_4 був звільнений з підприємства у червні 2008 року, а до суду звернувся лише у 2015 році та не ставив питання про поновлення строку для звернення до суду, йому має бути відмовлено в задоволенні позовних вимог з підстав пропуску позовної давності.

Посилається й на те, що судом першої інстанції безпідставно стягнуто у відшкодування моральної шкоди в розмірі 1000 грн., оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів спричинення йому винними діями відповідача моральної шкоди.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та письмових заперечень на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 у періоди з 21.04.1992 року по 18.10.1994 року та з 28.08.1995 року по 19.11.2001 року працював машиністом електровоза на шахті Орджонікідзе. 19.11.2001 року позивача було звільнено за скороченням штату та 21.05.2004 року на підставі рішення Тернівського районного суду його поновлено на роботі із визнанням недійсним запису щодо його звільнення. Тож після поновлення на роботі, позивач продовжував працювати на шахті «Орджонікідзе» ПАТ «ЦГЗК» (на теперішній час ПрАТ «ЦГЗК») до червня 2008 року, коли був звільнений за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію (а.с.8-11).

При звільненні з позивача відповідачем не здійснено виплату одноразової вихідної допомоги, що не заперечується відповідачем, тому не потребує доказування.

Згідно з довідкою ПАТ «ЦГЗК» (на теперішній час ПрАТ «ЦГЗК») №1170 від 27.07.2015 року, заробітна плата ОСОБА_4 в лютому 2008 р. становила 3520,95 грн., березні 2008 року - 2585,24 грн., квітні 2008 року - 2909,55 грн. і травні 2008 року - 2653,02 грн. (а.с.13-14).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 посилався на те, що при звільненні йому не була виплачена вихідна допомога, що передбачена умовами Колективного договору на 2007-2008 роки, і про порушення свого права він дізнався лише у червні 2015 року, у зв'язку з чим, відповідач зобов'язаний сплатити йому вихідну допомогу, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та моральну шкоду.

Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. ст. 57, 212 ЦПК України), правильно встановив характер правовідносин сторін у справі та застосував норми трудового права, які їх регулюють, виходив з того, що умови Колективного договору підприємства погіршують становище позивача в порівнянні з умовами Галузевої Угоди, у зв'язку із чим дійшов обґрунтованого висновку про застосування умов Галузевих угод, виконання яких є обов'язком для відповідача; при цьому врахував, що з часу звільнення позивача відповідач не провів з ним повного розрахунку та вихідна допомога не виплачена, а тому наявні підстави для стягнення з останнього середнього заробітку за час затримки розрахунку за наведеним розрахунком суду з урахуванням меж позовних вимог, та стягнення моральної шкоди у розмірі 1000 грн., що відповідає перенесеним позивачем моральним стражданням.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 97 Кодексу Законів про працю України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Госпрозрахункові підприємства відповідно до ст. 15 Закону України «Про оплату праці» самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами, встановлюють умови та розміри оплати праці працівників.

Колективним договором між генеральним директором та спільним представницьким органом первинних профспілкових організацій ВАТ «ЦГЗК», правонаступником якого є ПрАТ «ЦГЗК», на 2007-2008 роки, а саме п.7.5 договору, передбачена виплата працівникам, які досягли пенсійного віку (жінки 55 років, чоловіки 60 років) одноразової допомоги в розмірі, залежному від стажу роботи на комбінаті. При стажі від 7,5 до 15років, в розмірі середньомісячної заробітної плати працівника.

Із Галузевої Угоди гірничо - металургійного комплексу України на 2007-2008 роки встановлено (п.1.13), що Угода набирає чинності з 1 січня 2007р. і діє до укладення нової або перегляду цієї Угоди. Станом на день звільнення позивача діяла вказана Угода. Пунктом 6.1 розділ 7 «Соціальний захист та задоволення духовних потреб» Галузевої Угоди на 2007-2008рр., встановлено, що власник за рахунок коштів підприємства у порядку та на умовах, передбачених колективним договором, зобов'язується: виплачувати працівнику при виході на пенсію одноразову допомогу в розмірі, залежному від стажу його роботи на підприємстві, але не менше: від 7,5 до 15 років - середньомісячної заробітної плати.

З вищезазначеного вбачається, що вимоги до власників підприємства передбачені Галузевою Угодою гірничо-металургійного комплексу та Колективним договором підприємства, в частині Соціальних гарантій (соціального захисту), які були чинні на час звільнення позивача із підприємства різняться. Так, Угодою передбачено виплачувати при виході на пенсію працівнику одноразову допомогу залежно від стажу. Колективний договір погіршує становище працівників підприємства в порівнянні з умовами Галузевої угоди, оскільки встановлює залежність її виплати від віку та строку звільнення із підприємства.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність застосування до спірних правовідносин умов саме Галузевої угоди, виконання якої є обов'язком для відповідача. При цьому доводи апеляційної скарги щодо досягнення позивачем на день звільнення лишен віку - 56 років, не приймаються до уваги колегією суддів.

Статтею 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 року N 3356-XII передбачено, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали. Умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод.

Стаття 9 цього Закону передбачає, що Положення генеральної, галузевої (міжгалузевої), територіальної угоди діють безпосередньо і є обов'язковими для всіх суб'єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду. Вимоги Галузевої угоди розповсюджуються на всі підприємства відповідної галузі.

Відповідно до роз'яснення Центрального комітету профспілки трудящих металургійної і гірничодобувної промисловості від 19.01.2016 року № 03/18 Галузева угода гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки поширюються на ПАТ «ЦГЗК» (на теперішній час ПрАТ «ЦГЗК»). Зворотного відповідачем, в супереч ст.ст.10,60 ЦПК України, не доведено. Таким чином відповідач перебував у сфері дії норм Галузевої угоди.

Згідно зі ст. 16 КЗпП України, умови Колективного договору, що погіршують порівняно із чинним законодавством і угодами становище працівників, є недійсними.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_4 працював на підприємстві у відповідача протягом 14 років 10 місяців, у зв'язку із чим доводи апеляційної скарги щодо відсутності підстав для виплати позивачу одноразової грошової допомоги, передбаченої Колективним договором на 2007-2008 роки та Галузевою угодою гірничо-металургійного комплексу України на 2007-2008 роки, не можуть бути взятими до уваги колегією суддів.

З врахуванням зазначеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що єдиною підставою на отримання ОСОБА_4 при виході на пенсію одноразової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати є наявність в нього стажу від 7,5 років до 15 років.

Доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції того факту, що позивач у 1992 році працював на шахті ім. Орджонікідзе, яка в цей час була структурним підрозділом «Криворізького державного залізорудного комбінату», а не ПрАТ «ЦГЗК», не можуть бути взяті колегією суддів до уваги, оскільки відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що ПрАТ «ЦГЗК» не є правонаступником прав та обов'язків підприємства, до складу якого раніше входила шахта ім. Орджонікідзе, в частині прав та обов'язків, які пов'язані з діяльністю цього структурного підрозділу.

Натомість, як вбачається з матеріалів справи, відповідно до договору оренди державного майна №1280-14-11/98 від 30.12.1998 року Криворізький залізорудний комбінат передав на правах оренди шахту ім. Орджонікідзе в склад ВАТ «ЦГЗК», правонаступником якого є ПрАТ «ЦГЗК».

Згідно з договором №1167-16-01/2001 від 09.11.2001 року ВАТ «Криворізький залізорудний комбінат» передав у власність ВАТ «ЦГЗК», правонаступником якого є ПрАТ «ЦГЗК», цілісний майновий комплекс шахти ім. Орджонікідзе.

Статтею 36 КЗпП України передбачено, що зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору. У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується.

Статтею 15 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.1992 року №2269-XII встановлено, що орендар стає правонаступником прав та обов'язків підприємства відповідно до договору оренди, а у разі оренди цілісного майнового комплексу структурного підрозділу також правонаступником прав та обов'язків підприємства, пов'язаних з діяльністю цього структурного підрозділу.

У разі зміни власника майна, переданого в оренду, до нового власника переходять права та обов'язки за договором оренди.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач є правонаступником всіх прав та обов'язків підприємств, до складу яких входила шахта ім. Орджонікідзе.

Посилання представника відповідача ПрАТ «ЦГЗК» на те, що одноразова допомога при звільненні на пенсію не є ні основною, ні додатковою заробітною платою, а є «іншою заохочувальною виплатою», що підтверджується Інструкцією зі статистики заробітної плати», затвердженою Наказом державного комітету статистики України №5 від 13.01.2004 року, колегія суддів не може взяти до уваги, оскільки відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці» до складу заробітної плати входять також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Доводи апеляційної скарги про те, що, предметом позовних вимог ОСОБА_4 є стягнення одноразової допомоги працівникам, які виходять на пенсію, що не являється оплатою праці, тому суд мав застосувати позовну давність встановлену в три місяці, що передбачено ст.233 КЗпП України і оскільки, позивач був звільнений з підприємства 02 червня 2008 року, а до суду звернувся у 2015 році та не ставив питання про поновлення строку для звернення до суду, йому має бути відмовлено в задоволенні позовних вимог з підстав пропуску позовної давності, колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.

Частиною 1 ст. 233 КЗпП України передбачено скорочені строки позовної давності для звернення працівника до суду: один місяць - у справах про звільнення; три місяці - щодо вирішення інших трудових спорів.

Однак, відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України у рішенні №8-рп/2013 від 15 жовтня 2013 року щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 КЗпП України, статей 1,12 Закону України «Про оплату праці» дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Враховуючи, що вихідна допомога, яка мала бути виплачена ОСОБА_4 у зв'язку з виходом на пенсію за власним бажанням, входить до виплат на які працівник має право згідно з умовами колективного договору при звільненні на пенсію, колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку право працівника на звернення до суду за захистом своїх прав не обмежено будь-яким строком в силу ч.2 ст.233 КЗпП України, тому доводи апеляційної скарги представника відповідача про застосування до вимог позивача про стягнення вихідної допомоги наслідків пропуску ним позовної давності є безпідставними.

Аналізуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача недоплаченої вихідної допомоги у межах заявлених позовних вимог у розмірі середньомісячної заробітної плати у сумі 2456,24 грн.

Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.

Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Саме таку правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 29 січня 2014 року у справі № 6-144цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на день звільнення позивача із займаної посади - 02.06.2008 року, відповідач ПрАТ «ЦГЗК» не провів виплату позивачеві всіх належних сум, а саме не виплатив вихідну допомогу при виході на пенсію.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у позивача права на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.

Разом з тим, відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог, правом щодо розпорядження якими наділені особи, які беруть участь у розгляді справи.

Як убачається із позовної заяви ОСОБА_4, останній просив суд стягнути на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні лише за період з 03.06.2008 оку по 03.10.2008 року, а тому суд першої інстанції вірно визначив період, за який розраховується середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, який не виходить за межі заявлених позовних вимог.

Оскільки, судом було вірно встановлено порушення права позивача невиплатою вихідної допомоги, колегія суддів не вбачає підстав для скасування чи зміни рішення суду в частині стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди.

Так, відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.

Зокрема, ч. 1 ст. 23 ЦК України передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється ст. 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (зі відповідними змінами) роз'яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси.

Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (ст. ст. 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного суду України №6-23цс12 від 25.04.2012 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції.

Як встановлено матеріалами справи, не проведенням повного розрахунку при звільненні, порушено права позивача, передбачені ст.ст.47, 116 КЗпП України. У зв'язку з чим, доводи апеляційної скарги щодо не надання позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження спричинення йому моральної шкоди є безпідставними.

Тому, враховуючи роз'яснення викладені у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», яким передбачено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про можливість частково задовольнити позовні вимоги в цій частині та вірно визначив розмір моральної шкоди, що буде відповідає перенесеним позивачем моральним стражданням у сумі 1000 грн.

Доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Отже, на думку колегії суддів, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в досить повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм правову оцінку, ухвалив рішення яке відповідає вимогам закону.

За таких обставин, враховуючи, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, колегія суддів апеляційну скаргу відхиляє, а рішення суду першої інстанції залишає без змін згідно ст. 308 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу відповідача Приватного акціонерного товариства «Центральний гірничо-збагачувальний комбінат» - відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 02 вересня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий: Я.М. Бондар

Судді: В.П. Зубакова

А.П. Барильська