Постанова № 64398428, 25.01.2017, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 825/1686/16 Головуючий у 1-й інстанції: Лобан Д.В.,

Суддя-доповідач: Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

25 січня 2017 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді: Кобаля М.І.,

суддів: Епель О.В., Карпушової О.В.

при секретарі: Хмарській К.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги громадянина Таджикистану ОСОБА_3 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року у справі за адміністративним позовом громадянина Таджикистану ОСОБА_3 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Громадянин Таджикистану ОСОБА_3 (далі - Позивач) звернувся до суду із адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області (далі - Відповідач) у якому просив:

- визнати неправомірним та скасувати наказ відповідача № 93 від 19.09.2016 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Республіки Таджикистан біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

-зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_3 та прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог чинного законодавства.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року в задоволенні зазначеного адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати постанову суду першої інстанції та визнати неправомірним і скасувати наказ відповідача № 93 від 19.09.2016 про відмову громадянину Таджикистану ОСОБА_3 в оформленні документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов'язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог чинного законодавства (за текстом апеляційної скарги).

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши позивача в режимі відеоконференції (за допомогою перекладача) та його представника, що прибув у судове засідання до суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржувану постанову - скасувати, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є зокрема, порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що громадянин Таджикистану ОСОБА_3 є громадянином республіки Таджикистан, національність - таджик, віросповідання мусульманин - сунит, що підтверджується протоколом співбесіди від 08.09.2016, наявним у матеріалах справи (Т.1 а.с.70-80).

Так, позивач у березні 2014 року виїхав із Республіки Таджикистан до Російської Федерації, де мешкав на підставі патенту на роботу з березня 2014 року по червень - липень 2015 року, та у червні - липні 2015 року легально прибув до України (протокол співбесіди від 08.09.2016 (Т.1 а.с.77).

Постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 21.07.2016 стосовно позивача прийнято рішення про його примусове видворення за межі України.

На підставі вказаного рішення громадянин Таджикистану ОСОБА_3 був поміщений у Чернігівській пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

30.08.2016 позивачем до відповідача подано заяву - анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додатково захисту (Т.1 а.с.46-50, 53-57).

Вказана заява обґрунтована тим, що підставою для залишення країни своєї громадянської належності є побоювання за свою свободу, життя та здоров'я.

Також, позивач зазначив, що він не може повернутися до Республіки Таджикистан через те, що він є членом «Групи 24», яка є опозицією до Уряду Республіки Таджикистан, а члени цієї групи жорстко переслідуються з боку Уряду.

Висновком головного спеціаліста Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Федоренко Т.Л. від 19.09.2016 щодо прийняття рішення про оформлення або відмову у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі № 2016CN0028 громадянина Таджикистану ОСОБА_3 запропоновано відмовити останньому в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, у якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч.1 ст. 1 цього Закону (Т.1 а.с.141-148).

На підставі наявних у справі матеріалів та вищезазначеного висновку, 19.09.2016 наказом начальника Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Лукянець К.В. № 93 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Таджикистану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, у якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону (далі по тексту - оскаржуваний наказ)(Т.1 а.с.151).

На підставі оскаржуваного наказу, 19.09.2016 першим заступником начальника Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області винесено повідомлення № 113 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке отримано позивачем із відповідними роз'ясненнями щодо його оскарження 21.09.2016 (Т.1 а.с.149).

Не погоджуючись із оскаржуваним наказом, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про відмову в задоволенні вимог адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що заява позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додатково захисту не відповідає критеріям Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що і зумовило відповідача прийняти оскаржуване рішення.

Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він не знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Як вбачається із заяви-анкети про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30.08.2016 та з протоколу співбесіди від 08.09.2016 вбачається, що причиною виїзду позивача з країни походження та постійного проживання є побоювання за свою свободу, життя та здоров'я.

Позивач зазначив, що він не може повернутися до Таджикистану через те, що він є членом «Групи 24», яка є опозицією до Уряду Таджикистану, а члени цієї групи жорстко переслідуються з боку Уряду.

Висновком головного спеціаліста Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Федоренко Т.Л. від 19.09.2016 щодо прийняття рішення про оформлення або відмову у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту по справі № 2016CN0028 громадянина Таджикистану ОСОБА_3, запропоновано відмовити останньому в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, у якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч.1 ст. 1 цього Закону (далі по тексту - Висновок)(Т.1 а.с.141-148).

Крім того, відповідачем взято до уваги пояснення апелянта, що відповідно до протоколу співбесіди від 08.09.2016 причиною виїзду з Таджикистану позивача було бажання заробити гроші та створити для себе більш комфортне проживання.

Як встановлено судом першої інстанції, політична організація «Група 24» являє собою рух таджицької опозиції переважно за кордоном через репресії всередині Таджикистану. Рух було засновано в Москві влітку 2012 року.

На даний час «Група 24» виступає проти панування президенту Таджикистану Емомалі Рахмона, звинувачуючи його в корупції та веденні своєї політично діяльності перебуваючи за кордоном. Головними завданнями та цілями групи є зміна Уряду в Республіці Таджикистан, звільнення всіх політичних в'язнів, скасування закону про «Лідера Нації», дотримання прав людини, та інше.

Рішенням Верховного суду Республіки Таджикистан від 09.10.2014 «Група 24» заборонена та оголошена «екстремістською організацією», що призвело до притягнення низки учасників даного руху до кримінальної відповідальності, але серед яких не було позивача.

Як зазначено відповідачем, що дослідивши інтернет-ресурси, на які посилається позивач, як на доказ участі у зборах політичної організації «Група 24», що відбувалися в Росії, учать останнього у вказаних зборах не підтвердилася.

На підставі зазначеного, суд першої інстанції прийшов до висновку, що переслідування позивача як члена «Групи 24» не можна вважати таким, що носять дискримінаційний характер (за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань), оскільки відсутні підстави для висновків про можливість застосування до вказаної особи катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, а також відсутні підтверджені докази участі позивача у вказаній вище політичній організації.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Спірні правовідносини регулюються Конституцією України та Законом України від 08.07.2011 № 3671-VI «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі по тексту - Закон №3671).

Відповідно п.1 ч. 1 ст.1 Закону №3671 біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

Правовими положеннями п.13 ч. 1 ст.1 Закону №3671 встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно із ч.1 ст. 5 Закону № 3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.2 ст.5 Закону №3671).

Статтею 6 Закону № 3671 передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (ч.1 ст.8 Закону №3671).

Правовими положеннями ч.6 ст. 8 Закону №3671 передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частинами 1 і 2 ст. 7 Закону №3671 передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону №3671).

Відповідно до частин 11 і 12 ст.9 Закону №3671, після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Як вбачається з оскаржуваного рішення відповідача, підставою для відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стала відсутність умов, які є обов'язковими та передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI.

Проте, зазначений висновок Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області не заслуговує на увагу суду апеляційної інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 45 і 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно із п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У відповідності до Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону № 3671, поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону №3671 центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону №3671, якщо зазначені умови не змінилися.

Тобто, колегія суддів апеляційної інстанції наголошує, що дана норма встановлює вичерпний перелік підстав за яких центральний орган виконавчої влади може відмовити у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В даному разі, громадянин Таджикистану ОСОБА_3 подав таку заяву від свого імені вперше і відмови у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону №3671 раніше не було.

За таких обставин суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що наказ начальника Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області Лукянець К.В. № 93 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Таджикистану ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі ч. 6 ст. 8 Закону №3671 як особі, у якої відсутні умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону не відповідає вимогам Закону №3671, а тому підлягає скасуванню.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України від 02.09.2015 К/800/68538/14.

Крім того, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що предметом спору в даній справі є визнання неправомірним та скасувати наказу відповідача № 93 від 19.09.2016 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Республіки Таджикистан біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання відповідача повторно розглянути подану позивачем заяву.

Разом з тим, судом першої інстанції прийнято рішення та надано оцінку обставинам справи саме щодо визнання громадянина Республіки Таджикистан біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте, рішення про відмову у визнанні громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області взагалі не приймалось.

Повноваження суду при вирішенні справи визначені ст. 162 КАС України. Відповідно до п. 2 ч.1 цієї норми у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача вчинити певні дії. Проте, такий спосіб захисту може бути застосований лише тоді, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом. У випадку, коли суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати норми закону, які відповідач повинен застосувати при вчиненні певної дії, з урахуванням встановлених судом обставин.

З урахуванням встановлених обставин, колегія суддів апеляційної інстанції приходить до висновку, що заява - анкета громадянина Таджикистану ОСОБА_3 від 30.08.2016 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додатково захисту підлягає повторному розгляду Управлінням Державної міграційної служби України в Чернігівській області відповідно до норм чинного законодавства.

Таким чином, вимога позивача, викладена в апеляційній скарзі, про зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додатково захисту (за текстом апеляційної скарги) не підлягає задоволенню, оскільки законодавством не визначено право адміністративного суду переймати на себе функції та повноваження інших органів державної влади, які реалізуються відповідними суб'єктами владних повноважень в межах закону на власний розсуд (дискреційні повноваження), без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб'єктами.

Крім цього, відповідно до ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відтак завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, причому захист прав, свобод та інтересів є похідним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.

Тобто, адміністративний суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч.1 ст. 8 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Частиною 2 ст. 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

В ході розгляду справи відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірність своїх дій та оскаржуваного рішення.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції рішення прийнято з порушення норм матеріального та процесуального права.

У зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу задовольнити частково, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити частково.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 211, 212, 254 КАС України, Київський апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу громадянина Таджикистану ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2016 року - скасувати.

Ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов громадянина Таджикистану ОСОБА_3 до Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати неправомірним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області № 93 від 19.09.2016 в частині відмови громадянину Таджикистану ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Чернігівській області повторно розглянути заяву громадянина Таджикистану ОСОБА_3 від 30.08.2016 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення.

Касаційну скаргу може бути подано безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції, а в разі складення постанови в повному обсязі відповідно до ст. 160 цього Кодексу - з дня складення постанови в повному обсязі.

Головуючий - суддя: М.І. Кобаль

судді: О.В. Епель

О.В. Карпушова

Головуючий суддя Кобаль М.І.

Судді: Карпушова О.В.

Епель О.В.