Ухвала суду № 64392449, 17.01.2017, Апеляційний суд Тернопільської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 602/863/16-цГоловуючий у 1-й інстанції Радосюк А.В. Провадження № 22-ц/789/120/17 Доповідач - Кузьма Р.М.Категорія - 19

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 січня 2017 р. колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Тернопільської області в складі:

головуючого - Кузьми Р.М.

суддів - Гірський Б. О., Костів О. З.,

розглянувши у судовому засіданні в місті Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон" на рішення Лановецького районного суду від 30 листопада 2016 року по справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон" про захист прав споживача,

ВСТАНОВИЛА:

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія "Еталон" про захист прав споживача, посилаючись на те, що 04 листопада 2015 року він уклав з відповідачем договір фінансового лізингу № 003092, відповідно до якого товариство з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон" зобов'язалось придбати у свою власність та передати йому у користування міні-трактор Джинма 244Е, а він зобов'язався періодично сплачувати за користування трактором лізингові платежі згідно з умовами договору. Згідно умов цього договору 05.11.2015 року він сплатив на рахунок ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" грошові кошти в сумі 15 000 грн. Вважає, що договір фінансового лізингу не відповідає діючому законодавству, так як відповідно до вимог статті 220 та статті 799 ЦК України договір не було посвідчено нотаріально, тобто вважає його нікчемним. Тому у зв'язку з наведеним просив суд стягнути з ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" на його користь сплачені за договором лізингу платежі в розмірі 15 000 грн.

Рішенням Лановецького районного суду від 30 листопада 2016 року позов задоволено.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон", м.Київ, вул.Кутузова, 18/7, к.613, код ЄДРПОУ 38865527, в користь ОСОБА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1, жителя с.Білозірка Лановецького району Тернопільської області, 15000 гривень коштів, сплачених за договором №003092 фінансового лізингу від 04 листопада 2015 року.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон", м.Київ, вул.Кутузова, 18/7, к.613, код ЄДРПОУ 38865527, в користь держави 551 гривню 20 копійок судового збору.

В апеляційній скарзі ТзОВ "Лізингова компанія "Еталон" просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального і процесуального права.

Зокрема апелянт зазначає, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог. Вказано, що висновок суду про не відповідність умов договору вимогам ЦК України є безпідставним. Безпідставним є і висновок про здійснення товариством діяльності з надання послуг фінансового лізингу без ліцензії. Зазначено, що відсутні підстави вважати укладений договір таким, що порушує вимоги Закону України "Про захист прав споживачів".

В судове засідання сторони не з'явилися, хоча були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що умови договору є несправедливими та не прозорими і утворився дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду споживачеві.

З такими висновками суду слід погодитись, оскільки вони відповідають вимогам закону і грунтуються на матеріалах справи.

Судом встановлено, що 04 листопада 2015 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» було укладено договір фінансового лізингу № 003092 з додатками, за умовами якого ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" зобов'язалося придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді міні трактора Джинма 244Е та передати цей трактор у користування позивача, який у свою чергу зобов'язався сплачувати за користування трактором періодичні лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору (а.с. 2-7). Вартість предмета лізингу - 15 000 грн.

Відповідно до додатку № 2 до Договору встановлено графік сплати лізингових платежів.

На виконання договору позивачем було сплачено - 11 500,00 грн., що підтверджується копією квитанції № 0.0.456798464.1 від 04.11.2015 року та 3 500,00 грн., що підтверджується копією квитанції № 0.0.457063649.1 від 05.11.2015 року (а.с. 8).

Аналізуючи зміст угоди від 04.11.2015 року, суд першої інстанції правильно визначив правовідносини, що виникли між сторонами спору, норми матеріального права, які підлягають застосуванню до цих правовідносин; встановив обставини, якими обґрунтовувались позовні вимоги та дав належну оцінку доказам, що їх підтверджують.

Як вбачається з п. 3.5 Договору, лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.

Згідно з п. 1.1 Договору, лізингодавець бере на себе зобов'язання придбати предмет лізингу (міні трактор Джинма 244Е), зазначений у п. 3.1 договору та специфікації, що є додатком № 2 до договору у власність та передати у користування лізингоодержувачу на строк та на умовах, передбачених договором.

В договорі відсутні будь-які відомості про продавця товару, його найменування та місцезнаходження, куди має звертатися споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару.

Всупереч вимогам Закону України «Про фінансовий лізинг» та норм ЦК України, у договорі і у специфікації відсутня обов'язкова для договору фінансового лізингу істотна умова щодо його предмету у обсягах, визначених законом.

Згідно ч. 2 ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» до істотних умов договору лізингу відноситься умова про предмет лізингу, який згідно ч. 1 ст. 3 закону та ч. 1 ст. 807 ЦК України визначається як неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Згідно ч. 1 ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що відрізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками є незамінними.

Враховуючи те, що ні у договорі ні у специфікації (додаток 3) до Договору не визначено індивідуальних ознак предмету лізингу то і умови п.3.7 Договору щодо повідомлення Лізингоодержувача про всі особливі властивості ТЗ, які можуть бути небезпечними для життя і здоров'я, майна Лізингоодержувача та третіх сторін, навколишнього середовища або призвести до пошкодження ТЗ під час його використання, не можуть бути виконані.

Згідно ч. 1ст. 808 ЦК України, якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни, безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу. Тому, визначення особи продавця є обов'язковим, що в договорі не зроблено.

Оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, то пункт 3.5 Договору, щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності та ін. суперечить положенням ст. 808 ЦК України щодо солідарної відповідальності продавця і лізингодавця, і водночас це обмежує права споживача на захист і отримання відшкодування у передбачених законом випадках.

Вказані умови договору не відповідають вимогам ст. 203 ЦК України та є несправедливими.

Частинами 1, 2 , 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачено, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Колегія суддів критично оцінює доводи апеляційної скарги, що відповідно до п. 1.4 договору лізингоодержувач мав право самостійно обирати продавця, а тому вибір продавця відповідачем не здійснювався, з наступних підстав:

Враховуючи те, що Лізингоодержувач у відповідності до п.1.4 договору самостійно не обрав продавця, то Лізенгодавець мав обирати продавця у відповідності до п.1.1, п. 4.1.1, а відтак і нести солідарну відповідальність з продавцем, якого він обрав.

У п 3.5 Договору вказано, що Лізенгодавець не відповідає за невиконання будь якого зобов'язання, щодо якості, комплектності і справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.

Оскільки вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює відповідач, тому що в договорі лізингу відсутні будь-які відомості про продавця товару, куди має звертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару, то пункт 3.5 договору щодо усунення лізингодавця від відповідальності в частині якості, комплектності, справності, тощо, суперечить положенням статті 808 ЦК України.

Крім того, як вбачається з п. 6.7 Договору, лізингодавець звільняється від відповідальності стосовно будь-яких претензій, вимог або проваджень проти лізингодавця як власника предмета лізингу щодо будь яких особливих характеристик предмету лізингу, придатності предмету лізингу для будь якої мети та за будь-яку пряму чи опосередковану шкоду яка може виникнути в результаті використання предмету лізингу. На підставі п. 10.3 Договору, страхування предмета лізингу здійснюється за рахунок споживача, але на користь лізингодавця.

Статтею 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлено, що лізингові платежі можуть включати:

а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

в) компенсацію відсотків за кредитом;

г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

За положеннями цієї статті адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. Однак відповідач при укладанні договору фінансового лізингу завуалював призначення адміністративного платежу в розмірі 15 тис. грн під вигляд «комісія за організацію», який за умовами договору не повертається в жодному випадку.

Відповідач не обґрунтував співмірності розміру адміністративного платежу за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору і вартості виконаної послуги, яка в розумінні статті 16 Закону «Про фінансовий лізинг» не вважається лізинговим платежем, а фактично полягала лише у виготовленні типової форми договору бо матеріали справи не містять доказів того, що Лізенгодацем проводилися вказані у п 2.1 договору дії спрямовані на укладення договору.

Враховуючи вказане висновок суду першої інстанції в цій частині є достатньо вмотивований і доводи апеляційної скарги його не спростовують.

Судом першої інстанції встановлено, що розділом 12 Договору «Відповідальність сторін і порядок повернення предмета лізингу» встановлена відповідальність споживача перед лізингодавцем за невиконання будь-яких умов договору, і водночас відсутня така відповідальність лізингодавця перед споживачем, що створює значну перевагу у правах лізингодавця над правами та обовязками лізингоотримувача.

Пунктами 12.1-12.12 Договору стосовно лізингоотримувача встановлена відповідальність у вигляді сплати штрафних санкцій, одностороннього розірвання договору лізингодавцем, відшкодування збитків, повернення предмета лізингу. Споживач же позбавлений можливості захистити свої права та інтереси у випадку порушення відповідачем умов договору.

Згідно п. 12.12 Договору, у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до сплати авансового платежу, лізинговадець повертає сплачені кошти за вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору в сумі 20 % від сплаченої суми авансових платежів. Комісія за організацію даного договору лізингоодержувачу не повертається.

На підставі вказаного, суд першої інстанції дійшов висновку, що положення розділу 12 Договору є несправедливими, оскільки встановлюють жорстку відповідальність за порушення умов договору лише споживача, усувають відповідальність відповідача, не надають право споживачу вимагати дострокового розірвання договору, передбачають покладення на споживача штрафу за дострокове розірвання договору, і надають відповідачу право не повертати суму комісії за організацію договору у випадку дострокового розірвання договору споживачем.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з позицією суду першої інстанції в цій частині, оскільки вона достатньо вмотивовна і грунтується на матеріалах справи. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду.

Крім того, в спростування доводів апеляційної скарги колегія суддів відзначає, що ні в договорі ні в специфікації (додаток 3) не визначено індивідуальних ознак предмету лізингу, а тому споживач не в змозі захистити своє право на отримання предмету лізингу в належній комплектації та якості, оскільки не володіє інформацією про предмет лізингу за який сплачує кошти.

Як уже вказувалося вся відповідальність в супереч вимогам ст. 808 ЦК України покладена на Продавця.

Відповідно до частини першої статті 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Судом першої інстанції не встановлено наявності ліцензії у відповідача для здійснення фінансових послуг щодо залучення фінансових активів від фізичних осіб, що свідчить про відсутність такого дозволу (ліцензії), що суперечить вимогам законодавства. Не представлена ліцензія і при розгляді справи в апеляційному суді.

Доводи апеляційної скарги, що відповідачу не потрібна ліцензія для надання послуг фінансового лізингу спростовується правовою позицією Верховного Суду України у справі 6-2766цс15 від 16.12.2015 року, яка є обов'язковою в силу ст. 360-7 ЦПК України.

Згідно п. 3.5 Договору Лізингодавець не несе відповідальність щодо якісних характеристик предмету лізингу, однак при бажанні Лізингоотримувача замінити предмет лізингу, отримує додаткові фінансові вигоди - п.3.4 Договору.

Пунктом 8.13 Договору встановлено, що у разі зміни розміру лізингових платежів, сторони укладають відповідну додаткову угоду до основного договору та підписують акт коригування вартості предмета лізингу. Передбачено, що у разі відмови споживача від підписання такої додаткової угоди, лізингодавець має право розірвати договір в односторонньому порядку, вимагати повернення предмета лізингу, а вже сплачені споживачем лізингові платежі поверенню не підлягають.

Позивачу як споживачу фактично не надається можливість відмовитися від зміни (збільшення) розміру лізингових платежів відповідачем в процесі виконання договору, а за таку відмову встановлена відповідальність у вигляді розірвання договору відповідачем і неповернення вже сплачених платежів.

Колегією критично оцінюються і доводи апеляційної скарги про безпідставність тверджень суду, що договір фінансового лізингу є нікчемним, оскільки не був посвідчений нотаріально з наступних підстав:

- відповідно до ч.2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом;

- до відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) та договору купівлі продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України.

Згідно ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі і за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Судом встановлено, що договір фінансового лізингу № 003092 від 04 листопада 2015 року, укладений між сторонами, нотаріально посвідчено не було.

Відповідно до ч.1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Вищенаведена позиція відповідає правовій позиції Верховного Суду України у справі 6-2766цс15 від 16.12.2015 року, яка є обов'язковою в силу ст. 360-7 ЦПК України.

Лист Міністерства юстиції (а.с. 32), на який посилається апелянт, носить виключно інформаційний характер, не є нормативно-правовим актом і не встановлює правових норм, про що вказано і в даному листі.

Враховуючи вказане, виходячи з аналізу змісту договору лізингу, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що є доведеним включення відповідачем у договір несправедливих умов.

Згідно ч. ч 5, 6ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача договір може бути визнаним недійсним у цілому.

На підставі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Критично оцінюються і доводи апеляційної скарги про те, що суд повинен відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України на підставі викладених у апеляційній скарзі доводів, оскільки доводи апеляційної скарги вивновків суду не спростовують.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог оцінюються критично, оскільки судом не вирішено незаявлену вимогу і не задоволено вимогу позивача у більшому розмірі.

Вказана позиція колегії суддів апеляційного суду відповідає зокрема і правовим позиціям Верховного Суду України у справах 6-330цс16 від 08.062016 року та 6-2766цс15 від 16.12.2015 року.

Відповідно до ч.1 ст. 60 ЦПК України саме апелянт повинен довести належними доказами обставини, на які він посилається як на підставу для задоволення його вимог, що ним зроблено не було.

Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, а тому підстав для її задоволення немає.

Таким чином, колегія суддів прийшла до висновку, що рішення суду є законним та обґрунтованим, ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачає.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон" - відхилити.

Рішення Лановецького районного суду від 30 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий - підпис

Судді - два підписи

З оригіналом згідно:

Суддя апеляційного суду Тернопільської області Р.М. Кузьма