Рішення № 64382210, 18.01.2017, Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/2/17 Головуючий у суді І-ї інстанції Шевченко І. М.

Доповідач Карпенко О. Л.

РІШЕННЯ

Іменем України

18.01.2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області у складі:

головуючого Карпенка О.Л.

суддів: Єгорової С.М., Мурашко С.І.,

за участю секретаря Дімановій Н.І.,

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницькому цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором, звернення стягнення на предмет іпотеки за апеляційною скаргою публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 29 квітня 2014 року,

ВСТАНОВИЛА:

31 травня 2013 року ПАТ «Дельта Банк» звернувся до суду з вказаним позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 посилаючись на невиконання позичальником ОСОБА_2 зобов'язань, які виникли у неї з договору про надання споживчого кредиту від 22 жовтня 2008 року № 11405022000, укладеного між АКІБ «УкрСиббанк» і ОСОБА_2, а саме: порушення графіку повернення кредиту та несплату процентів.

Позивач також посилався на зобов'язання ОСОБА_6, який 22 жовтня 2008 року уклав з АКІБ «УкрСиббанк» договір покури і поручився перед банком за виконання ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором.

Виконання ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором також забезпечено іпотекою, згідно іпотечного договору від 22 жовтня 20008 року, який укладений між АКІБ «УкСиббанк» і ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які виступили майновими поручителями позичальника і передали банку в іпотеку належну їм на праві часткової власності квартиру.

Право вимоги до відповідачів перейшло від АКІБ «УкрСиббанк» до позивача на підставі укладеного 8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та позивачем договору купівлі-продажу прав вимоги.

З урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог (т. 1 а.с. 205), позивач просив суд стягнути солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 на свою користь 465909 грн. 34 коп. заборгованості, а також згідно іпотечного договору від 22 жовтня 2008 року в рахунок погашення цієї заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2 яка належить ОСОБА_3 і ОСОБА_4, розташовану а адресою: АДРЕСА_2 шляхом її продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження.

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 29 квітня 2014 року позов задоволено частково. Суд ухвалив стягнути солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 на користь позивача заборгованість за кредитним договором у сумі 42240 грн. 94 коп. В задоволенні решти позовних вимог - відмовив.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач оскаржив його. В апеляційній скарзі він просить скасувати оскаржуване рішення і ухвалити нове, яким позов задовольнити повністю. Обґрунтовуючи скаргу, позивач послався на необґрунтовану відмову суду у задоволенні позову про стягнення боргу з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог так, як протягом розгляду справи сума боргу збільшився, а позивач скористався своїм правом відповідно збільшити розмір своїх вимог. При вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд не врахував роз'яснень, наданих Пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, що потягло за собою неправильне застосування норм матеріального права.

У судовому засіданні представник позивача - ОСОБА_7 підтримала апеляційну скаргу з наведених у ній підстав.

Відповідач ОСОБА_2 заперечила проти доводів апеляційної скарги, просила суд відмовити в її задоволенні, пославшись на те, що, ні позивач, ні суд не врахували часткову сплату нею кредиту в сумі 12855 доларів США, а тому вона вважає, що сума боргу по кредиту становить 24645 доларів США, по процентах та пені 12322 долари США, а всього 36 967 доларів США. Вказану суму позивач має право вимагати він неї та ОСОБА_5 в рівних частинах.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Усатенко В.Ю. надав суду письмові та усні пояснення згідно яких, позовні вимоги є необґрунтованими так, як в позивачем не обґрунтовано суму заборгованості. Вимоги позивача в частині звернення стягнення заборгованості на предмет іпотеки суперечить правовим позиціям Верховного Суду України, викладеним у постановах від 7 жовтня 2015 року № 6-1935цс15, від 21 жовтня 2015 року № 6-1561цс15 щодо застосування ч. 1 ст. 39 Закону України «Про іпотеку».

Відповідач ОСОБА_5 під час апеляційного провадження у справі неодноразово змінював місце проживання (т. 2 а. с. 230, 232), але суд про це не повідомив, повідомлений про час та місце розгляду справи в порядку ст. 75 ЦПК України. Просив суд відкласти розгляд справи, але суд на постановленою на місці у судовому засіданні ухвалою в задоволенні клопотання відмовив.

Відповідач ОСОБА_4, повідомлена про час та місце розгляду справи (т. 2 а. с. 238, т. 3 а. с. 21), в судове засідання не з'явилася без повідомлення причин неявки.

Відповідач ОСОБА_3, повідомлена про час та місце розгляду справи (т. 2 а. с. 240, 243, т. 3 а. с. 20), в судове засідання не з'явилася без повідомлення причин неявки.

Після закінчення оголошеної 28 грудня 2016 року судом перерви у судовому засіданні сторони та їх представники в судове засідання не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили. Проте, згідно ч. 2 ст. 305 ЦПК України, неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

У зв'язку з неявкою у судове засідання осіб, які беруть участьу справі, та відповідно до ч. 2 ст. 197 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу після перерви не здійснювалося.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення відповідача печеної О.О. та її представника, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Кіровоградської області вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

У справі, законність і обґрунтованість судового рішення у якій перевіряється, суд першої інстанції встановив такі факти й обставини.

22 жовтня 2008 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (найменування якого згодом змінено на ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_2 був укладений договір про надання споживчого кредиту № 11405022000, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 37500 доларів США на строк з 22 жовтня 2008 року по 20 жовтня 2023 року, а позичальник зобов'язався повернути кредит згідно встановленого графіку та сплатити проценти за користування ним у розмірі 16% річних.

Відповідно до п. 1.2.8 кредитного договору позичальник зобов'язався повернути кредит в повному обсязі, в терміни та розмірах, що встановлені графіком погашення кредиту, сплачувати проценти, які відповідно до п.п. 1.2.9, 1.2.10, 1.2.11, нараховуються щомісяця в останній робочий день поточного місяця, методом факт/360 відповідно до вимог діючого законодавства з терміном виплати з 1 по 22 число (включно) кожного місяця, наступного затим, за який були нараховані банком такі проценти.

Банк свої зобов'язання з надання кредиту виконав в повністю, що підтверджується заявою позичальника на видачу готівки № 23 від 22 жовтня 2008 року.

З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань за вказаним кредитним договором 22 жовтня 2008 року між банком та ОСОБА_5 було укладено договір поруки № 234701 , згідно з яким поручитель поручився перед кредитором за виконання ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором від 22 жовтня 2008 року № 11405022000 та зобов'язався нести перед кредитором відповідальність в тому ж обсязі, що і боржник, за всіма зобов'язаннями останнього, включаючи повернення основної суми боргу, сплату процентів та комісій, відшкодування можливих збитків, сплату пені та інших штрафних санкцій, передбачених умовами договору (п.1.3 договору поруки).

Крім того, виконання зобов'язань ОСОБА_2 перед банком було забезпечене іпотекою, згідно іпотечного договору № б/н від 22 жовтня 2008 року, укладеним між банком та ОСОБА_3 і ОСОБА_4 Відповідно до умов цього договору ОСОБА_3 і ОСОБА_4, як власники нерухомого майна, передали банку в іпотеку квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 65,88 кв.м, житловою 39,1 кв.м.

Згідно п. 1.2. іпотечного договору іпотекою забезпечується в повному обсязі виконання усіх грошових зобов'язань Боржника з договором про надання споживчого кредиту від 22 жовтня 2008 року № 11405022000.

8 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, відповідно до умов якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним договором ПАТ «УкрСиббанк» передав (відступив) на користь ПАТ «Дельта Банк» своє право вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого АТ «Дельта Банк» замінив АТ «УкрСиббанк» як кредитора (став новим кредитором) у зазначених у договорі зобов'язаннях, зокрема тих, які виникли з

договору про надання споживчого кредиту № 11405022000 від 22 жовтня 2008 року, договору поруки № 234701 від 22 жовтня 2008 року і іпотечного договору № б/н від 22 жовтня 20008 року.

Частково задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд виходив з того, що позичальник ОСОБА_2 порушила зобов'язання за кредитним договором, допустила прострочення сплати чергових платежів внаслідок чого та у відповідності до норм ст. ст. 553 - 554, 1049 - 1050 ЦК України у позивача виникло право вимагати від позичальника ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_5 солідарного дострокового повернення частини кредиту, яка залишилася, та прострочених платежів в межах, вказаних у позовній заяві.

При цьому суд вважав, що збільшення позивачем розміру позовних вимог є необґрунтованим.

Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про звернення стягнення заборгованості на предмет іпотеки, суд першої інстанції вважав, що пред'явлення позивачем такого позову є передчасним зважаючи на те, що строк дії кредитного договору встановлено до 20 жовтня 2023 року.

Проте погодитися з такими висновками суду не можна так, як суд дійшов без дотримання норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Згідно ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 214 Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Рішення, яке оскаржується, не повною мірою відповідає цим нормам.

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України).

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема з договорів.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦК України).

Згідно зі ст. 526, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).

Відповідно до п. 3 ч.1 ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (ч. 1 ст. 625 ЦК України).

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1054 та ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

Суд першої інстанції правильно встановив, що АКІБ «УкрСиббанк» виконав повністю свої зобов'язання перед ОСОБА_2, які виникли з укладеного між ними договору про надання споживчого кредиту № 11405022000 від 22 жовтня 2008 року, надавши того ж числа позичальнику кредитні кошти у розмірі 37500 доларів США.

Як вбачається з наданих ОСОБА_2 копій квитанцій про сплату кредитної заборгованості (т. 1 а. с. 248 - 250, т. 2 а. с. 1 - 30), з жовтня 2010 року вона перестала регулярно сплачувати кредитну заборгованість на користь ПАТ «УкрСиббанк».

Частково сплачувалася нею заборгованість 2011 році, а також здійснено два платежі 16 жовтня 2012 року для погашення заборгованості за договором від 22 жовтня 2008 року № 11405022000 на загальну суму 500 доларів США на користь ПАТ «Дельта Банк» (т. 2 а. с. 29).

На час звернення позивача з позовом (31 травня 2013 року) ОСОБА_2 протягом шести місяців не сплачувала на користь банку кредит та проценти за користування кредитом.

Останній платіж в сумі 160 доларів США нею здійснено 12 червня 2013 року.

Таким чином ОСОБА_2 допустила порушення встановленого договором графіку повернення кредиту та сплати процентів.

Посилання ОСОБА_2 на значне здорожчання кредиту, через знецінення національної валюти України починаючи з 2008 року, та відсутність у неї достатніх коштів для виконання зобов'язань перед банком в повному обсязі не звільняє її від відповідальності за неможливість виконання нею грошового зобов'язання (ч. 1 ст. 625 ЦК України).

За таких обставин суд дійшов правильного висновку про покладення на ОСОБА_2 відповідальності за порушення зобов'язання.

За змістом ч. 1 ст. 553 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ч. ч. 1, 2 ст. 554 ЦК України).

Згідно п. 1.1., 1.3. договору поруки від 22 жовтня 2008 року № 234701 ОСОБА_5 зобов'язався перед АКІБ «УкрСиббанк» відповідати за виконання ОСОБА_2 всіх її зобов'язань за договором від 22 жовтня 2008 року № 11405022000 в том ж обсязі, що і боржник, в тому числі щодо повернення кредиту, сплати процентів та інших платежів.

Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов'язань боржника за кредитним договором (п. 3.1. договору поруки).

Інші підстави, передбачені ст. 559 ЦК України, вважати поруку припиненою у справі відсутні.

Отже суд обґрунтовано поклав солідарну відповідальність на боржника ОСОБА_2 та поручителя ОСОБА_5 за невиконання кредитних зобов'язань.

Як вбачається з розрахунку заборгованості за кредитним договором (т. 1 а. с. 30), станом на 14 травня 2013 року заборгованість ОСОБА_2 перед банком складала 53076 доларів США 56 центів, що за тогочасним курсом до гривні України становило 424240 грн. 94 коп., з яких: заборгованість за кредитом - 35416 доларів США 70 центів (283085 грн. 68 коп.), зокрема прострочена заборгованість - 7916 доларів США 54 центи (63276 грн. 90 коп.), заборгованість по відсоткам - 17659 доларів США 86 центів (141155 грн. 26 коп.).

Враховуючи, що розгляд справи в суді тривав протягом майже одинадцяти місяців і в цей період відповідач продовжував не виконувати свої зобов'язання, позивач правомірно нараховував проценти на суму кредиту та відповідно до ч. 2 ст. 31 ЦПК України збільшив розмір своїх вимог (т. 1 а. с. 205) до 465909 грн. 34 коп., які визначені ним станом на 3 лютого 2014 року, і обґрунтував його відповідним розрахунком, поданим суду разом із заявою про збільшення вимог (т. 1 а. с. 206).

Суд першої інстанції прийняв заяву позивача про збільшення позовних вимог, але не дослідив пред'явлених вимог, безпідставно відмовив у їх задоволенні, пославшись на необґрунтованість збільшених вимог позивача та не вказавши в чому саме вона полягає, тобто належно не мотивував своє рішення в цій частині.

При цьому суд не врахував, що позивач збільшив свої вимоги лише щодо стягнення процентів, нарахованих за умовами кредитного договору, а саме у розмірі 16 % річних на суму несплаченої заборгованості.

Отже щодо відмови в задоволенні частини вимог про стягнення процентів рішення суду, яке переглядається, ґрунтується на неповному з'ясуванні судом обставин, що мають значення для справи, а тому воно підлягає зміні (ч. 1 ст. 309 ЦПК України) шляхом солідарного стягнення з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 всієї суми заборгованості в межах заявлених вимог.

Суд першої інстанції правильно встановив, що на підставі п. 1.1., п. 2.1. укладеного відповідно до ч. 3 ст. 656 ЦК України між ПАТ «УкрСиббанк» і ПАТ «Дельта Банк» договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 8 грудня 2011 року та відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512, ст. 514 ЦК України до позивача по справі в повному обсязі перейшло право вимоги (право первісного кредитора) до боржника ОСОБА_2 за договором від 22 жовтня 2008 року № 11405022000, до поручителя ОСОБА_5 за договором поруки від 22 жовтня 2008 року № 234701, до майнових поручителів ОСОБА_3 і ОСОБА_4 за іпотечним договором від 22 жовтня 2008 року.

Право позивача на пред'явлення вимог по кредитному договору та договорах забезпечення відповідачами не заперечується.

Проте колегія суддів вважає, що вимоги позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволенню не підлягають, але не у зв'язку з їх передчасністю, як вказано у рішенні місцевого суд, а з інших підстав.

Згідно ч. 1 ст. Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Встановивши факт невиконання зобов'язань за кредитним договором та не усунення порушення майновими поручителями за вимогою позивача (т. 1 а. с. 31, 33 - 38), суд прийшов суперечливого і неправильного висновку про передчасність вимог позивача.

Частиною 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено способи звернення стягнення на предмет іпотеки: на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (тобто шляхом позасудового врегулювання).

За вимогами ч. 1 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» під час розгляду справи та викладення змісту судового рішення суд повинен вирішити такі питання:

- загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;

- опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;

- заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

- спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону;

- пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;

- початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Згідно з положеннями ч. 1 ст. 39 цього Закону в разі звернення стягнення на предмет іпотеки початкова ціна іпотечного майна, з якої починаються торги, встановлюється рішенням суду.

Оскільки рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки дає право на примусовий продаж іпотечного майна, то викладаючи резолютивну частину рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд повинен обов'язково врахувати вимоги зазначеної норми, тобто встановити у грошовому вираженні початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначену за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку».

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку», Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла правового висновку, що в розумінні норми статті 39 цього Закону встановлення в рішенні суду початкової ціни предмета іпотеки, визначеної за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону, означає встановлення її в грошовому вираженні.

Аналогічний правовий висновок Верховний Суд України сформулював у постановах від 13 травня 2015 року (справа № 6-63цс15), 13 травня 2015 року (№ 6-53цс15), 16 вересня 2015 року (№ 6-495цс15 та 6-1193цс15), 27 травня 2015 року (№ 6-332цс15), 10 червня 2015 року (№ 6-449цс15), 7 жовтня 2015 року (№ 6-1935цс15), 4 листопада 2015 року (№ 6-340цс15), 3 лютого 2016 року (№ 6-2026цс15), 21 жовтня 2015 року (№ 6-1561цс15), 8 червня 2016 року (№ 6-1239цс16), 5 жовтня 2016 року (6-1582цс16).

Таким чином початкова ціна іпотечного майна входить предмет доказування у справах про звернення стягнення на предмет іпотеки (ч. 1 ст. 179 ЦПК України).

Проте суд першої інстанції це питання не досліджував.

Частино 2 ст. 43 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що початкова ціна продажу предмета іпотеки встановлюється рішенням суду або за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем, а якщо вони не досягли згоди, - на підставі оцінки, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність, при цьому початкова ціна продажу майна не може бути нижчою за 90 відсотків його вартості, визначеної шляхом його оцінки.

Умови іпотечного договору не містять домовленості сторін про грошовий вираз початкової ціну продажу предмета іпотеки, на випадок його реалізації.

Відсутні докази досягнення між позивачем та відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_4 згоди з цього питання.

На виконання встановленого ч. 4 ст. 10 ЦПК України обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, апеляційний суд у судовому засіданні 28 грудня 2016 року роз'яснив представнику позивача ОСОБА_7 необхідність надання суду доказів визначення початкової ціни продажу предмета іпотеки (ч. 3 ст. 10, 60, 179 ЦПК) та можливі наслідки не вчинення таких дій.

За клопотанням представника позивача про надання доказів ціни предмета іпотеки, суд оголосив у судовому засіданні перерву до 18 січня 2017 року, проте після перерви представник позивача у судове засідання не з'явився і нових доказів не надав.

Відповідачі також не надали доказів початкової ціни продажу предмета іпотеки.

Згідно ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У зв'язку з цим колегія суддів дійшла висновку, що в межах розгляду справи позивач не виконав свій процесуальний обов'язок доведення всіх обставин, які підлягають встановленню, а саме початкову ціну продажу предмета іпотеки.

Оскільки суд позбавлений можливості самостійно встановити дану обставину, це є перешкодою для застосування одного з обраних позивачем способу захисту порушеного права - звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду.

Отже в задоволенні цієї позовної вимоги належить відмовити у зв'язку з її недоведеністю

Суд першої інстанції не дотримався загальних вимог процесуального права, закріплених у ст.ст. 57-60, 131-132, 177, 179, 185, 212-215 ЦПК України, не перевірив всіх доводів сторін, неповно встановив обставини справи, неправильно вирішив спір, а тому рішення суду першої інстанції підлягає зміні.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» задовольнити частково.

Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 29 квітня 2014 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 і ОСОБА_5 змінити.

Позов публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_2 і ОСОБА_5 про стягнення заборгованості задовольнити повністю.

Стягнути солідарно з ОСОБА_2 і ОСОБА_5 на користь публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» заборгованість за договором про надання споживчого кредиту від 22 жовтня 2008 року № 11405022000 та договором поруки від 22 жовтня 2008 року № 234701 в сумі 465909 (чотириста шістдесят п'ять тисяч дев'ятсот велять) грн. 34 коп.

Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 29 квітня 2014 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до ОСОБА_3 і ОСОБА_4 про звернення стягнення заборгованості на предмет іпотеки скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити повністю в задоволенні позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю.

В решті рішення суду першої інстанції залишити без змін..

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий О. Л. Карпенко

Судді: С. М. Єгорова

С. І. Мурашко