Рішення № 64361184, 25.01.2017, Кальміуський районний суд міста Маріуполя (до 25.04.2025 - Іллічівський районний суд м. Маріуполя)

264/4263/16-ц

2/264/78/2017

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" січня 2017 р. Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області під головуванням судді Кузнецова Д. В. , при секретарі Мащенко Д.О., за участю представників позивача ОСОБА_1, ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3, розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до Приватного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» (далі - ПрАТ «ММК ім. Ілліча») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

В липні 2016 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом до ПАТ «ММК ім. Ілліча». В обґрунтування позову зазначив, що з 04.08.2000 року працював на підприємстві відповідача, в тому числі на посаді механіка ділянки на аглофабриці. 26 червня 2016 року позивачу була видана трудова книжка, з якої дізнався про своє звільнення за власним бажанням за ст.38 КЗпП. Проведене звільнення вважає незаконним, вказуючи на те, що 02.02.2016 року був доведений до психоемоційної напруги, оскільки мав конфлікт із керівником аглофабрики та під впливом тиску написав заяву про звільнення, що не відповідало його справжній волі. Заяву про звільнення до відділу кадрів не подавав та не просив звільняти без відпрацювання двотижневого строку, як встановлено ст.38 КЗпП. За поданою заявою про звільнення ОСОБА_4 мали звільнити через два тижні після відпрацювання, але на наступний день після написання заяви з 03.02.2016 року по 26.02.2016 року він перебував на лікарняному. Вказує, що в порушення вимог ч.2 ст.38 КЗпП України, позивача незаконно було звільнено, оскільки він не залишав свою роботу і не мав намір звільнятися. Не зміг відкликати свою заяву про звільнення оскільки хворів. Про своє звільнення дізнався лише 26.06.2016 року після неодноразових звернень за трудовою книжкою. Вважає, що належним днем звільнення є день видачі трудової книжки, тобто 26 червня 2016 року, та у звязку із затримкою видачі трудової книжки підприємство має виплатити за весь час затримки середній заробіток. Також вказував про необхідність стягнення середнього заробітку за весь період вимушеного прогулу у відповідності до положень частин 2 статті 235 КЗпП України.

На підставі зазначеного просив визнати незаконним та скасувати наказ №72 від 03.02.2016 року «Про звільнення працівника» та поновити позивача на посаді механіка ділянки (по ремонту обладнання технологічних складів і спецтехніки) механослужби Аглофабрики ПрАТ «ММК ім.Ілліча» з 03.02.2016 року; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_4 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за період з 03.02.2016 року (включаючи 03.02.2016 року) по день фактичного відновлення на роботі, попередній розмір станом на 25 липня 2016 року 73 476,00 грн.; допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та виплати середнього заробітку за місяць.

Позивач в судове засідання не зявився.

Представники позивача ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в судовому засіданні обставини, викладені в позові, підтримали повністю, додатково пояснивши, що після конфлікту із заступником начальника аглофабрики з інжинірингу 02 лютого 2016 року наприкінці зміни ОСОБА_4 під тиском написав заяву про звільнення, але нікому, в тому числі до керівництва, її не здавав. Вперше після свого звільнення прибув на підприємство 28 червня 2016 року та в цей день отримав трудову книжку. Також представники не змогли пояснити причину тривалого неприбуття ОСОБА_4 на своє робоче місце після закінчення лікарняного в лютому 2016 року по 28 червня 2016 року. Зазначали про неналежну форму представленої відповідачем книги обліку руху трудових книжок та відсутність в ній дати отримання трудової книжки позивачем.

Представник відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, надала до суду письмові заперечення, в яких зазначила, що ОСОБА_4 02.02.2016 року написав заяву про звільнення за власним бажанням, яку адресував начальнику аглофабрики, і заява повинна була пройти погодження. Начальник аглофабрики узгодив заяву та передав до відділу кадрів. В своїй заяві позивач просив звільнити його з 03.02.2016 року, а роботодавець не заперечував проти таких строків звільнення, тому звільнення відбулось 03.02.2016 року. Після подачі заяви про звільнення ОСОБА_4 не відкликав її та на своє робоче місце не виходив. Законодавчі обмеження на звільнення працівника в період його перебування на лікарняному, які встановлені ч.3 статті 40 КЗпП України, стосуються лише випадку звільнення працівника з ініціативи працедавця. Стаття 38 КЗпП України, яка регулює порядок звільнення з ініціативи працівника, не містить подібних заборон на звільненні працівника у період його перебування на лікарняному. Також звертає увагу на відсутність звернень до підприємства для подальшого працевлаштування після виходу з лікарняного в кінці лютого 2016 року по день звернення до суду в липні 2016 року. Перебування на лікарняному підтверджується лише довідками, а не лікарняним листами. Оскільки позивача у день звільнення 03.02.2016 року на роботі не було, тому йому було направлено письмове повідомлення з пропозицією зявитися за трудовою книжкою. Через відсутність письмового дозволу позивача на відправлення поштою трудової книжки відповідачем було залишено трудову книжку у відділі кадрів. Крім того, зазначає про законність звільнення позивача на наступний день після подачі заяви без відпрацювання двотижневого строку, оскільки положеннями статті 38 КЗпП України передбачено можливість такого звільнення за проханням працівника, якщо проти цього не заперечує працедавець. Також наголошувала на пропуск позивачем встановленого статтею 233 КЗпП України місячного строку для звернення до суду із позовом. На підставі зазначеного просила відмовити у позові.

Суд, вислухавши сторони, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, прийшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У відповідності із положеннями статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, позивач ОСОБА_4 з 04 серпня 2000 року був працевлаштований на підприємство ПрАТ «ММК ім.Ілліча», що підтверджується записами в його трудовій книжці (а.с.6-8).

02 лютого 2016 року ОСОБА_4 звернувся до директора з аглодоменного виробництва начальника аглофабрики ОСОБА_5 із власноруч написаною заявою, в якій просив звільнити його за власним бажанням з 03.02.2016 року (а.с.24). Вказана заява була узгоджена та завізована керівником-начальником аглофабрики та заступником начальника з інженерії.

03 лютого 2016 року ОСОБА_4 було звільнено за власним бажанням на підставі наказу №72 від 03.02.2016 року, виданого керівником підприємства ОСОБА_6, про що зроблений відповідний запис до трудової книжки (а.с.7-8, 23).

Згідно табелю обліку робочого часу 03 лютого 2016 року ОСОБА_4 не був присутній на робочому місці та не працював в зазначений день, що позначено відміткою в табелі (а.с.22).

Згідно довідки з Комунального закладу Маріупольської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №6 м.Маріуполя» ОСОБА_4 з 03 лютого 2016 року по 22 лютого 2016 року знаходився на лікуванні з діагнозом гострий бронхіт. Виписаний до праці 23 лютого 2016 року (а.с.9).

Згідно довідки з Комунальної установи «Маріупольська міська лікарня №4 ім.І.К.Мацука» від 15 липня 2016 року №241 ОСОБА_4 знаходився на амбулаторному лікуванні у травматолога МЛ№4 з 23 лютого по 26 лютого 2016 року з діагнозом закритий перелом зовнішньої кісточки лівого голіностопного суглобу. Лікувальний лист закритий до праці, так як хворий не зявився на прийом (а.с.9).

Згідно виписки із поточного банківського рахунку, відкритого у відділенні ПАТ «ПУМБ» на імя ОСОБА_4, 26 лютого 2016 року з позивачем був проведений остаточний розрахунок та перераховано на його рахунок грошові кошти в сумі 9877,79 грн.(а.с.12), що відповідає даним розрахункового листка за лютий 2016 року, виданому на підприємстві (а.с.11).

Згідно книги обліку руху трудових книжок, яка ведеться на підприємстві ПрАТ «ММК ім.Ілліча», мається запис під номером 2340 та відомості про отримання ОСОБА_4 трудової книжки, про що зроблено підпис позивача та поставлена дата - 21 червня 2016 року (а.с.32-33).

При надані оцінки вказаним доказам суд виходить з наступних положень діючого законодавства.

Пунктом 4 частини1 статті 36 КЗпП України встановлено підстави припинення трудового договору, серед яких є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (стаття 38).

Згідно статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Укладення працівником трудового договору, його виконання та розірвання базується на загальних принципах властивих договірним правовідносинам - це добровільність вступу особою у правовідносини та свобода при їх припинені. Одночасно з цим законом можуть встановлюватися певні обмеження щодо строків звільнення працівника для забезпечення безперервної роботи підприємства та зменшення потенційних втрат (незручностей) для працедавця при добровільному звільненні працівника.

Стаття 38 КЗпП України передбачає випадок розірвання трудового договору з ініціативи працівника, тобто саме працівник є ініціатором припинення трудових відносин з підприємством та подача заяви про звільнення є зваженим та самостійним рішенням дієздатної особи, яке може обумовлюватися внутрішнім, в тому числі негативним ставленням до працедавця або його персоналу. За наявності власноруч написаної заяви працівником добровільність та внутрішнє узгодження прийнятого ним рішення про звільнення презюмується, поки іншого не буде встановлено під час судового розгляду.

Згідно показів свідка ОСОБА_7, який працює заступником начальника аглофабрики з інжинірингу ПрАТ «ММК ім.Ілліча», останній був керівником ОСОБА_4 та мав із ним робочі стосунки. ОСОБА_4 постійно скаржився на умови праці та 02 лютого 2016 року в кінці зміни приніс заяву на звільнення за власним бажанням з 03 лютого 2016 року, яку ним було завізовано та передано до начальника. На наступний день ОСОБА_4 не зявився на роботу про причини неявки не повідомив. Зауважив, що ОСОБА_4 систематично не виконував його вказівки та був недисциплінованим працівником.

Свідок ОСОБА_8, який на час звільнення ОСОБА_4 виконував обовязки механіка дільниці, в судовому засіданні пояснив, що ОСОБА_4 перебував у його підпорядкуванні. 02 лютого 2016 року після 15:30 годин бачив ОСОБА_4 у заступника начальника аглофабрики з інжинірингу ПрАТ «ММК ім.Ілліча» ОСОБА_7 та як він написав заяву на звільнення за власним бажанням з 03 лютого 2016 року і залишив її у ОСОБА_7 з проханням передати далі. Причини звільнення свідку невідомі, однак ОСОБА_4 в останній час скаржився на умови праці та недостатню заробітну плату, проте конфліктів із ним не було. Заступник начальника пропонував позивачу написати заяву про звільнення на офіційному бланку, однак він відмовився, залишив заяву та пішов. З того часу на роботу не зявлявся. Лікарняний лист не передавав та не дзвонив.

Свідок ОСОБА_9, який працює у ПрАТ «ММК ім.Ілліча» провідним інженером на Аглофабриці, в судовому засіданні пояснив, що до його повноважень належить питання оформлення звільнення працівників. Зазвичай працівник пише заяву про звільнення на спеціальному бланку на імя начальника та візує у начальника структурного підрозділу. Однак такі бланки не є обовязковими. На підприємстві впроваджена спеціальна електронна система САБ, до якої вносять відомості про звільнення та заява працівника передається до відділу кадрів для підготовки наказу про звільнення. Свідок також займається обліком виходів працівників на роботу та хтось із табельників повідомив, що ОСОБА_4 з 03 лютого 2016 року знаходиться на непідтвердженому лікарняному, про що зроблено відмітку в табелі.

Свідок ОСОБА_10, який працює механіком дільниці у ПрАТ «ММК ім.Ілліча», пояснив, що 02 лютого 2016 року після зміни приблизно о 19:30 годині, знаходячись в коридорі, чув гучну розмову ОСОБА_4 та ОСОБА_7, в ході якої останній вимагав написати заяву на звільнення за власним бажанням, розмова була не тривала. Стосунки між ОСОБА_4 та ОСОБА_7Є охарактеризував як конфліктні. Причина звільнення йому не відома. В кабінеті також був ОСОБА_8 Під час перебування ОСОБА_4 на лікарняному в кінці лютого 2016 року він разом із ОСОБА_11 провідували його вдома. Через ОСОБА_11 ОСОБА_4 передавав лікарняний лист до підприємства. Про подальшу передачу лікарняного листа до підприємства йому нічого невідомо.

Свідок ОСОБА_11, до якого застосувався привід, в судове засідання не прибув, надіслав через канцелярію суду заяву, в якій зазначив про необізнаність обставин звільнення ОСОБА_4 та небажання давати будь-які свідчення на підставі ст.63 Конституції України.

Із наведених пояснень свідків та матеріалів справи вбачається, що позивач 02 лютого 2016 року добровільно написав заяву на адресу керівника цеху та вказав, що просить звільнити його за власним бажанням з 03 лютого 2016 року, тим самим скористувався своїм правом на дострокове звільнення без відпрацювання двотижневого строку. Подібна вказівка на дату звільнення у поданій ОСОБА_4 заяві є висловленням такого права працівника. При цьому нормами статті 38 КЗпП України не встановлено обовязкового наведення працівником в заяві поважності причин дострокового розірвання трудового договору, достатнім є лише вказівка на дату звільнення та погодження її з працедавцем. Перевірка наявності поважних причин для розірвання трудового договору у встановлений працівником строк, які орієнтовно наведені в частині 2 статті 38 КЗпП України, є правом працедавця. Та навіть за відсутності достатніх доказів, які б підтверджували поважність причин (нормативний перелік яких не є вичерпним), висловлення працівником в заяві бажання про найскоріше звільнення і прийняття такої заяви власником підприємства, її погодження із видачею наказу про звільнення є законною підставою для припинення трудового договору у визначений працівником строк, з огляду на добровільність трудових правовідносин для працівника.

З урахуванням цього доводи позивача про незаконність звільнення до спливу двотижневого строку з моменту подачі заяви не знаходять підтвердження та спростовуються матеріалами справи і положеннями статті 38 КЗпП України.

Стосовно посилань позивача на незаконність його звільнення в день перебування на лікарняному та бажання про відкликання своєї заяви про звільнення шляхом подальшого виконання трудових обовязків після виходу із лікарняного суд відзначає наступне.

З наявних в матеріалах справи довідок із медичних установ вбачається перебування ОСОБА_12 03 лютого 2016 року на лікуванні.

Згідно частини 3 статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Вказані обмеження застосовуються лише у випадках звільнення працівника за ініціативою власника або уповноваженого ним органу.

У даному випадку звільнення ОСОБА_4О відбулось в порядку статті 38 КЗпП України, тобто за власним бажанням із вказівкою дати звільнення 03 лютого 2016 року.

Знаходження позивача на час звільнення на лікарняному не свідчить про незаконність звільнення, оскільки, частина 3 ст. 40 КЗпП України застосовується лише до правовідносин щодо розірвання трудового договору з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу (ст. ст. 38, 40, 41 КЗпП України) і не поширюється на випадки припинення трудового договору з інших підстав, зокрема, передбачених ст. 38 КЗпП України. Подібні розяснення також викладенні Міністерством соціальної політики в листі від 27.04.2012р. № 70/06/186-12.

Тобто, чинним законодавством не заборонено звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності за власним бажанням (ст. 38 КЗпП), тим більше в день звільнення, про який в заяві просив позивач.

З урахуванням цього суд приходить до висновку про законність дій відповідача.

Крім того, відповідно до п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації.

З матеріалів справи видно, що ОСОБА_4 знаходився на лікуванні з 03 лютого 2016 року по 26 лютого 2016 року та потенційно ця життєва обставина могла би завадити достроковому виходу на роботу та відкликання заяви про звільнення, проте будь-яких поважних причин відсутності на роботі після 26 лютого 2016 року позивачем та його представниками до суду не надано. Також не надано будь-яких пояснень щодо причин відсутності намагань позивача приступити до виконання своїх трудових обовязків після 26 лютого 2016 року або реальні спроби звязатися із працедавцем та повідомити про свої наміри. Натомість лише в червні 2016 року, тобто більше ніж через три місяці після закінчення лікування позивач звернувся до підприємства за трудовою книжкою. Будь-яких доказів звернення на підприємство або прибуття на територію комбінату, де мається пропускний режим, для подальшого виконання своїх трудових обовязків після закінчення лікування з 26 лютого 2016 року по день отримання трудової книжки, позивачем представлено не було. Відсутність за тривалий період часу подібних доказів та фактів свідчить про прийняття ОСОБА_4 самостійного рішення про звільнення за власним бажанням та відсутність дієвого наміру відкликати раніше подану ним заяву про припинення трудового договору.

За таких обставин дії відповідача відповідали вимогами закону, а вагомих підстав для продовження трудових правовідносин із ОСОБА_4 після закінчення строку на звільнення у відповідача не було.

Щодо неналежності наданої відповідачем книги обліку руху трудових книжок, на яке посилається позивач, суд відзначає наступне.

Згідно ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються, зокрема, на підставі письмових доказів.

Статтею 58 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

З огляду на вказані приписи суд вважає належним доказом представлену відповідачем книгу обліку руху трудових книжок, в якій маються всі достатні графи, розділи, в тому числі два останні розділи 9 та 10, де стоять позначки про дату звільнення ОСОБА_4 - 03.02.2016 рок, далі його підпис та під підписом дата- 21.06.2016 року. Той факт, що друга дата стоїть поруч із підписом не спростовує, викладені у книзі відомості, співпадає з іншими доказами у справі і підстав сумніватися у достовірності власноручних записів ОСОБА_4 в книзі у суду не має, що також не заперечувалося представниками позивача.

Згідно ч.1 статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Згідно 4.2.Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої Наказом Мінпраці та соцполітики №58 від 29.07.93 р, якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.

Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

Оскільки позивач в день звільнення не працював та від ОСОБА_4 не надходило згоди на направлення йому трудової книжки поштою, тому відповідач повинен був забезпечити збереження трудової книжки до моменту її особистого витребування працівником, що і було зроблено ним 21 червня 2016 року, про що мається позначка у відповідній книзі.

Доводи представників позивача про підписання наказу про звільнення ОСОБА_6, як не уповноваженою особою, суд до уваги не приймає, оскільки відповідно до представленого статуту ПАТ «ММК ім.Ілліча», який був дійсний на період звільнення ОСОБА_4, затвердженого загальними зборами акціонерів 07.04.2015 року та зареєстрованого державним реєстратором 21 квітня 2015 року, до компетенції та повноважень генерального директора Товариства відноситься, у тому числі право приймати рішення про прийняття на роботу та звільнення з роботи працівника Товариства (пункт 17.7.10 Статуту). Одночасно з цим, відповідно до пункту 17.7.25 Статуту у межах своєї компетенції генеральний директор видає довіреності від імені Товариства іншим особам представляти інтереси, захищати права та інтереси Товариства перед третіми особами, в тому числі, підписувати документи. 01 січня 2016 року Генеральним директором ПАТ «ММК ім.Ілліча» було видано довіреність №56 на імя ОСОБА_6 директора з персоналу та соціальним питанням, відповідно до якої довірену особу уповноважили здійснювати прийом та звільнення робочих, службовців, спеціалістів і керівників.

Цивільна дієздатність юридичної особи, що встановлена статтею 92 ЦК України, полягає у набутті юридичною особою цивільних прав та обов'язків і здійсненні їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

До внутрішньогосподарських правовідносин на підприємстві також застосовується інститут представництва.

Статтею 244 ЦК України закріплено, що представництво може здійснюватися за довіреністю.

Згідно статті 246 ЦК України довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами.

З огляду на вказані положення та надані відповідачем докази, суд приходить до висновку про достатній обсяг повноважень особи, яка підписала наказ про звільнення, та відсутність підстав для його скасування.

Згідно частини 1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Встановлений вказаною нормою закону строк позовної давності є процесуальним обмеженням, який може бути застосований лише у випадку, встановлення судом порушеного права чи охоронюваного законом інтересу, за захистом яких позивач звернувся із позовом. При розгляді спору суд має встановити наявність або відсутність порушеного права, тобто вирішити спір по суті, і лише у випадку наявності порушеного права переходити до перевірки процесуального строку звернення до суду. У разі якщо таке право або інтерес не порушені, суд відмовляє у позові на підставі його необґрунтованості. Отже за відсутності порушеного права ОСОБА_4 підстав для застосування строків позовної давності суд вбачає.

З урахуванням наведеного суд приходить до висновку про правомірність дій відповідача під час звільнення ОСОБА_4 за власним бажанням та відсутність законних підстав для скасування наказу про звільнення і поновлення на роботі, тому у задоволенні позовних вимог до ПрАТ «ММК ім. Ілліча» слід відмовити в повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 3, 10, 11, 57, 60, 61, 209, 214, 215 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_4 до Приватного акціонерного товариства «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.

На рішення може бути подана апеляція в Апеляційний суд Донецької області через Іллічівський районний суд м. Маріуполя Донецької області протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: Д. В. Кузнецов