Ухвала суду № 64332537, 24.01.2017, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 344/6265/16-ц

Провадження № 22-ц/779/154/2017

Категорія 59

Головуючий у 1 інстанції Мелещенко Л. В.

Суддя-доповідач ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2017 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Василишин Л.В.

суддів: Беркій О.Ю., Пнівчук О.В.

секретаря Бойчука Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_2, заінтересовані особи ОСОБА_3, ВДВС Львівського міського управління юстиції, про скасування постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Івано-Франківського міського суду від 18 листопада 2016 року,-

в с т а н о в и л а :

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 18 листопада 2016 року відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_2 на постанову державного виконавця Франківського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції від 11.06.2015 року про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

ОСОБА_2 на ухвалу суду подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції вимог матеріального та процесуального права.

Апелянт вказав, що відповідно до ст.52 Закону України «Про виконавче провадження» у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення невідкладно звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. Звернення стягнення на майно боржника не зупиняє звернення стягнення на кошти боржника. Боржник має право запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно в першу чергу звернути стягнення.

Однак, при розгляді скарги, суд залишив поза увагою те, що державний виконавець, наклавши арешт на все майно боржника, попередньо не дав можливості боржнику визначити на яке майно необхідно в першу чергу звертати стягнення, оскільки у заявника, крім квартири є і інше майно, на яке може бути звернуто стягнення.

Також суд не взяв до уваги той факт, що державний виконавець, знаючи місце роботи боржника, не направив жодного листа на адресу адміністрації щодо проведення відрахувань із заробітної плати.

Апелянт вважає, що при вирішенні спору суд мав би застосувати ст.63 Закону України «Про виконавче провадження», яка передбачає, що звернення стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому проживає боржник, проводиться в останню чергу.

ОСОБА_2 також зазначив, що з моменту отримання ним банківських реквізитів для сплати аліментів, він проводить погашення суми заборгованості добровільно щомісяця, внаслідок чого розмір заборгованості становить 8201,0 грн., відтак оскаржувана постанова державного виконавця є передчасною.

З наведених підстав апелянт просив скасувати ухвалу Івано-Франківського міського суду від 18 листопада 2016 року та постановити нову ухвалу, якою його скаргу задоволити.

У судовому засіданні апеляційного суду апелянт та його представник вимоги скарги підтримали з підстав вказаних у скарзі.

Представник особи, чиї дії оскаржуються та заінтересована особа не з»явилися.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторони, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст.383 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Матеріалами справи встановлено, що на підставі заяви стягувача ОСОБА_3 постановою державного виконавця Франківського ВДВС Львівського міського управління юстиції від 07.04.2015 року відкрито виконавче провадження на виконання дубліката виконавчого листа №2-8787/2003 року, виданого 26.01.2015 року Івано-Франківським міським судом про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 аліментів на утримання дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 до досягнення повноліття в розмірі 1/4 частини всіх видів його заробітків, але не менше як ? частину неоподатковуваного мінімуму доходів громадян в місяць. Стягнення аліментів розпочато з 10.10.2003 року і проводити до досягнення дитиною повноліття. (а.с.88).

Листом від 07.04.2015 року № В-9 5020 копію постанови направлено боржнику та стягувачеві (а.с.98).

07.04.2015 року державним виконавцем направлено ряд запитів щодо боржника ОСОБА_2, зокрема до Державної податкової служби України про джерела отримання доходів боржників фізичних осіб, а також про номери рахунків, відкритих у банках та інших фінансових установах боржниками-юридичними особами та/або фізичними особами підприємцями, до Пенсійного фонду України про осіб-боржників, які отримують пенсії.

За результатами обробки вищевказаних запитів інформації не знайдено (а.с.96).

За даними ЄДРВП №47017651 на запит ВДВС від 07.04.2015 року до Пенсійного фонду України про осіб-боржників, які працюють за трудовим та цивільно-правовим договорами, про останнє місце роботи, станом на лютий 2015 року останнім місцем роботи боржника ОСОБА_2 є ТзОВ «ПЕЙНТ ТРЕЙД» (а.с.97).

11.06.2015 року державним виконавцем Франківського ВДВС Львівського міського управління юстиції на підставі ст.57 Закону України «Про виконавче провадження» винесено оскаржувану постанову про накладення арешту на все майно боржника ОСОБА_2 та оголошено заборону на його відчуження в межах суми боргу (а.с.90).

Відмовляючи у задоволенні скарги, суд першої інстанції виходив з того, що боржник ОСОБА_2 має заборгованість по сплаті аліментів понад три місяці, а державний виконавець при оформленні постанови не припустився порушень, що слугують підставою для скасування постанови.

Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 2 ст.25 Закону України «Про виконавче провадження» (далі - Закон) державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.

У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом. За заявою стягувача державний виконавець одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження може накласти арешт на майно та кошти боржника, про що виноситься відповідна постанова.

Статтею 74 Закону передбачено, що у разі наявності заборгованості із сплати аліментів понад три місяці стягнення може бути звернено на майно боржника. Звернення стягнення на заробітну плату не перешкоджає зверненню стягнення на майно боржника.

З матеріалів справи вбачається, що 18.03.2015 року стягувач ОСОБА_3 подала до ВДВС заяву про накладення арешту на все рухоме і нерухоме майно боржника ОСОБА_2 та про обмеження його у праві виїзду (а.с.99).

При цьому, як встановлено судом першої інстанції та не спростовано апелянтом, згідно матеріалів виконавчого провадження, яке перебуває на виконанні у Франківському відділі ДВС Львівського міського управління юстиції, боржник ОСОБА_2 допустив заборгованість зі сплати аліментів понад три місяці.

Доводи апелянта щодо погашення ним заборгованості після отримання реквізитів для сплати, в даному випадку не можуть розцінюватися як підстава для скасування постанови, в силу меж перевірки судом правомірності дій виконавця та часу вчинення виконавчої дії щодо накладення арешту.

Колегія суддів також відхиляє посилання апелянта на те, що накладаючи арешт, державний виконавець не надав боржнику можливості визначити, на яке майно необхідно в першу чергу звертати стягнення, як цього вимагає ст.52 Закону.

Так, згідно ст.32 Закону України «Про виконавче провадження», заходами примусового виконання рішень є зокрема - звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб.

Статтею 52 Закону визначено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Таким чином, арешт це складова частина процедури звернення стягнення, яка полягає у забороні державним виконавцем розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, а порушення такої заборони тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна (ч.6 ст.57 Закону).

Відповідно до ст.57 Закону, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом: винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах; винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї; винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження; проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації здійснюється у строк, встановлений державним виконавцем, але не раніше ніж через п'ять днів після накладення арешту.

Разом з тим, в даному випадку, державним виконавцем не вживалися заходи щодо вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації, тому робити висновок про звернення стягнення на майно боржника із застосуванням відповідної процедури, передбаченої законом, на що правильно звернув увагу суд першої інстанції, не можна.

З наведених підстав не є також обгрунтованими посилання апелянта на незастосування судом ст.63 Закону України «Про виконавче провадження», яка передбачає, що звернення стягнення на житловий будинок чи квартиру, в якому проживає боржник, проводиться в останню чергу.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що ухвала суду першої інстанції постановлена з дотриманням норм спеціального закону та у відповідності до вимог цивільного процесуального кодексу, тому апеляційну скаргу слід відхилити.

Керуючись ст. ст. 307, 312, 313,314,315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Ухвалу Івано-Франківського міського суду від 18 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ухвалою законної сили.

Головуюча: Василишин Л.В.

Судді: Беркій О.Ю. Пнівчук О.В.