Рішення № 64319226, 13.12.2016, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.12.2016Справа №910/15039/16

За позовом Державного видавництва «Преса України» Державного управління справами

до Товариства з обмеженою відповідальністю «САКЦЕНТ ПЛЮС»

про стягнення 36869,73 грн.

Суддя Селівон А.М.

Представники сторін:

від позивача: Марчик О.А. - представник, довіреність № 1-78 від 19.09.2016;

від відповідача: Мясникова Н.О. - директор.

У судовому засіданні на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.

СУТЬ СПОРУ:

Державне видавництво «Преса України» Державного управління справами звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «САКЦЕНТ ПЛЮС» про стягнення коштів у розмірі 50 898,79 грн., з яких основний борг - 9 524,96 грн., пеня - 29 200,93 грн., інфляційні втрати - 8 362,91 грн., 3 % річних - 285,75 грн., 30 % річних - 2 857,49 грн., штраф - 666,75 грн., а також стягнення судових витрат по сплаті судового збору в розмірі 1378,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на невиконання відповідачем належним чином умов укладеного між сторонами Договору № 102 від 23.05.2012 в частині повної та своєчасної плати за отриманий товар, в результаті чого у останнього виникла заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховано пеню, інфляційні втрати, 3 % річних, 30 % річних та штраф у зазначених вище розмірах.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.08.2016 позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/15039/16 та призначено до розгляду на 29.09.2016.

29.09.2016 судове засідання не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Селівона А.М. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.10.2016 розгляд справи призначено на 19.10.2016.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.10.2016 розгляд справи відкладено на 02.11.2016.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.11.2016 у справі № 910/15039/16 за спільним клопотанням сторін продовжено строк розгляду спору в даній справі на п'ятнадцять днів, розгляд справи відкладено на 17.11.2016.

У судових засіданнях з 17.11.2016 по 07.12.2016 та з 07.12.2016 по 13.12.2016 на підставі ч. 3 ст. 77 ГПК України господарський суд оголошувались перерви.

У судове засідання 19.10.2016 з'явився уповноважений представник позивача, уповноважений представник відповідача у судове засідання 19.10.2016 не з'явився.

Копія ухвали суду від 03.10.2016, яка направлялась відповідачу на адресу, зазначену позивачем в позовній заяві, а саме: 04205, м. Київ, пр-т Оболонський, 14-Г, які співпадає з місцезнаходженням відповідача за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, на час проведення судового засідання 19.10.2016 повернулась на адресу Господарського суду м. Києва з відміткою «за закінченням встановленого строку зберігання» та адресату не вручено.

У судові засідання 02.11.2016, 17.11.2016, 07.12.2016 з'явились уповноважені представники сторін.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання 19.10.2016 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшли письмові пояснення №1-803-К від 28.09.2016 та повідомлення про відсутність спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав №1-802-К від 28.09.2016, які судом долучені до матеріалів справи.

У судовому засіданні 02.11.2016 представник відповідача надав клопотання про долучення документів до матеріалів справи №82 від 02.11.2016, яке судом задоволено, документи долучено до матеріалів справи.

Також представники сторін у судовому засіданні 02.11.2016 подали спільне клопотання про продовження процесуальних строків розгляду спору на 15 днів б/н від 02.11.2016, яке судом долучено до матеріалів справи.

У судовому засіданні 17.11.2016 представником відповідача подано заяву по справі № 87 від 16.11.2016 р., в якій відповідач заперечує проти нарахування штрафних санкцій та зазначає, що невчасна сплата по кожній накладній сталася внаслідок наявності великих залишків продукції на складі та неповернення частини продукції з території Луганської області, непідконтрольної державним органам. Заява разом з доданими до неї документами долучена судом до матеріалів справи.

Окрім того. представником позивача в судовому засіданні 17.11.2016 подано клопотання б/н від 17.11.16 р. про продовження строків розгляду спору згідно ст. 69 ГПК України, в задоволенні якого судом відмовлено, оскільки попередньо подане сторонами спільне клопотання аналогічного змісту задоволено судом ухвалою від 02.11.2016.

Судом повідомлено, що 06.12.2016 через відділ діловодства господарського суду від позивача надійшло:

- клопотання № 1 (вих. № 1-924-к від 06.12.2016) про зменшення та уточнення позовних вимог з розрахунком станом на 15.10.2016, відповідно до якого позивач просить суд стягнути з відповідача 35 868,96 грн. заборгованості, з яких: 9 388,06 грн. основного боргу, 8 532,85 грн. 30 % річних, 8 355,08 грн. інфляційних втрат, 9 592,97 грн. пені, а також витрати на сплату судового збору в розмірі 1 378,00 грн.;

- клопотання № 2 (вих. № 1-925-к від 06.12.2016) про збільшення позовних вимог з урахуванням розрахунку станом на 06.12.2016, відповідно до якого позивач просить суд стягнути з відповідача 36 331,68 грн. заборгованості, з яких: 9 388,06 грн. основного боргу, 8 594,94 грн. 30 % річних, 8 355,08 грн. інфляційних втрат, 9 993,60 грн. пені, а також витрати на сплату судового збору в розмірі 1 378,00 грн.

Клопотання судом долучені до матеріалів справи.

До початку судового засідання 13.12.016 через відділ діловодства господарського суду представник позивача надав клопотання про долучення документів до матеріалів справи № 1-929-к від 08.12.2016, яке судом задоволено, документи долучено до матеріалів справи.

Суд зазначає, що відповідно до ч. 4 ст. 22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Згідно п. 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» (далі - Постанова № 18) під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. Згідно з частиною третьою ст. 55 ГПК України ціну позову вказує позивач. Отже, у разі прийняття судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої вирішується спір.

Позовна заява - це процесуальний документ, за допомогою якого реалізується право на звернення до господарського суду і в якій може бути об'єднано кілька вимог (ст. 58 ГПК України). Під позовною вимогою розуміється матеріально правова вимога, тобто предмет позову. Отже, позивач наділений правом об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог.

Як свідчать встановлені судом обставини, у даній справі № 910/15039/16 одними із самостійних позовних вимог, викладених в позовній заяві, є стягнення з відповідача штрафу та 3% річних.

Водночас із клопотання № 1 позивача про зменшення та уточнення позовних вимог вбачається, що позивач зменшив позовні вимоги, зокрема, за рахунок зазначеного штрафу та 3% річних

Оскільки під зменшенням розміру позовних вимог закон розуміє зміну кількісних показників, в яких виражається певна вимога, тому зменшення позовних вимог про стягнення штрафу та 3% річних могло б бути виражене виключно у зменшенні розміру цих вимог, що не є тотожним не підтриманню їх взагалі, оскільки такі дії свідчать про повну відмову від заявлених позовних вимог.

Таким чином, дослідивши в судовому засіданні 13.12.2016 зміст позовної заяви та поданого позивачем до початку судового засідання 07.12.2016 клопотання № 1 про зменшення та уточнення позовних вимог з урахуванням розрахунку станом на 15.10.2016, враховуючи той факт, що позивач розпорядився своїм процесуальним правом і зменшив до нуля розмір штрафу та 3% річних, тобто фактично відмовився від вказаних вимог способом їх повного непідтримання в поданій заяві про зменшення та уточнення позовних вимог, судом останнє розцінене як заява про зміну розміру позовних вимог, зокрема, щодо зменшення розміру основного боргу, пені та втрат від інфляції, збільшення 30 % річних, а також відмова від позовних вимог в частині штрафу та 3% річних.

Окрім того, враховуючи клопотання № 1 про зменшення та уточнення позовних вимог, подане позивачем клопотання № 2 про збільшення позовних вимог з урахуванням розрахунку станом на 06.12.16р. розцінене судом як збільшення позовних вимог в частині 30% річних та пені.

Враховуючи, що збільшення та зменшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, не суперечить законодавству та не порушує чиї-небудь права та охоронювані законом інтереси, відповідачу була надана можливість надання доводів та заперечень щодо зміни розміру позовних вимог, в т.ч., щодо збільшення розміру позовних вимог клопотанням № 1, суд приймає вищевказане клопотання № 1 позивача про зменшення позовних вимог в частині основного боргу, пені та інфляційних нарахувань, а також про збільшення розміру 30% річних до розгляду і спір вирішується з його урахуванням.

Крім того, розглянувши долучене до матеріалів справи клопотання № 1 позивача про зменшення та уточнення позовних вимог (збільшення, зменшення та часткову відмову від позовних вимог) суд зазначає, що відповідно до п. 6 інформаційного листа Вищого господарського суду України №01-8/675 від 14.08.07 р. приписи частини четвертої статті 22 ГПК України, передбачаючи право позивача, зокрема, на відмову від позову, не виключає можливості часткової відмови. Однак вона можлива лише у випадку, якщо позивачем заявлено дві чи більше вимог, і позивач відмовляється не від усіх цих вимог. У разі такої відмови та її прийняття судом провадження зі справи підлягає припиненню на підставі пункту 4 частини першої статті 80 ГПК України у частині тих вимог, стосовно яких заявлено відмову, а решта вимог розглядається судом у загальному порядку. Якщо ж позовна заява містить тільки одну вимогу, то відмова позивача від її частини має розглядатися як зменшення розміру позовної вимоги.

Відповідно до ч. 1 ст. 78 Господарського процесуального кодексу України відмова позивача від позову викладається в адресованій господарському суду письмовій заяві.

До прийняття відмови позивача від позову в зазначеній частині, господарським судом у відповідності до вимог ст. 78 Господарського процесуального кодексу України позивачу роз'яснено процесуальні наслідки припинення провадження у справі, передбаченні ст. 80 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо позивач відмовився від позову і відмову прийнято господарським судом.

Дослідивши матеріали справи, враховуючи вимоги ст. 80 Господарського процесуального кодексу України судом прийнято відмову позивача від позовних вимог в частині стягнення штрафу в сумі 666,75 грн. та 3% річних в сумі 285,75 грн., оскільки подана позивачем заява в частині відмови від позовних вимог про стягнення вказаного штрафу та 3% річних не суперечить чинному законодавству та не порушує права і охоронювані законом інтереси інших осіб, та вважає за необхідне провадження у справі в цій частині припинити.

Проте, зважаючи на відсутність доказів надсилання копії клопотання № 2 про збільшення позовних вимог з урахуванням розрахунку станом на 06.12.2016 р. (вих. № 1-925-к від 06.12.2016) на адресу відповідача, що, в свою чергу, порушує процесуальні права відповідача, передбачені ст. 22 ГПК України, відповідачу не було надано можливості надання доводів та заперечень щодо збільшення розміру позовних вимог, в задоволенні вищевказаної заяви позивача в частині збільшення 30% річних та втрат від інфляції річних судом відмовлено вказані вимоги розглядаються в розмірі, визначеному клопотанням позивача № 1.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, на час проведення судового засідання 13.12.2016 р. сторонами суду не надано.

Відповідно до 2.3 Постанови № 18 якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Судом прийнято до уваги, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника.

При цьому, оскільки суд неодноразово відкладав розгляд справи та оголошував перерву в судовому засіданні по розгляду справи, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень та враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, суд не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.

Враховуючи відсутність на час проведення судових засідань клопотань представників сторін щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.

Перед початком розгляду справи в судових засіданнях представників позивача та відповідача було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст. ст. 20, 22, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Представники сторін в судових засіданнях повідомили суду, що права та обов'язки стороні зрозумілі.

Відводу судді представниками сторін не заявлено.

Представник позивача в судовому засіданні 13.12.2016 підтримав позовні вимоги, викладені в позовній заяві, з урахуванням клопотання № 2 про збільшення та уточнення позовних вимог, надав відповіді на питання суду.

Представник відповідача в судовому засіданні 13.12.2016 заперечив проти позовних вимог, викладених у позовній заяві, відповів на питання суду.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судовому засіданні пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши надані сторонами доказами та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд

ВСТАНОВИВ:

Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 23.05.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю «САКЦЕНТ ПЛЮС» (відповідач у справі, покупець за Договором) та Державним видавництвом «Преса України» Державного управління справами (позивач у справі, постачальник за Договором) було укладено Договір № 102 (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого постачальник зобов'язується протягом строку дії Договору передавати покупцю у власність продукцію (далі - товар), а покупець зобов'язується приймати товар та оплачувати його вартість у строки та порядку, визначені даним Договором.

Розділами 2-8 сторони узгодили умови та строки поставки, якість, упаковку та маркування товару, ціну товару, ціну договору, порядок розрахунків, відповідальність сторін, звільнення від відповідальності, строк дії договору та інші умови.

За умовами п. 7.1. Договору, даний Договір набирає чинності з моменту його підписання і скріплення печатками сторін та діє до 31.12.2012

Дія цього Договору припиняється із закінченням строку його дії, але в будь-якому випадку після остаточного виконання покупцем та постачальником своїх зобов'язань за даним Договором (п. 7.2. Договору).

Вказаний Договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками юридичних осіб.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з ч. 1 ст. 265 Господарського кодексу України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами ч. 2 ст. 712 Цивільного кодексу України, до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.1 ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

В силу приписів ст. 663 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Згідно з п. 1.2 Договору поставка товару здійснюється окремими партіями, перелік найменувань товару, що складають партію, ціна одиниці кожного найменування товару, кількість одиниць кожного найменування товару, загальна вартість товару, який складає партію, вказується у специфікації на цю партію товару, яка підписується сторонами і є невід'ємною частиною Договору. На кожну окрему партію товару сторони підписують окрему специфікацію.

За умовами п. 1.3. Договору право власності на товар переходить до покупця з моменту передачі товару постачальником і підписання уповноваженими представниками сторін накладної на передачу товару, яка засвідчує момент передачі товару.

У відповідності до п. 2.1 Договору, поставка товару протягом строку дії цього Договору здійснюється за умовами EXW м. Київ, проспект перемоги, 50 (Incoterms 2010). Моментом поставки є момент фактичної передачі товару покупцю.

Пунктом поставки товару є склад постачальника: м. Київ, проспект Перемоги, 50 (п. 2.2 Договору).

Згідно з п. 2.3. Договору, покупець не пізніше, ніж впродовж 5 (п'яти) календарних днів з дня підписання специфікації зобов'язується направити за товаром в пункт поставки в робочий день і час свого уповноваженого представника. У разі, якщо не пізніше, ніж протягом 5 (п'яти) календарних днів із дня підписання специфікації представник покупця прибуде у пункт поставки та надасть відповідні документи, постачальник передає покупцю товар у відповідності до специфікації. Днем поставки товару вважається день підписання постачальником і покупцем товарної накладної на передачу товару. Постачальник вважається таким, що виконав свої зобов'язання за цим договором і поставив покупцю товар у день фактичної передачі товару покупцю і підписання уповноваженими представниками сторін товарної накладної на передачу товару.

Окрім того, у відповідності до п.8.7.3 Договору за умови відсутності погодженої сторонами на окрему партію товару специфікації накладна на передачу цієї партії товару вважається додатком до цього договору, що погоджує асортимент, кількість товару, відповідно до якого здійснена поставка цієї партії товару. В цьому випадку довіреність на отримання товарно - матеріальних цінностей вважається довіреністю на підписання додатку до цього Договору.

Як свідчать матеріали справи, на виконання умов вищезазначеного Договору позивач здійснив поставку Товариству з обмеженою відповідальністю «САКЦЕНТ ПЛЮС» товар на загальну суму 9 524,96 грн., що підтверджується підписаними обома сторонами видатковими накладними № 1420 від 06.03.2013, № 1421 від 06.03.2013, № 1673 від 21.03.2013, № 2221 від 12.04.2013, № 3140 від 30.05.2013, № 3621 від 21.06.2013, № 2226 від 23.05.2014, № 73 від 14.01.2015, № 81 від 14.01.2015, № 74 від 14.01.2015, № 1884 від 21.05.2015, копії яких наявні в матеріалах справи.

Факт отримання товару відповідачем підтверджується засвідченими відбитком штампу відповідача підписами на вищевказаних видаткових накладних уповноваженого представника Товариства з обмеженою відповідальністю "САКЦЕНТ ПЛЮС», повноваження якого підтверджуються довіреностями відповідача № 12 від 06.03.2013, № 13 від 22.03.2013, № __ від 12.04.2013, № 52 від 22.05.2014, № 20 від 30.05.2013, належним чином засвідчені копії яких містяться в матеріалах справи.

Окрім того, додатково на підтвердження факту поставки позивачем надані копії відповідних податкових накладних № 94 від 06.03.13 р., № 95 від 06.03.13 р., № 96 від 06.03.13 р., № 338 від 21.03.13 р., № 263 від 12.04.13 р., № 498 від 30.05.13 р., № 392 від 21.06.13 р., № 289 від 23.05.13 р., № 85 від 14.01.15 р., № 93 від 14.01.15 р., № 86 від 14.01.15 р., № 216 від 21.05.15 р.

Згідно ч. 1 ст. 673 Цивільного кодексу України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі - продажу.

Відповідно до ч.1 ст. 680 Цивільного кодексу України покупець має право пред'явити вимогу у зв'язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені в строки, встановлені цією статтею, якщо інше не встановлено договором або законом.

При цьому як зазначено в п. 3.4 Договору оскільки товар, що поставляється за цим договором, за своєю природою не може мати скритих дефектів, перевірка якості товару здійснюється покупцем у пункті поставки в момент передачі партії товару покупцю. У випадку, якщо покупець при перевірці якості товару у пункті поставки не заявляє претензій щодо якості поставленої партії товару, то товар у цій партії є якісним і таким, що поставлений належним чином відповідно до умов договору.

Заперечень щодо факту отримання та обсягів поставленого позивачем товару за вказаними видатковими накладними в матеріалах справи відсутні.

Як вбачається із матеріалів справи, доказів пред'явлення відповідачем претензій щодо якості, обсягів та термінів постачання товару, доказів опротестування даних, зазначених у видаткових накладних до суду не надходило, будь-які заперечення щодо повного та належного виконання ДП «Преса України» Державного управління справами умов Договору з боку відповідача відсутні.

За таких обставин, судом встановлено, що позивачем виконано прийняті на себе зобов'язання з постачання товару, обумовлені Договором, а відповідачем, у свою чергу, прийнято товар без будь-яких зауважень. Факт передачі позивачем товару на вказану суму належним чином підтверджено матеріалами справи.

Статтею 632 Цивільного кодексу України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Ціна кожної одиниці товару та загальна вартість партії товару, що постачається постачальником покупцю вказується у специфікації. Ціна договору складається із загальної вартості товару, що постачається постачальником покупцю протягом строку дії Договору (п. 4.1Договору).

У відповідності до ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Згідно ч. 1 ст. 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором,- у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Відповідно до п. 4.2. Договору протягом 60 (шістдесяти) календарних днів після передачі постачальником товару, покупець зобов'язаний оплатити постачальнику вартість поставленого товару, що вказана в специфікації.

Протягом дії Договору, на вимогу будь-якої сторони, проводиться звірка взаєморозрахунків і складається акт звірки. Якщо актом звірки буде встановлена заборгованість однієї сторони перед іншою, сторона-боржник погашає заборгованість перед стороною-кредитором (п. 4.5 Договору).

Суд зазначає, що відповідно до ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», господарська операція - це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, та які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, за висновками суду, з урахуванням положень укладеного між сторонами Договору документами, які підтверджують як факт виконання позивачем зобов'язання з постачання товару відповідачу, так і факт виникнення у останнього зобов'язання з його оплати, є видаткові накладні, які сторонами належним чином оформлені та підписані без будь-яких зауважень, а також засвідчені печаткою/штампом сторін.

Тобто, саме ці документи є первинними бухгалтерськими документами, які засвідчують здійснення господарських операцій і містять інформацію про вартість переданого товару.

Отже, підписання покупцем (відповідачем) видаткових накладних на товар, які є первинними обліковими документами у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і які відповідають вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксують факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов'язку щодо здійснення розрахунків за поставлений позивачем товар.

При цьому як свідчать матеріали справи, позивачем на оплату поставленого товару виставлялись рахунки на оплату, а саме № 1520 від 06.03.2013, № 1521 від 06.03.2013, № 1764 від 21.03.2013, № 2289 від 12.04.2013, № 3165 від 30.05.2013 р., № 3561 від 19.06.2013, № 2215 від 23.05.2014, № 79 від 13.01.2015, № 88 від 14.01.2015, № 81 від 13.01.2015, № 1934 від 18.05.2015, копії яких наявні в матеріалах справи.

Проте, як зазначено позивачем в позовній заяві та підтверджено представником позивача у судовому засіданні, відповідач свої грошові зобов'язання належним чином не виконав та кошти за поставку товару в сумі 9388,06 грн. позивачу не перерахував, у зв'язку з чим у Товариства з обмеженою відповідальністю «САКЦЕНТ ПЛЮС» утворилась заборгованість за Договором у вказаному розмірі, враховуючи загальну суму поставки за Договором в розмірі 172 638,52 грн., враховуючи повернення товару відповідачем 10742,61 грн. та здійснені відповідачем оплати в загальному розмірі 152507,85 грн.

Згідно зі ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 ст. 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з ч. 1, 2 ст. 251 Цивільного кодексу України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

В силу ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог цього Кодексу, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ч. 2 ст. 193 ГКУ, кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

З метою досудового врегулювання спору позивач неодноразово звертався до відповідача з вимогами про оплату отриманого товару, що підтверджується претензіями № 101-514-к від 27.04.2016, № 101-538-к від 10.05.2016 та № 1-681-к від 02.07.2016, належним чином засвідчені копії яких додано до матеріалів справи.

Однак, станом на день звернення позивача з позовом до суду вищезазначені претензії були залишені відповідачем без відповіді та реагування.

Крім того, між сторонами було підписано та скріплено печатками акт звірки взаємних розрахунків за період з 30.06.2012 по 31.10.2016 за Договором № 102 від 23.05.2012, згідно з яким сторони підтвердили заборгованість у розмірі 9 388,06 грн.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи та підтверджено представником позивача в судовому засіданні, свої зобов'язання щодо оплати у встановлений термін отриманого товару на суму 9 388,06 грн., всупереч вимогам господарського та цивільного законодавства, а також умовам Договору, відповідач не виконав, отже у відповідача утворилась заборгованість за поставлений товар в зазначеному розмірі.

У відповідності до ст. 124, п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України покладено на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 ГПК України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.

Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору № 102 від 23.05.12 р. або його окремих положень суду не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов Договору на час його підписання та під час виконання з боку сторін відсутні.

Суд зазначає, що відповідачем на підтвердження підстав виникнення частини зобов'язань надано суду копію видаткової накладної № 2221 від 12.04.13 р., в якій зазначена вартість поставленого товару 209,50 грн., в той час як надана позивачем копія вказаної накладної містить іншу суму 266,08 грн. За результатами огляду в судовому засіданні 13.12.16 р. оригіналу вказаної накладної судом встановлено відповідність наданої відповідачем копії оригіналу накладної № 2221 від 12.04.13 р. на суму 209,50 грн., отже саме ця сума розцінюється судом як вартість товару, поставленого за видатковою накладною № 2221 від 12.04.13р. та приймається до уваги при здійсненні розрахунку.

Отже, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов'язань в сумі 9331,48 грн. за Договором у встановлений строк, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимога позивача про стягнення з відповідача основного боргу підлягає задоволенню у вказаній сумі.

При цьому наданий представником відповідача акт про залік зустрічних однорідних вимог, відповідно до умов якого сторони проводять залік зустрічних однорідних вимог на суму 14 384,60 грн., судом до уваги не приймається, оскільки містить тільки підпис відповідача та не підписаний з боку ДП «Преса України».

Крім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною другою статті 9 названого Цивільного кодексу України, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідні особливості щодо наслідків порушення грошових зобов'язань у зазначеній сфері визначено статтями 229-232, 234, 343 Господарського кодексу України та нормами Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».

З урахуванням приписів статті 549, частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Так, виходячи з положень ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно з п. 1 ст. 546, ст. 547 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до ст. 549 Цивільного кодексу України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

За умовами п. 5.2. Договору за кожен день порушення строків виконання грошових зобов'язань, передбачених у п. п. 4.2. та 4.3. Договору, покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі 1 % від суми заборгованості.

Крім того, відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до п. 5.3. Договору, у випадку. якщо покупцем допущено порушення строків виконання грошових зобов'язань, передбачених у п. п. 4.2. та 4.3. договору, то за весь час прострочення покупець зобов'язується сплатити постачальнику 30 % річних.

Враховуючи вищевикладене та у зв'язку з простроченням відповідачем виконання зобов'язання щодо оплати за поставлений товар у строк, визначений умовами Договору, враховуючи неприйняття до розгляду клопотання № 2 в частині збільшення розміру позовних вимог про стягнення пені та 30% річних, позивачем нараховано та пред'явлено до стягнення пеню в сумі 9592,97 грн. за період з 06.05.2013 по 15.10.2016, а також 30 % річних в сумі 8532,85 грн. за період з 06.05.2013 по 15.10.2016 та інфляційні нарахування в сумі 8 355,08 грн. за період з 06.05.2013 по 15.10.2016, які він просив стягнути з відповідача відповідно до наданих розрахунків.

Згідно з п.1.12. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань» (далі - Постанова № 14), з огляду на вимоги частини першої статті 47 і статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

В свою чергу, відповідачем не подано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог.

Щодо заявлених позивачем на підставі п. 5.2 Договору вимог про стягнення пені суд зазначає, що вказаним пунктом передбачено застосування штрафної санкції, визначеної як пеня в розмірі 1% від суми заборгованості. Тобто у розумінні приписів ст. 549 Цивільного кодексу України поняття пені за своєю суттю охоплює нарахування санкцій за кожен день прострочення, яка обраховується у певному відсотковому розмірі від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання.

Окрім того, за приписом статті 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» та частини 2 статті 343 Господарського кодексу України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки. Аналогічну правову позицію викладено в п. 2.9 постанові № 14.

Враховуючи вищевикладене, позивачем здійснене нарахування пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми прострочення за кожен день прострочення, оскільки передбачене умовам п. 5.2 Договору нарахування пені в розмірі 1% від суми прострочення за кожен день не відповідає приписам чинного законодавства.

Суд зазначає, що згідно п. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Як зазначено в пункті 2.5. постанови № 14, щодо пені за порушення грошових зобов'язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. Необхідно також мати на увазі, що умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов'язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.

Відповідно до статті 6 Цивільного Кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Отже, за змістом вказаних статей сторони не можуть змінювати в договорі на власний розсуд ті умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У відповідності до п. 5.4. Договору нарахування штрафних санкцій за невиконання, неналежне виконання, прострочення виконання зобов'язань за цим договором здійснюється від дня, коли зобов'язання мало бути виконано по день виконання відповідного зобов'язання, незалежно від строку порушення зобов'язання.

Таким чином, за висновками суду, умовами пунктів 5.2. та 5.4. Договору сторони узгодили розмір та порядок розрахунку пені за порушення строків виконання грошового зобов'язання, зокрема, нарахування неустойки протягом всього періоду порушення зобов'язання, а тому нарахування пені за Договором у спірних правовідносинах повинно здійснюватись за зазначеними умовами.

Згідно з п. 3 Постанови № 14 інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція.

При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Відповідно до п. 1.9. Постанови № 14 день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.

Згідно з листом Верховного Суду України від 03.04.1997 № 62-97 р., при застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць; тому умовно слід вважати, що сума, яка внесена за період з 01 по 15 число відповідного місяця, наприклад травня, індексується за період з урахуванням травня, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця - червня.

За результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи «ЛІГА: Закон» перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення пені, відсотків річних та інфляційних нарахувань судом встановлено, що розмір пені, відсотків річних та інфляційних нарахувань перерахований судом в межах визначеного позивачем періоду становить 9182,02 грн. пені, 8463,70 грн. 30% річних та 7512,50 грн. втрат від інфляції, а отже є меншими, ніж заявлено позивачем, тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача пені, 30% річних та втрат від інфляції за несвоєчасну сплату отриманого за Договором товару підлягають частковому задоволенню в сумах 9182,02 грн., 8463,70 грн. та 7512,50 грн. відповідно.

Суд зазначає, що рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 «Про судове рішення», рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Враховуючи вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд дійшов висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 124, 129 Конституції України, ст. ст. 4-2, 4-3, 22, 33, 43, 44, 49, п. 4 ч. 1 ст. 80, 82-85, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Провадження у справі в частині стягнення 285,75 грн. 3% річних та 666,75 грн. штрафу припинити.

2. Позовні вимоги задовольнити частково.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «САКЦЕНТ ПЛЮС» (пр.-т Оболонський, 14-Г, м. Київ, 04205, код ЄДРПОУ 32528639) на користь Державного видавництва «Преса України» Державного управління справами (пр-т Перемоги, 50, м. Київ, 03047, код ЄДРПОУ 05905668) 9331,48 грн. основного боргу, 8463,70 грн. 30 % річних, 7 512,50 грн. інфляційних нарахувань, 9182,02 грн. пені та 1289,05 грн. витрат зі сплати судового збору.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Повний текст рішення складений та підписаний 24 січня 2017 р.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення шляхом подання апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Суддя А.М. Селівон