Ухвала суду № 64309280, 24.01.2017, Лисичанський міський суд Луганської області

Справа № 415/427/17

Провадження № 2 /415/539/17

24 січня 2017 року м. Лисичанськ

Суддя Лисичанського міського суду Луганської області Краснокутська М.О., розглянувши матеріали позовної заяви Лисичанської міської ради Луганської області до Лисичанського комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» про визнання недійсним свідоцтва про право власності та скасування рішення державного реєстратора, -

ВСТАНОВИВ:

Лисичанська міська рада Луганської області звернулась з позовом в порядку цивільного судочинства до Лисичанського комунального підприємства Бюро технічної інвентаризації, зазначаючи, що 28.07.2005 року державним реєстратором проведено реєстрацію права власності Лисичанської міської ради та Лисичанського спеціалізованого підприємства Лисичанськтепломережа на будівлю КЕТБ-2к, розташовану за адресою: м. Лисичанськ, вул. Автомобілістів, 40-б, про що надано витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 28.07.2005 року № 7905033, при реєстрації права власності на вищевказану будівлю реєстратором помилково було зазначено як власника Лисичанське спеціалізовано підприємство «Лисичанськтепломережа», оскільки дане підприємство є лише балансоутримувачем, власником є Лисичанська міська рада. Позивач просить скасувати рішення державного реєстратора Лисичанського комунального підприємства Бюро технічної інвентаризації в частині державної реєстрації права власності Лисичанського спеціалізованого підприємства «Лисичанськтепломережа» на будівлю КЕТБ-2к, розташовану за адресою: м. Лисичанськ, вул. Автомобілістів, 40-б, та визнати недійсним свідоцтво про право власності від 19.07.2005 року (серія САА № 368393) в частині запису щодо ЛСП «Лисичанськтепломережа».

Згідно з положеннями ст.15 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.3 КАС України справа адміністративної юрисдикції (далі - адміністративна справа) - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (дана позиція узгоджується з позицією Вищого адміністративного суду України, викладеною у Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України №8 від 20.05.2013 року).

Відповідно до п.1 ч.2 ст.17 КАС юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (п.7 ч.1 ст.3 КАС).

Отже, до компетенції адміністративних судів належить спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

З позовної заяви вбачається, що крім визнання недійсним свідоцтва про право власності позовні вимоги полягають в оскарженні дій державного реєстратора, внаслідок яких безпідставно був змінений власник нерухомого майна.

Пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі Закон) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі – державна реєстрація прав) – офіційне визнання і підтвердження державною фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Частиною другою статті 9 зазначеного Закону зобов’язано державного реєстратора встановлювати відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями.

Згідно з ч.2 ст.18 Закону перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Кабінет Міністрів України затвердив Порядок реєстрації, який визначає процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов’язки суб’єктів у сфері державної реєстрації прав (Постанова КМУ від 25 грудня 2015 року № 1127).

На підставі ст.3 ч.4 Закону державна реєстрація прав є публічною, здійснюється місцевим органом державної реєстрації прав, який зобов’язаний надавати інформацію про зареєстровані речові права та їх обмеження в порядку, встановленому законом.

Пунктом 5 Розділу V «Прикінцеві положення» Закону до створення єдиної системи органів реєстрації прав, а також до формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру реєстрація об’єктів нерухомості проводиться комунальними підприємствами бюро технічної інвентаризації.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що БТІ в даному випадку є органом, який здійснює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, реєстрація відбувається на підставі певного Порядку, тому в розумінні п.7 ч.1 ст.3 КАС України БТІ є суб’єктом владних повноважень.

Таким чином, відповідач у справі здійснює делеговані йому державою владні повноваження щодо реєстрації речових прав на нерухоме майно, а тому спір, що виник між сторонами є публічно-правовим.

Спір щодо правомірності реєстрації права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Лисичанським спеціалізованим підприємством Лисичанськтепломережа виник, як зазначає позивач, внаслідок неправомірних дій державного реєстратора.

Подібні спори щодо правомірності дій державного реєстратора, були предметом розгляду Верховного суду України (справа від 28.10.2014 № 21-353а14, від 15.11.2016, № 825/1287/15-а).

Такого самого висновку прийшов Верховний суд України у справах від 29.03.2016 року № 21-5430а15, від 26.10.2016 року № 1716/3939/2012.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги щодо скасування рішення державного реєстратора не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, вимога про визнання недійсним свідоцтва про права власності підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а з вимогою щодо скасування рішення державного реєстратора слід звертатися до адміністративного суду у порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Згідно з п.1 ч.2 ст.122 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах в порядку цивільного судочинства.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відмову у відкритті провадження у цивільній справі в частині позовних вимог щодо скасування рішення державного реєстратора та роз'яснює позивачу, що для захисту своїх прав та законних інтересів він має право звернутись до відповідного адміністративного суду в порядку адміністративного судочинства.

На підставі викладеного, керуючись ст. 122 ч.2 п.1 ЦПК України, –

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом Лисичанської міської ради Луганської області до Лисичанського комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» в частині вимог щодо скасування рішення державного реєстратора.

Ухвала може бути оскаржена до апеляційного суду Луганської області шляхом подання через Лисичанський міський суд апеляційної скарги протягом п’яти днів з дня отримання копії ухвали.

СУДДЯ М.О.КРАСНОКУТСЬКА