Ухвала суду № 64295929, 19.01.2017, Апеляційний суд Київської області

Справа № 369/4126/16-ц Головуючий у І інстанції Пінкевич Н. С.Провадження № 22-ц/780/210/17 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1.Категорія 42 19.01.2017

УХВАЛА

Іменем України

19 січня 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

Головуючого Волохова Л.А.,

суддів: Мельника Я.С., Матвієнко Ю.О.,

при секретарі: Якимчук Ю.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 серпня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, Виробниче управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області про усунення перешкод в користуванні власністю, встановлення порядку користування житловим приміщенням, зобовязання вчинити дії, -

встановила:

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 серпня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Не погоджуючись з даним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм процесуального та матеріального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. У пункті 2 постанови №14 Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд, зокрема, вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам закону.

При розгляді справи судом встановлено, що 08 червня 2004 року ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 отримали свідоцтво про право власності на житло, по 1/3 частині кожний, а саме квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

За ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Відповідно до ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

У ст. 357 ЦК України визначено, що частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Відповідно до ст. 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

За ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Захист права власності встановлений ст. 321 ЦК України, а саме право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.

ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 є власниками, кожний по 1/3 частини квартири, право власності є непорушним, позивач має право проживати в спірному помешканні на рівні з іншими співвласниками.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 суду показала, що ОСОБА_2 проживав з нею з 2007 року і по даний час. Але останнім часом виявив бажання проживати в своїй квартирі. В даний час між ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 склались неприязні стосунки на ґрунті особистих відносин, що також підтверджено і показами інших свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7 Разом з тим, дані свідки не підтвердили фактів чинення позивачу перешкод відповідачами в користуванні квартирою, вселення в квартиру, тощо. Про всі обставини щодо користування квартирою їм відомо зі слів, тому покази в цій частині не беруться судом до уваги.

Стаття 391 ЦК України передбачає, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ст. 61 ЦПК України обставини справи, визнані сторонами не підлягають доказуванню.

З пояснень сторін встановлено, що дійсно між ними склались неприязні стосунки, особистого характеру, але не повязані з користуванням квартирою. Перешкод в користуванні позивачу не чинилось та не заперечується спільне користування та проживання в квартирі. Дані обставини встановлені з пояснень сторін та ними не оспорювались. Тому позовні вимоги про усунення перешкод в користуванні квартирою не підлягають задоволенню. У судовому засіданні позивач та його представник не уточили в чому полягають перешкоди, оскільки позивач має ключі від квартири, безперешкодний доступ до помешкання та можливість проживання в квартирі. Вимоги про вселення, повернення коштів за старі меблі або інші речі, за оплачені комунальні послуги ним не заявлялись та дані доводи не можуть підтверджувати чинення перешкод в користуванні.

З поданого технічного паспорту на квартиру АДРЕСА_2 складається з: житлової кімнати «5» площею 11,6 кв.м, житлова кімната «6» площею 19,1 кв.м, коридор « 1» площею 7,4 кв.м, кухню «5» площею 7,9 кв.м, туалет «3» площею 1,0 кв.м., ванну кімнату «2» площею 2,6кв.м, балкон площею 2,0 кв.м. Загальна площа квартири становить 51,6 кв.м, житлова площа 20,9 кв.м.

Ст.ст. 47, 48 Конституції України гарантоване кожному право на житло, ніхто не може бути позбавлений житла.

Згідно ч.4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставі і в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку.

Згідно положень ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

З пояснень сторін та матеріалів справи встановлено, що на час розгляду справи в квартирі проживають ОСОБА_4, його дружина та двоє малолітніх дітей. Дані особи вселені у квартиру як члени сімї власника та за згодою інших співвласників.

За ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно розяснень, викладених у п.14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22.12.1995 року "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.

Відповідно до п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли у практиці застосування судами Житлового кодексу України» № 2 від 12 квітня 1985 року у силу ст. 104 ЖК України суд вправі задовольнити вимоги члена сім'ї наймача про поділ жилого приміщення, якщо жилу площу, що припадає на нього (або з урахуванням укладеної угоди про порядок користування жилим приміщенням), може бути виділено у вигляді ізольованого приміщення, яке складається з однієї або кількох кімнат, розмір якого не менше встановленого для надання одній особі. При поділі жилого приміщення за вимогою члена сім'ї наймача йому може бути виділено ізольоване жиле приміщення розміром меншим за жилу площу, що припадає на нього. Однак поділ не може бути допущений, коли це призведе до штучного погіршення житлових умов позивача і викличе необхідність постановки його на облік, як такого, що потребує поліпшення житлових умов.

Ст. 50 ЖК України при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев'ять років, крім подружжя.

Предявляючи позовні вимоги ОСОБА_2 просив виділити йому окрему кімнату площею 11,6 кв., а відповідачам іншу житлову кімнату площею 19,1 кв.м, інші приміщення залишити в спільному користуванні, але при цьому ним не враховано, що житлові права відповідачів будуть погіршені, оскільки відповідачам припадає менші долі в спірній квартирі та вони не можуть проживати в одній кімнаті з огляду на приписи ст. 50 ЖК України. Також позивач просив встановити порядок лише між співвласниками, але не врахував, що в даній квартирі проживають також інші члени сімї власника, як вселились туди за їх згодою.

При вирішені справи суд враховує, що справи розглядають лише в межах заявлених позовних вимог, порядок користування спірної квартирою у сторін не склався, оскільки позивач тривалий час в спірній квартирі не проживав та законодавство не допускає заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев'ять років, крім подружжя, яким є відповідачі, проживання в квартирі інших членів сімї. З урахуванням наведеного, позовні вимоги про встановлення порядку користування квартирою слід відмовити.

За ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

За ст. 3 ЦПК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Також суд відмовляє в задоволенні позовних вимог про зобовязання ВУЖКГ розділити особовий рахунок з оплати по утриманню належного, оскільки позивач не довів порушення свого права на час розгляду справи саме з боку даного відповідача, в тому числі звернення до відповідачів та отримання відмови. У своїй позовній заяві ОСОБА_2 вказав, що необхідність у розподілі особового рахунку повязана з не порушенням відповідачами його прав у майбутньому. Разом з тим, дане твердження не може бути належним доказом порушення відповідачами його прав.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що відповідно до ст.1 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог.

Позивачем не було надано жодних належних доказів в підтвердження своїх позовних вимог. Таким чином, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, колегія судді вважає, що суд першої інстанції вірно застосував норми процесуального та матеріального права відмовляючи у позові.

В апеляційній скарзі не приведено доводів, які б спростували висновки суду, викладені в оскаржуваному рішенні суду.

Таким чином, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 209, 218 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 серпня 2016 року залишити без змін.

Судове рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий: Волохов Л.А.

Судді: Мельник Я.С.

ОСОБА_8