Рішення № 64102913, 12.01.2017, Апеляційний суд Київської області

Справа № 376/650/16-ц Головуючий у І інстанції Клочко В. М.Провадження № 22-ц/780/168/17 Доповідач у 2 інстанції Матвієнко Ю. О.Категорія 18 12.01.2017

РІШЕННЯ

Іменем України

12 січня 2017 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

Головуючого - судді: Матвієнко Ю.О.,

суддів: Волохова Л.А., Мельника Я.С.,

при секретарі: Якимчук Ю.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 липня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому, уточнивши позовні вимоги, просив стягнути з ОСОБА_3 на його користь борг у розмірі 421 562,34 грн., який складається з основного боргу в розмірі 50 000 грн., процентів за користування чужими грошовими коштами (виходячи з облікової ставки НБУ) в розмірі 3 947,94 грн., 3% річних в розмірі 558,90 грн., інфляційних втрат в розмірі 2 055,50 грн. та штрафних санкцій у розмірі 365 000,00 грн.

Свої вимоги ОСОБА_2 обґрунтовував тим, що 18 березня 2014 року між ним, як позикодавцем, та ОСОБА_3, як позичальником, було укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 зобов'язався передати грошові кошти у розмірі 50 000 грн. ОСОБА_3, яка, в свою чергу, зобов'язалась повернути грошові кошти не пізніше 31 грудня 2015 року, а у разі несвоєчасного повернення позики відшкодувати 10% штрафних санкцій за кожен день прострочення, що підтверджується договором позики та розпискою від 18.03.2014 року, написаною власноруч ОСОБА_3 про отримання від ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 50 000 грн.

В обумовлений сторонами строк позичальник ОСОБА_3 суму позики не повернула та відмовляється зробити це в добровільному порядку, в зв»язку з чим ОСОБА_2 і звернувся до суду з позовом про стягнення грошових коштів в примусовому порядку.

Відповідач ОСОБА_3 подала до суду зустрічний позов, в якому просила визнати недійсним укладений між нею та ОСОБА_2 договір позики від 18 березня 2014 року з підстав, передбачених ст. 233 ЦК України, як такий, що його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних для неї умовах, чим друга сторона правочину скористалася, та просила застосувати при цьому наслідки недійсності правочину.

Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 11 липня 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсним договір позики, укладений 18.03.2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 50 000 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суму судового збору у розмірі 551,2 грн.

Не погоджуючись з рішенням, ОСОБА_2 подав на нього апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовити.

Заслухавши доповідь судді доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, і це встановлено судом, що 18 березня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики (а.с.6-7), згідно якого ОСОБА_2 зобов'язався надати ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 50 000 грн., яка, в свою чергу, зобов'язалася повернути ці кошти не пізніше 31 грудня 2015 року, а у разі несвоєчасного повернення позики відшкодувати 10% штрафних санкцій за кожен день прострочення (п. 5.4 Договору).

Факт отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 грошових коштів в розмірі 50 000 грн. підтверджується власноруч складеною нею розпискою (а.с.8), копія якої наявна в матеріалах справи.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та задовольняючи вимоги ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що укладений між сторонами договір позики є удаваним правочином, а насправді сторони уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 3,0432 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, відповідно до умов якого ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_2 купив вищевказане нерухоме майно.

Однак з вищенаведеними висновками суду погодитись не можна, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Тобто воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином. При цьому позивач повинен указати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов»язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов»язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

З матеріалів справи вбачається, що на момент укладення між сторонами договору позики - 18 березня 2014 року, ОСОБА_3 не була власником земельної ділянки площею 3,0432 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка на той момент була зареєстрована на праві власності на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого Сквирською райдержадміністрацією 18.07.2005 року, реєстраційний № 010502200077, за чоловіком ОСОБА_3 - ОСОБА_4, померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.52).

Таким чином, оскільки ОСОБА_3 не була власником земельної ділянки станом на 18 березня 2014 року, право власності на ? частину якої набула лише в 2015 році на підставі рішення Сквирського районного суду Київської області від 03 лютого 2015 року (а.с.93-98), ОСОБА_3 не могла передати це право ОСОБА_2 і, відповідно, самого договору купівлі-продажу земельної ділянки 18 березня 2014 року між сторонами укладено не було.

Враховуючи викладене, помилковим є висновок суду першої інстанції про удаваність договору позики, укладеного між сторонами 18 березня 2014 року з метою приховання вчиненого ними насправді договору купівлі-продажу земельної ділянки, та визнання в зв»язку з цим договору позики недійсним із застосуванням наслідків недійсності правочину.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими.

Оскільки обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, поклавши в основу свого рішення про задоволення зустрічного позову та відмову в задоволенні основного, недоведені, рішення суду відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням по справі нового рішення.

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 та зустрічного позову ОСОБА_3, колегія суддів виходить з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що 18 березня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір позики (а.с.6-7), згідно якого ОСОБА_2 зобов'язався надати ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 50 000 грн., яка, в свою чергу, зобов'язалася повернути ці кошти не пізніше 31 грудня 2015 року, а у разі несвоєчасного повернення позики відшкодувати 10% штрафних санкцій за кожен день прострочення (п. 5.4 Договору).

Факт отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_2 грошових коштів в розмірі 50 000 грн. підтверджується власноруч складеною нею розпискою (а.с.8), копія якої наявна в матеріалах справи.

Також встановлено, що ОСОБА_2 свої обов»язки згідно умов договору позики виконав повністю, надавши ОСОБА_3 грошові кошти в обумовленому ними розмірі, натомість ОСОБА_3 не виконала обов»язок щодо повернення позичених нею коштів в строк не пізніше 31 грудня 2015 року.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов»язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу (частина перша статті 1050 ЦК України).

Оскільки ОСОБА_3, як позичальник, не повернула ОСОБА_2, як позикодавцеві, позику у строк та в порядку, що встановлені договором, законними та обґрунтованими є вимоги останнього про стягнення на його користь з відповідача боргу в розмірі 50 000 грн., 3% річних в розмірі 558 грн. 90 коп. та інфляційних втрат в розмірі 2 055 грн. 50 коп. за прострочення виконання грошового зобов»язання, оскільки такі вимоги ґрунтуються на законі та відповідають вищенаведеним правовим нормам.

Крім того, оскільки ОСОБА_2, як позикодавець, має право на одержання від ОСОБА_3, як позичальника, процентів від суми позики за користування нею грошовими коштами, а в самому договорі позики розмір процентів сторонами не обумовлений, обґрунтованою є і вимога позивача про стягнення на його користь з відповідача процентів на рівні облікової ставки Національного банку України, що відповідає положенням ч. 1 ст. 1048 ЦК України. При цьому розмір процентів - 3 947 грн. 94 коп., ОСОБА_2 обчислений правильно та ОСОБА_3 спростований не був.

Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов»язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов»язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов»язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов»язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 550 ЦК України право на неустойку (штраф, пеню) виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов»язання.

Таким чином, пеня - це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення виконання зобов»язання й до того дня, доки зобов»язання не буде виконано. Тобто, на відміну від процентів, які є платою за користування чужими грошима, неустойка є засобом забезпечення виконання зобов»язання. При цьому, аналіз правових норм, зокрема, ст.ст. 536, 549, ч. 2 ст. 625 ЦК України дає підстави для висновку про те, що проценти та неустойка є різними правовими інститутами, обмеження можливості одночасного застосування яких законом не встановлено.

Умовами укладеного між сторонами 18 березня 2014 року договору позики в якості забезпечення виконання зобов»язання передбачена неустойка у вигляді пені в розмірі 10% за кожний день прострочення (п.5.4. Договору), яка підлягає стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 як санкція за несвоєчасне виконання нею обов»язків за існуючим між сторонами грошовим зобов»язанням.

Розмір пені обчислений позивачем за період з 01.01.2016 року по 13.05.2016 року (а.с.64-65) і обґрунтовано визначений ним на суму 365 000 грн., що відповідає умовам укладеного між сторонами договору та не суперечить положенням цивільного законодавства.

Разом з тим, ч. 3 ст. 551 ЦК України передбачено, зокрема, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.

Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає суду право зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Оскільки розмір неустойки - 365 000 грн., значно більший від розміру боргового зобов'язання ОСОБА_3, який разом із процентами, нарахованою індексацією та трьома процентами річних становить 56 562 грн. 34 коп. (50 000 грн. + 558 грн. 90 коп. + 2 055 грн. 50 коп. + 3 947 грн. 94 коп.), колегія суддів вважає за можливе зменшити неустойку з 365 000 грн. до 50 000 грн., які підлягають стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2

Щодо зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним як такого, що вчинений особою під впливом тяжкої для неї обставини та на вкрай невигідних умовах, то підстави для його задоволення відсутні, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 ЦК України, на яку як на підставу своїх вимог посилається ОСОБА_3, правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

У п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року визначено, що тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

В матеріалах справи відсутні докази наявності на час укладення між сторонами договору позики у березні 2014 року тяжких обставин, для усунення або зменшення яких ОСОБА_3 була змушена укласти з ОСОБА_2 оспорюваний договір позики, а посилання на те, що вона на час укладення договору не працювала не є підставою для визнання правочину недійсним в розумінні ст.233 ЦК України.

Враховуючи викладене, апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - скасуванню з ухваленням по справі нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_2 та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 з підстав, передбачених п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України.

Оскільки позов ОСОБА_2 частково задовольняється, відповідно до ст. 88 ЦПК України з ОСОБА_3 на його користь підлягають стягненню понесені ним по справі судові витрати пропорційно до розміру задоволених позовних вимог в розмірі 1 065 грн. 62 коп.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Сквирського районного суду Київської області від 11 липня 2016 року - скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 основний борг в розмірі 50 000 грн., 3% річних в розмірі 558 грн. 90 коп., інфляційні втрати в розмірі 2 055 грн. 50 коп., проценти в розмірі 3 947 грн. 94 коп. та неустойку в розмірі 50 000 грн., а всього 106 562 грн. 34 коп.

В задоволенні решти вимог ОСОБА_2 - відмовити.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним- відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати в розмірі 1 065 грн. 62 коп.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий :

Судді: