Постанова № 64059617, 12.01.2017, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" січня 2017 р. Справа№ 3/005-12

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Отрюха Б.В.

Чорної Л.В.

При секретарі судового засідання - Пугачовій А.С.

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 12.01.2017 по справі №3/005-12 (в матеріалах справи).

Розглянувши апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Санаторій "Україна" Публічного акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця"

на рішення Господарського суду Київської області від 07.07.2016р.

у справі №3/005-12 (суддя Карпечкін Т.П.)

за позовом Прокурора міста Ірпеня Київської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Комунальне підприємство "Ірпінське бюро технічної інвентаризації", Дочірнє підприємство "Санаторій "Україна" Публічного акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Федерація професійних спілок України

про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності.

ВСТАНОВИВ:

Прокурор міста Ірпеня Київської області в інтересах держави в особі Фонду державного майна України (далі по справі прокурор; позивач) звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Приватного акціонерного товариства лікувально оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі по справі - відповідач; ПрАТ "Укрпрофоздоровниця") про визнання права власності держави в особі Фонду державного майна України на ІІ відділення Дочірнього підприємства "Санаторію "Україна" за адресою: смт. Ворзель, вул. Червоноармійська, 33, яке складається з: 5 корпусу загальною площею 833,9 м.кв., 3 корпусу загальною площею 369,3 м.кв., харчоблоку загальною площею 513,4 м. кв., мінікотельні загальною площею 19,7 м. кв., матеріального складу "З", "Т", "У", "Ч", "Ф" загальною площею 142,5 м.кв., приміщення для фарб загальною площею 9,9 м.кв., бензосховища загальною площею 52,0 м.кв., водонапірної вежі об'ємом 25 м.куб., надкоптажної будівлі загальною площею 7,0 м. кв., тепломережі загальною площею 120м/п, водогону загальною площею 1951м/п, паркану загальною площею 300 м/п, асфальтних доріжок загальною площею 3930 м.кв., мережі каналізації загальною площею 400м/п, повітряної лінії електропередач загальною площею 1550м/п, кабельної лінії загальною площею 200 м/п, газовідводу загальною площею 70,9м/п, балансова вартість якого становить 953 200 грн та витребування вказаного майна з чужого незаконного володіння.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 06.02.2012 порушено провадження у справі № 3/005-12 за позовом Прокурора міста Ірпеня в особі Фонду державного майна до ПАТ "Укрпрофоздоровниця", за участю третіх осіб, які не пред'являють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Комунальне підприємство "Ірпінське бюро технічної інвентаризації", Дочірнє підприємство "Санаторій Україна", про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 14.03.2012 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Федерацію професійних спілок України.

Рішенням Господарського суду Київської області від 05.08.2015 у справі № 3/005-12 (судя Лопатін А.В.) позовні вимоги задоволені повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючий суддя Калатай Н.Ф., судді Ропій Л.М., Рябуха В.І.) від 02.12.2015 рішення Господарського суду Київської області від 05.08.2015 змінено, суд виклав п. 5 резолютивної частини рішення в іншій редакції, яким стягнуто з ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" в доход Державного бюджету України судовий збір у розмірі 19 064, 00 грн.

Постановою Вищого господарського суду України від 27.04.2016 касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Санаторій Україна" Публічного акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" задоволено частково, постанову Київського апеляційного господарського суду від 02.12.2015 та рішення Господарського суду Київської області від 05.08.2015 у справі № 3/005-12 скасовано, а справу передано на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Рішенням Господарського суду Київської області від 07.07.2016 позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції від 07.07.2016, Дочірнє підприємство "Санаторій "Україна" Публічного акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить зазначене рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що місцевим господарським судом неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, неповно досліджено фактичні обставини справи.

Зокрема, скаржник у доводах апеляційного оскарження продовжує вказувати на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права щодо позовної давності, а саме ст.ст. 257, 261, 267 ЦК України та зазначає про те, що прокурором та позивачем не було надано суду належних та допустимих доказів, щоб підтверджували переривання або зупинення перебігу позовної давності щодо їх позовних вимог.

До судового засідання від 12.01.2017 представники Фонду державного майна України (позивача), третіх осіб -1, -2 не з'явились, про дату, час та місце судового засідання повідомленні належним чином, що підтверджено матеріалами справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі

Колегія суддів, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення прокурора, присутніх представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Санаторій "Україна" ПАТ "Укрпрофоздоровниця" задовольнити, рішення Господарського суду Київської області від 07.07.2016 по даній справі скасувати, прийнявши нове судове рішення за яким у задоволенні позовних вимог відмовити, приймаючи до уваги наступне.

Як встановлено під час попереднього розгляду спору та підтримано касаційною інстанцією, 25.07.2000 за поданням ПАТ "Укрпрофоздоровниця" від 07.12.1999 року виконавчий комітет Ірпінської міської ради прийняв рішення № 207/1 "Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію "Україна" за ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" (далі Рішення № 207/1), яким вирішив:

- визнати право власності на об'єкти нерухомого майна Дочірнього підприємства санаторію "Україна", яке знаходиться в смт. Ворзель, вул. К. Лібкнехта, 26, І відділення та право власності на ІІ відділення за адресою: смт. Ворзель, вул. Червоноармійська, 33 за відповідачем;

- Ірпінському МБТІ оформити та видати правовстановлюючі документи відповідачу на об'єкти нерухомого майна згідно з матеріалами технічної документації, крім жилого будинку по вул. Артема, 6, смт. Ворзель, який підлягає передачі в комунальну власність Ворзельської територіальної громади.

На підставі рішення № 207/1 25.07.2000 виконавчим комітетом Ірпінської міської ради ПАТ "Укрпрофоздоровниця" видано свідоцтво про право власності на санаторій "Україна" (ІІ відділення), яким засвідчено право колективно власності відповідача на вказане майно.

Згідно з листом Комунального підприємства "Ірпінське бюро технічної інвентаризації" № 900 від 17.10.2011, відповідно до інвентаризаційної справи № 839 на будинок № 33 по вул. Червоноармійській 33 в смт. Ворзель, право власності ні за ким не зареєстровано, будинок за вказаною адресою перебуває на балансі у ПАТ "Укрпрофоздоровниця", інвентаризаційна справа на ІІ відділення ДП "Санаторій Україна" була знищена вогнем під час пожежі, що сталась в Ірпінському БТІ 2004 року.

ДП "Санаторій Україна" в листі № 373 від 29.12.2011 зазначило, що майновий комплекс ІІ відділення "Санаторій "Україна" включає в себе: 5 корпус загальною площею 833,9 м.кв., 3 корпус загальною площею 369,3 м.кв., харчоблок загальною площею 513,4 м. кв., мінікотельня загальною площею 19,7 м. кв., матеріальний склад "З", "Т", "У", "Ч", "Ф" загальною площею 142,5 м.кв., приміщення для фарб загальною площею 9,9 м.кв., бензосховище загальною площею 52,0 м.кв., водонапірну вежу об'ємом 25 м.куб., надкоптажну будівля загальною площею 7,0 м. кв., тепломережі загальною площею 120м/п, водогін загальною площею 1951м/п, паркан загальною площею 300 м/п, асфальтні доріжки загальною площею 3 930 м. кв., мережі каналізації загальною площею 400м/п, повітряну лінію електропередач загальною площею 1 550 м/п, кабельну лінію загальною площею 200 м/п, газовідвід загальною площею 70,9 м/п. Загальна балансова вартість вказаного майна складає 953 200 грн.

Рішенням суду у іншій справі № 9/106-11 визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано рішення № 207/1; визнано право власності держави в особі Фонду державного майна України на І відділення санаторію "Україна" за адресою смт. Ворзель, вул. К. Лібкнехта, 26, яке складається з таких будівель: літера "А" адміністративно-лікувально-діагностичний корпус, площею 2520,5 кв.м; літера "Б" спальний корпус №1 площею 1835,1 кв.м; літера "В" їдальня площею 1997,8 кв.м; літера "Г" спальний корпус №2, площею 2 010,5 кв.м; літера "Д" овочесхофище площею 185,1 кв.м; літера "Ж" склад-гаражі площею 156,0 кв.м; літера "З" склад білизни площею 75,3кв.м; літера "К" котельня-пральня площею 389,5 кв.м; літера "Л" майстерня площею 134,8 кв.м; літера "М" аеросолярій площею 39,9 кв.м; літера "М 1" житловий будинок-гуртожиток площею 438,1 кв.м.; літера "Н" кіферня площею 67,6 кв.м.; літера "О" склад площею 19,5 кв.м.; літера "П" площею 23,1 кв.м; літера "О1" склад; літера "П1" вбиральня; літера "Р" водонапірна вежа; літера "Р1" сарай; літера "С" артсвердловина; літера "С1" сарай; літера "Т" пункт керування артсвердловиною; літера "Т1" сарай; літера "У" бесідка; літера "У1" погріб; літера "Ф" КНС; літера "Х" ТП; літера "Ш" бесідка; літера "Щ" сарай; літера "Ч" чергувальня; літера "Ц" сарай; літера "Ю", "Я" бесідка; літера "Я1" навіс; №1-12 огорожа; №13 оглядова яма; №14-24 зливні ями; І замощення; №1 №2 спортивний майданчик; №25 артсвердловина, балансова вартість якого становить 13620567,07 грн.; витребувано вказане майно із чужого незаконного володіння ПАТ "Укрпрофоздоровниця" та повернуто його у власність держави в особі Фонду державного майна України.

Таким чином, рішенням суду у іншій справі № 9/106-11, яке набрало законної сили 31.03.2015, рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради № 207/1 "Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію "Україна" визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано у повному обсязі, тобто щодо права власності відповідача на І та ІІ відділення санаторію "Україна".

В той же, час, вимоги про визнання права власності держави та витребування майна з чужого незаконного володіння у іншій справі № 9/106-11 заявлені і, відповідно, розглянуті судом лише щодо майна І відділення.

У зв'язку з чим, оскільки вимоги про визнання права власності і витребування з чужого незаконного володіння майна ІІ відділення санаторію "Україна" у справі № 9/106-11 не заявлялись і не розглядались, оскільки за поясненнями Заступника прокурора місті Ірпеня (від 26.11.2015 року № 6695вих.15) на дату звернення з позовом у справі № 9/106-11 матеріали технічної інвентаризації та інші необхідні документи на ІІ відділення в повному обсязі були відсутні, відповідні вимоги заявлені в позові, що розглядається у даній справі № 3/005-12.

Зі змісту рішення Господарського суду Київської області від 27.09.2011 у іншій справі № 9/106-11 слідує, що при вирішенні спору суд встановив, що відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 року № 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" усі діючі госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати Міністерство охорони здоров'я було зобов'язано передати до 1 травня 1960 року Українській республіканській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок.

Згідно з п. 2 вказаної постанови Ради Міністрів УРСР майно передавалося профспілковим органам у відання.

Передача спірного майна у відання профспілкам мала місце у період дії Конституції (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 року.

Статтею 4 Конституції (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 року визначено, що економічну основу УРСР становлять соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що утвердилися внаслідок ліквідації капіталістичної системи господарства, скасування приватної власності на знаряддя та засоби виробництва і знищення експлуатації людини людиною.

Відповідно до ст. 5 зазначеної Конституції УРСР (1937) соціалістична власність в УРСР має або форму державної власності (всенародне добро), або форму кооперативно-колгоспної власності (власність окремих колгоспів, власність кооперативних об'єднань).

При цьому, у виключній власності держави були, зокрема, майно організованих державою торговельних, комунальних та інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави (ст. 11 Конституції УРСР 1937).

Згідно зі ст.ст. 6, 7 Конституції УРСР (1937) земля, її надра, води, ліси, заводи, фабрики, шахти, рудні, залізничний, водний і повітряний транспорт, банки, засоби зв'язку, організовані державою великі сільськогосподарські підприємства (радгоспи, машинно-тракторні станції і т. п.), а також комунальні підприємства і основний житловий фонд у містах і промислових пунктах є державною власністю, тобто всенародним добром.

Громадські підприємства в колгоспах і кооперативних організаціях з їх живим і мертвим реманентом, продукція, що її виробляють колгоспи та кооперативні організації, так само їх громадські будівлі, становлять громадську, соціалістичну власність колгоспів і кооперативних організацій.

Згідно із ст. 9 Конституції УРСР (1937) поруч з соціалістичною системою господарства, яка є панівною формою господарства в УРСР, допускається законом дрібне приватне господарство одноосібних селян і кустарів, яке ґрунтується на особистій праці і виключає експлуатацію чужої праці.

Тобто, Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30.01.1937 року, яка була діюча станом на 1960 рік, для будь-яких установ, організацій, підприємств передбачала форму власності на майно лише у вигляді соціалістичної власності. За таких обставин, госпрозрахункові санаторії, будинки відпочинку та пансіонати, які згідно постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 року № 606 були передані профспілковим органам, могли бути передані тільки у господарське відання, а не у власність.

Право повного господарського відання - це право юридичної особи володіти, користуватися, розпоряджатися майном, яке надано їй власником для здійснення підприємницької діяльності.

Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства (ст. 37 Закону України "Про власність").

Поява цієї правової категорії зумовлена необхідністю розмежування права власності держави і права підприємства щодо виділеного йому державою майна. Відмінність права власності та права господарського відання полягає насамперед у характері цих прав. Суд звертає увагу на те, що, оскільки право власності є основним, самостійним правом, у той час як право господарського відання насамперед залежить від права власності, то право господарського відання є речовим правом вторинного характеру.

Крім того, аналізуючи норми цивільного законодавства, суд дійшов висновку, що право господарського відання передбачено лише стосовно об'єктів державної власності.

Зазначене також підтверджується змістом постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 року № 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР".

Аналізуючи зміст постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 року № 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР", відповідно до якої Рада Міністрів Української постановила Держплану УРСР, Міністерству фінансів УРСР за участю Української республіканської Ради профспілок внести в план і бюджет Української РСР на 1960 рік зміни, що випливають із цієї постанови, а також зобов`язала Держплан СРСР передбачати, починаючи з 1961 року, в річних і перспективних планах по бюджету державного соціального страхування необхідні капітальні вкладення на будівництво і проектування санаторно-курортних установ, виділяти на будівництво, розширення, ремонт і благоустрій санаторіїв і будинків відпочинку необхідні матеріали, обладнання і транспорт, то суд дійшов висновку, що, оскільки спірні об'єкти нерухомості фінансувалися з бюджету державного соціального страхування, то профспілкові санаторії належали до об'єктів державної власності.

На позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання 20.04.1978 року прийнято Конституцію (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Статтями 10-13 Конституції (Основного Закону) Української Радянської Соціалістичної республіки (1978 року) також встановлено, що основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності. Правом особистої власності були наділені лише громадяни.

Зокрема, ст. 10 Конституції УРСР (1978 року) чітко визначено, що майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань, є соціалістичною власністю.

Відповідно до ст. 20 Закону УРСР "Про власність" від 07.02.1991 року професійні спілки є суб'єктами права колективної власності.

Статтею 21 зазначеного Закону передбачено підстави виникнення права колективної власності. Цією статтею закону не передбачено підстав виникнення права власності громадського об'єднання шляхом передачі майна від союзних громадських організацій новоствореним в України громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією.

Документів, на підтвердження того, що спірне майно було передано державою профспілковим органам у будь-який час (з 1960 року по 1991 рік) з господарського відання у власність відповідачем 2 до суду не надано.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що майно, яке є предметом спору, перебувало у державній (соціалістичній) власності Української РСР, а при оголошенні незалежності державою Україна, це майно перейшло у державну власність України, а тому профспілковий орган не мав права власності на спірне майно і, як наслідок, не набув права розпорядження ним.

Постановою Верховної Ради Української РСР "Про захист суверенних прав власності Української РСР" від 29.11.1990 року № 506 введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Статтею 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991 року №1540-XII встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Згідно з Указом Президії Верховної Ради України "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" №1540-ХІІ від 10.09.1991 року майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташовані на території України, є державною власністю України, а укладені після 29.11.1990 року майнові договори, якими змінено форму власності, визнаються недійсними.

Постановою Верховної Ради України "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" №2268-ХІІ від 10.04.1992 року з метою збереження майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна Рада України постановлено наступне: до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передати тимчасово Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій. Фонду державного майна України прийняти майно цих підприємств, установ та об'єктів до 1 травня 1992 року.

Профспілки діяли за загальним статутом профспілок СРСР, і до 1990 року були загальносоюзною громадською організацією. В єдиній системі профспілок колишнього Союзу РСР Укрпрофрада представляла республіканську організацію і мала статус юридичної особи.

Після розпаду СРСР правонаступником Української республіканської Ради профспілок стала Рада Федерації незалежних профспілок України, правонаступником якої, в свою чергу, є Федерація професійних спілок України.

Постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 04.02.1994 року №3943-ХІІ встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю (пункт 1 постанови). Кабінету Міністрів України до 1 березня 1994 року доручено визначити органи управління зазначеним майном, що тимчасово виконуватимуть ці функції до законодавчого визначення правонаступників вищезгаданого майна (пункт 2 постанови). До законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонд державного майна України здійснює право розпорядження цим майном у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів) (пункт 3 постанови ВРУ).

Професійні спілки та їхні громадські об'єднання є суб'єктами права колективної власності (ст. 20 Закону України "Про власність").

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про власність" право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної Ради міста Києва № 971 від 23.12.1991 року було зареєстровано ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", яке створено на майні засновників Федерації професійних спілок України та Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності. При цьому, вкладом Федерації професійних спілок України є основні фонди та оборотні кошти санаторно-курортних закладів, підприємств і організацій профспілок загальною вартістю 751 234 350,00 грн, що становить 92,92 % розміру статутного фонду.

До статутного капіталу закритого акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" передано спірний майновий комплекс.

Частиною 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Той факт, що майно, передане до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофздравниця" є державною власністю і передача його до статутного фонду відповідача 2 не потягнула за собою зміни форми власності, підтверджений постановами Верховного Суду України від 25.09.2007 року та постановою Вищого господарського суду України від 19.09.2009 року у справі № 48/202-20/191.

Посилання відповідача 2 на договір про закріплення прав щодо володіння, користування та розпорядженню профсоюзним майном від 18.11.1990 року, постанову президії Всезагальної Конфедерації профсоюзних Союзів СССР від 18.11.1990 року № 2-1а, постанову президії Ради Федерації незалежних професійних спілок України від 22.11.1991 року в якості правовстановлюючих документів на спірне майно судом не прийнято, оскільки зазначені документи не можуть вважатися належними та допустимими доказами зміни права власності спірного майна.

На підтвердження відсутності необхідних правовстановлюючих документів для визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію "Україна" за ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" відповідач 1 посилається на лист архівного відділу Виконавчого комітету Ірпінської міської ради від 14.06.2011 року № 05-07/183.

Відповідач 2, в свою чергу, необхідних правовстановлюючих документів для визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію "Україна" за ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" суду також не надав.

Надані відповідачем 2 копії листів, адресовані голові Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики від 07.05.1999 року № 05-21/131, Голові Київської обласної державної адміністрації від 22.03.2000 року № 05-28/72, голові Ірпінського міськвиконкому від 10.08.1999 року № 05-28/251 судом також визнано такими, що не можуть вважатися належними та допустимими доказами наявності правовстановлюючих документів для визнання права власності на спірні об'єкти нерухомого майна, оскільки не містять ні доказів їх направлення, ні доказів їх прийняття зазначеними адресатами, ні додатків, зазначених у листах.

Згідно зі ст. 1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 року, Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері приватизації державного майна і виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

Таким чином, суд дійшов висновку, що майно, передане до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" є державною власністю.

Аналогічні положення зазначені у постанові Верховного Суду України від 25.09.2007 року у справі № 20-330/475-05-11719, постанові ВГСУ від 19.09.2009 року № 48/202-20/191.

Враховуючи викладене, суд у пов'язаній справі № 9/106-11 вважав обґрунтованими доводи прокурора і позивача стосовно того, що, оскільки, законодавством не визначено суб'єктів права власності щодо майна загальносоюзних профспілок колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, то це майно є загальнодержавною власністю і право розпорядження ним, у тому числі спірним об'єктом, повинно здійснюватись Фондом державного майна України.

У зв'язку з чим, суд дійшов висновку, що на момент прийняття виконавчим комітетом Ірпінської міської ради оскаржуваного рішення № 207/1 власником спірного майна була держава в особі Фонду державного майна України, і лише Фонд державного майна України був уповноважений розпоряджатися спірним майном.

Тобто, рішенням суду у пов'язаній справі № 9/106-11 встановлено як невідповідність рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради № 207/1 закону, так і те, що станом на момент прийняття вказаного рішення власником майна І та ІІ відділення майна Дочірнього підприємства "Санаторій "Україна" була держава в особі Фонду державного майна України, і лише Фонд державного майна України був уповноважений розпоряджатися спірним майном.

Також, постановою Вищого господарського суду України від 19.09.2009 року у справі № 48/202-20/191 встановлено, що майно, передане до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" є державною власністю (до вказаного майна належить і спірне майно).

З врахуванням викладеного, факти, встановлені судом під час вирішення пов'язаної справи № 9/106-11, а саме, невідповідність рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради № 207/1 закону та те, що станом на момент прийняття вказаного рішення власником майна І та ІІ відділення майна Дочірнього підприємства "Санаторій "Україна" була держава в особі позивача, і лише позивач був уповноважений розпоряджатися спірним майном, визнані судом такими, що не потребують повторного доведення.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. (ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України).

З огляду на наявні в матеріалах справи докази, суди під час первісного розгляду справи дійшли висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання права власності за державою в особі Фонду державного майна України на ІІ відділення Дочірнього підприємства "Санаторію "Україна" за адресою: смт. Ворзель, вул. Червоноармійська, 33, та про витребування вказаного майна з чужого незаконного володіння відповідача та повернення його у власність держави в особі позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 11128 ГПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111 16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

У постановах Верховного Суду України від 29.04.2015 року у справі № 3-56гс15; від 04.02.2015 року у справах №№ 3-189гс14, 3-190гс14 викладено правову позицію, згідно з якою на момент створення ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" спірне майно перебувало у державній власності, а тому могло бути відчужене виключно за згодою власника.

Постановою Верховної Ради України від 10.04.1992 року "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" передбачено, що майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР передані тимчасово Фонду державного майна України.

Щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР у зв'язку із законодавчою невизначеністю правонаступників такого майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР та з метою його збереження в інтересах громадян України Верховна Рада України Постановою від 04.02.1994 року N 3943-XII встановила, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.

Відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України та Закону України "Про Фонд державного майна України", з прийняттям якого наведене положення втратило чинність, Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна.

Отже, оскільки спірне майно розташовано на території України та перебувало у віданні загальносоюзної громадської організації, а на момент створення ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" - у державній власності, то таке майно не могло бути відчужене без згоди його власника - держави в особі Фонду державного майна України.

Враховуючи викладене, обґрунтованими є доводи прокурора і позивача стосовно того, що, оскільки, законодавством не визначено суб'єктів права власності щодо майна загальносоюзних профспілок колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, тому це майно є загальнодержавною власністю і право розпорядження ним, у тому числі спірним об'єктом, повинно здійснюватись Фондом державного майна України.

Отже, станом на момент прийняття виконавчим комітетом Ірпінської міської ради рішення від 20.07.2000 року № 207/2 "Про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна дочірнього підприємства санаторію "Україна" за ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", власником спірного майна була держава в особі Фонду державного майна України.

Згідно з ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Судом встановлено, що власником спірного майна є держава в особі Фонду державного майна України і право власності держави оспорюється відповідачем, відповідно останнє підлягає захисту шляхом його визнання у судовому порядку.

Згідно з ст. 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 388 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що оскільки спірне майно вибуло з державної власності всупереч вимогам законодавства України та волі держави в особі Фонду державного майна України, то вимоги прокурора, заявлені в інтересах позивача, про витребування майна із чужого незаконного володіння відповідача-2, а саме: ІІ відділення Дочірнього підприємства "Санаторію "Україна" за адресою: смт. Ворзель, вул. Червоноармійська, 33, балансова вартість якого становить 953200,00 грн. та повернення його у власність держави в особі Фонду державного майна України є законними, обґрунтованими.

Крім того, вищенаведені обставини, які встановлені під час поперднього розгляду справи № 3/005-12 щодо перебування спірного майна у державній власності, не поставлені під сумнів Вищим господарським судом під час касаційного перегляду даної справи.

Відтак, в ході касаційного перегляду не наведено зауважень щодо задоволення позову по суті позовних вимог. Однак, в постанові Вищого господарського суду України від 27.04.2016 у даній справі № 3/005-12 наведено зауваження щодо необхідності дослідження питання застосування строків позовної давності судами попередніх інстанцій.

Так, касаційна інстанція зауважила на неповноті та необґрунтованості висновків судів під час попереднього розгляду справи щодо початку відліку строку позовної давності з моменту набрання законної сили рішенням Господарського суду Київської області від 27.09.2011 року у справі № 9/106-11 (яке набрало законної сили з прийняттям Вищим господарським судом України постанови від 31.03.2015 року), у якому було оскаржено рішення Ірпінської міської ради №207/2. Зокрема, зазначено, що судами не було враховано правові висновки постанови Верховного Суду України від 25.03.2015 року № 11/163/2011/5003 та неправильно визначено момент, з якого у позивача виникло право на позов. Касаційна інстанція зазначила, що визначення початку відліку позовної давності міститься у статті 261 ЦК України, зокрема, відповідно до частини 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в Цивільному кодексі Української РСР (розділ 1 глава 5), за винятком положення про застосування позовної давності лише за заявою однієї зі сторін.

Касаційним судом, враховуючи встановлені судами обставини, що Фонд державного майна України дізнався про порушення свого права у 1996 році під час складення Переліку установ, організацій і підприємств, які станом на 24.08.1991 знаходились у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦПРС), як вбачається з висновків постанови Верховного Суду України від 29.10.2014 року у справі № 6-152цс14, відзначено, що необхідно дослідити законодавство та обставини щодо позовної давності на час виникнення та існування спірних правовідносин та визначити коли у позивача виникло право на позов.

З врахуванням викладеного, під час нового розгляду справи необхідно надати повну правову оцінку доводам ДП "Санаторій "Україна", що Фонду державного майна України ще з 1996 року було відомо про перебування спірного майна у ПАТ "Укрпрофоздоровниця", про що свідчить рішення у справі № 137/7. Також, необхідно встановити коли власнику в особі Фонду державного майна стало відомо про порушення його права.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до частини першої ст. 111-12 ГПК України, вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Так, суд першої інстанції, враховуючи зауваження касаційної інстанції, під час нового розгляду справи визнав необгрунтованими посилання позивача на наявність підстав переривання строку позовної давності та посилання прокуратури на обрахування строку давності з моменту проведення прокурорської перевірки 2011 року, оскільки обставини, які свідчать про порушення права позивача, яке підлягає захисту в обраний в позові спосіб, були встановлені в рішенні суду у справі № 9/106-11 від 27.09.2011, яке набрало законної сили згідно з Постановою Вищого господарського суду України від 31.03.2015 року.

Однак, місцевий господарський суд, обгрунтовуючи свою правову позицію, виходив з того, що строк позовної давності для заявлених в позові вимог, з наведених в позові підстав має обраховуватись з моменту набрання законної сили рішенням суду у справі № 9/106-11 і на момент подання позову по даній справі (30.01.2012) не сплинув. Виходячи з викладених у позові обставин, вимога про визнання за позивачем права власності на спірне майно є похідною від вимоги про витребування майна і необхідна для відновлення порушеного права позивача, тому для такої вимоги строк позовної давності обраховується як і для основної вимоги і не є пропущеним. Таким чином, строк позовної давності для звернення позивача з даним позовом не сплинув, а тому наведені в позові права позивача підлягають судовому захисту.

Проте, колегія суддів дослідивши матеріали справи та норми чинного законодавства, вважає помилковими висновки місцевого господарського суду, при цьому, вважає за необхідне відзначити про наступне.

Відповідно до статті 71 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК УРСР), що діяв до 1 січня 2004 року, позовна давність - це строк, у межах якого особа, право якої порушено, може звернутися до суду з вимогою про його захист.

Як було передбачено ст. 83 Цивільного кодексу Української РСР (1963 року), позовна давність не поширювалась, зокрема, на вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних та інших громадських організацій або громадян.

Враховуючи, що у даній справі заявлено вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння (та визнання права власності, як похідна вимога), і право на звернення з відповідними вимогами виникло у позивача з моменту, коли він фактично дізнався про вибуття майна з його володіння у 1996 році, дослідженню підлягають відповідні правовідносини щодо строку позовної давності за законодавством, яке діяло на момент порушення права позивача, тобто за нормами Цивільного кодексу Української РСР (1963 року).

Відповідно до частини 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (2003 року) правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом, тобто до 1 січня 2004 року. У протилежному випадку до правовідносин повинні застосовуватися норми ЦК (1963 року).

За нормами Цивільного кодексу України (2003 року) для відповідної вимоги про витребування майна було встановлено загальний трирічний строк позовної давності.

Як стаття 76 ЦК України (1963 року), так і стаття 261 ЦК України (2003 року) визначають, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому, норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов'язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері земельних відносин.

Аналогічний правовий висновок викладений у Постанові Верховного суду України від 29.10.2014 у справі № 6-152цс14.

Отже, для правильного вирішення спору необхідно з'ясувати коли Фонду стало відомо про порушення його права.

Виходячи зі встановлених у справі обставин, які підтримані касаційною інстанцією, Фонд державного майна України дізнався про порушення свого права володіння майном у 1996 році під час складення Переліку установ, організацій і підприємств, які станом на 24.08.1991 року знаходились у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦПРС).

На вищевказаний Перелік звертає увагу і Верховний суд України у постанові від 25.03.2015 року по справі № 11/163/2011/5003, підкреслюючи факт обізнаності ФДМ України про порушення свого права ще у 1996 році.

Відтак, Фонд державного майна України дізнався про порушення свого права у 1996 році, проте, слід відмітити, що з клопотанням про поновлення пропущеного строку позовної давності він не звертався.

Крім того, ще в 1997 році Фонд державного майна України звертався з позовом до АТ "Укрпрофоздоровниця" про визнання недійсними установчих документів саме з тих підстав, що до статутного фонду відповідача було передано основні фонди і оборотні кошти санаторно-курортних закладів, що є державною власністю (копія рішення Вищого арбітражного суду України від 20.01.1997 у справі №137/7 залучена до матеріалів справи), а тому позивач (Фонд) безумовно знав про порушення права власності держави на спірне майно.

У даній справі заявлено вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння (та визнання права власності, як похідна вимога), і право на звернення з відповідними вимогами виникло у позивача з моменту, коли він фактично дізнався про вибуття майна з його володіння у 1996 році. Таким чином, для відповідних вимог станом до набрання чинності - 2004 року Цивільним кодексом України (2003 року) позовна давність не обраховувалась (згідно ст. 83 ЦК УРС), і відповідно до набрання чинності Цивільним кодексом України до 1 січня 2004 року - строк не сплинув.

В свою чергу, як вже зазначалось, відповідно до частини 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (2003 року) правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом, тобто до 1 січня 2004 року.

Отже, враховуючи Прикінцеві положення Цивільного кодексу України, та оскільки строк позовної давності не сплинув до набрання чинності цим Кодексом, то правила про позовну давність застосовуються до відповідача у відповідності до Цивільного кодексу України. (2003 року)

За нормами Цивільного кодексу України (2003 року) для відповідної вимоги про витребування майна було встановлено загальний трирічний строк позовної давності. Таким чином, як встановлено вище, Фонд державного майна України дізнався про порушення свого права у 1996 році, тому строк позовної давності сплинув 1999 року, з врахуванням трирічного строку позовної давності.

Безпідставними є ствердження прокурора про те, що оскільки у іншій справі №137/7 встановлено, що спірне майно, яке було передано до статутного фонду ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" надавалося останньому не у власність, а на праві господарського відання, тобто вказане майно залишалось у власності держави, то Фонду державного майна України ніяким чином не могло бути відомо про вибуття спірного майна з державної власності у 2000 році на підставі рішення виконавчого комітету Ірпінської міської ради, оскільки передача спірного майна суб'єкту господарювання на праві господарського відання не звільняє позивача, як власника державного майна здійснювати контроль за станом цього майна та його правовим режимом.

Так, відповідно до пункту 1. Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого Постановою Верховної Ради України 07.07.1992 №2558-XII, яке втратило чинність 06.01.2012, Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

Основними завданнями Фонду державного майна України є: захист майнових прав України на її території та за кордоном; здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств; здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна підприємств, яке перебуває у загальнодержавній власності; здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів; сприяння процесові демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників (пункт 4. Тимчасового положення).

Так, Фонд державного майна України відповідно ще з 07.07.1992 року в обов'язковому порядку здійснює контроль за станом майна та його правовим режимом.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що Фонд державного майна України мав об'єктивну та суб'єктивну можливість бути обізнаним про обставини порушення свого права, а тому твердження прокурора, що про відповідне порушення Фонду стало відомо з моменту проведення прокурором перевірки додержання вимог законодавства у 2011 році, відхиляються колегією суддів як необґрунтовані.

Разом із тим, частинами 1, 2, 4 статті 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду, в даному випадку Фонду державного майна України. Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного суду України від 25.03.2015 у справі № 11/163/2011/5003.

Тобто, у даному випадку, оскільки сам Фонд з клопотанням про поновлення пропущеного строку позовної давності не звертався, то відповідно у прокурора, який звернувся до суду в інтересах держави, відсутні повноваження ставити питання про поновлення строку позовної давності.

Крім того, з огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що початок перебігу строку позовної давності за вимогою витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності для позивача не пов'язаний з моментом набрання законної сили рішення суду у справі № 9/106-11 від 27.09.2011, яке набрало законної сили згідно з постановою Вищого господарського суду України від 31.03.2015, оскільки Фонд державного майна України був обізнаним про обставини порушення свого права значно раніше. Крім того, поаток перебігу строку позовної давності за вимогою про визнання незаконним та скасування рішення міської ради визначається моментом його прийняття.

Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Враховуючи неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, апеляційна скарга Дочірнього підприємства "Санаторій "Україна" Публічного акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Київської області від 07.07.2016 по даній справі скасуванню з ухваленням нового про відмову в позові повністю, у зв'язку із пропуском строку позовної давності.

Відповідно до правової позиції пленуму Вищого господарського суду України, що викладена у абзаці першому пункту 4.4. постанови "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" від 21.02.2013 № 7 у випадках скасування рішення господарського суду і передачі справи на новий розгляд розподіл судового збору у справі, в тому числі й сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги або заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Відповідно до пункту 4.6. постанови „Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" від 21.02.2013 №7 (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення), приймаючи рішення зі справи, провадження в якій порушено за заявою прокурора, господарський суд, у разі повної або часткової відмови в позові, стягує судовий збір в доход державного бюджету України з визначеного прокурором позивача (так само повністю або пропорційно задоволеним вимогам), за винятком випадків, коли останнього звільнено від сплати судового збору, та коли позивачем у справі є сам прокурор.

Враховуючи, що у задоволенні позову прокурора, судом відмовлено повністю, відшкодування судових витрат у даній справі, у тому числі й за розгляд апеляційних скарг, касаційної скарги, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 32-34, 43, 49, 85, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1.Апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Санаторій "Україна" Публічного акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" на рішення Господарського суду Київської області від 07.07.2016 №3/005-12 задовольнити.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 07.07.2016 №3/005-12 скасувати, з ухваленням нового рішення про відмову в позові.

Стягнути з Фонду державного майна України (01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/9, код ЄДРПОУ 00032945) в доход Державного бюджету України 19 064 (девятнадцять тисяч шістедесят чотири) грн. 00 коп. судового збору за подачу позову.

Стягнути з Фонду державного майна України (01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/9, код ЄДРПОУ 00032945) на користь Дочірнього підприємства "Санаторій "Україна" Публічного акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" (01033, м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39/41, код 02583780) 43 447 (сорок три тисячі чотириста сторок сім) грн. 2 коп. судового збору за розгляд даної справи у суді апеляційної та касаційної інстанції під час первісного розгляду.

Стягнути з Фонду державного майна України (01133, м. Київ, вул. Кутузова, 18/9, код ЄДРПОУ 00032945) на користь Дочірнього підприємства "Санаторій "Україна" Публічного акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" (01033, м. Київ, вул. Шота Руставелі, 39/41, код 02583780) 20 970 (двадцять тисяч девятсот сімдесят) грн. 40 коп. за апеляційний перегляд даної справи.

3. Матеріали справи № 3/005-12 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 107 ГПК України.

Постанова Київського апеляційного господарського суду за наслідками перегляду відповідно до ст. 105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді Б.В. Отрюх

Л.В. Чорна