Рішення № 64044175, 12.01.2017, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 760/4312/16-ц Головуючий у 1 - й інстанції: Українець В.В.

№ апеляційного провадження: Доповідач - Ратнікова В.М.

22-ц/796/498/2017

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 січня 2017 року колегія суддів Судової палати в цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі :

головуючого судді - Ратнікової В.М.

суддів - Панченка М.М.

- Борисової О.В.

при секретарі - Куркіній І.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_3 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа Солом'янський районний відділ державної міграційної служби України в м. Києві про усунення перешкод у користуванні квартирою, -

в с т а н о в и л а :

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа Солом'янський районний відділ державної міграційної служби України в м. Києві про усунення перешкод у користуванні квартирою відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що оскаржуване рішення ухвалене при неправильному застосуванні норм матеріального права, а висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи. Безпідставним вважає посилання суду першої інстанції на положення статей 116, 156 Житлового кодексу та 405 Цивільного кодексу України, які встановлюють порядок вселення і проживання в житловому приміщенні членів сім'ї власника, оскільки правовідносини, стосовно яких виник спір між сторонами, регулюються іншими правовими нормами, зокрема щодо усунення перешкод у користуванні власністю. Поза увагою суду залишилося те, що на момент вселення в квартиру позивача в 2007 році відповідач ОСОБА_4, яка є донькою ОСОБА_3, вже не була членом її сім'ї, так як була повнолітньою. Зазначила, що весь час, протягом якого ОСОБА_4 проживає в спірній квартирі, вона користується даним житлом одноособово, так як позивач там не проживає, на що суд першої інстанції уваги не звернув. Послалася на те, що спільне проживання сторін унеможливлене технічними характеристиками квартири, так як вона є однокімнатною, а також тим, що відповідач чинить перешкоди позивачу в користуванні і розпорядженні даним житлом, зокрема, змінила замки в дверях, при особистих візитах двері не відчиняє, дублікати ключів на вимогу позивача не надає.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_5 повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.

Відповідач ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_6 проти доводів апеляційної скарги заперечували, посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з дотриманням вимог закону, а доводи апеляційної скарги є безпідставними.

Від третьої особи Солом'янського районного відділу державної міграційної служби України в м. Києві до суду надійшла заява про розгляд справи у відсутність їх представника, в зв'язку чим колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у їх відсутність.

Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_3 на підставі договору дарування квартири від 03 грудня 1999 року, посвідченого державним нотаріусом Дев'ятої Київської державної нотаріальної контори Русіною Н.О., зареєстрованого в реєстрі за № 2-5247.

Відповідно до довідки за формою №3 від 12 лютого 2016 року, виданої Комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району міста Києва» дільниця № 901, в квартирі за адресою АДРЕСА_1 з 07 грудня 2007 року зареєстрована та проживає ОСОБА_4.

ОСОБА_3 в даній квартирі не зареєстрована і не проживає, однак є власником особового рахунку.

Звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1, ОСОБА_3 посилалася на те, що відповідач, яка наразі проживає в належній позивачу квартирі, чинить їй перешкоди у користуванні і розпорядженні своєю власністю, а тому, виходячи зі змісту ст. 41 Конституції України, ст.ст. 317,319, 321, 391 ЦК України, є правові підстави для задоволення позову та усунення їй, як власнику квартири, перешкод у користуванні належним їй майном шляхом примусового виселення ОСОБА_4 зі спірної квартири та зняття з реєстраційного обліку за цією адресою.

Відмовляючи ОСОБА_3 в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з положень ст.ст. 64, 116, 156 ЖК України та ст. 405 ЦК України, зазначаючи, що ОСОБА_4 є членом сім'ї ОСОБА_3, вселилася до спірної квартири і зареєструвалася там зі згоди останньої, а тому, як член сім'ї власника, набула права користування даним житлом. Враховуючи, що в ході розгляду справи не було встановлено визначених ст. 116 ЖК України виключних підстав для виселення ОСОБА_4 зі спірної квартири, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може, оскільки він не відповідає фактичним обставинам справи та дослідженим судом доказам, з наступних підстав.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з вимогами про усунення перешкод у користуванні належною їй власністю - квартирою АДРЕСА_1, посилаючись на положення ст. 321, 391 ЦК України щодо недопущення обмеження власника в можливості реалізовувати своє право власності та зазначаючи, що ОСОБА_4 чинить їй перешкоди в можливості володіти, користуватися і розпоряджатися спірною квартирою.

Разом з тим, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вирішив спір між сторонами із посиланням на положення ЖК України щодо порядку вселення і проживання в житловому приміщенні членів сім'ї власника, при цьому доводам позивача щодо того, що їй чиняться перешкоди в користуванні її майном оцінки не надав, наявність чи відсутність підстав для застосування положень ст. 391 ЦК України не з'ясував, тобто, наведені ОСОБА_3 доводи щодо порушень її закріплених в ст. 317 ЦК України прав власника залишив без уваги та при ухваленні рішення як не встановив, так і не спростував.

В постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 Верховний Суд України роз'яснив, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України правильним є висновок, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.

Таким чином, наявне пряме розмежування між правовими підставами для звернення до суду з вимогами про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення за ст.ст. 383, 391 ЦК України та з вимогами про виселення за ст.ст. 156, 157 ЖК України, що не було враховано судом першої інстанції при розгляді справи та призвело до вирішення спору з інших правових підстав ніж ті, на які посилалася позивач ОСОБА_3.

Стаття 41 Конституції України закріпила, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

В постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 Верховний Суд України також зазначив, що згідно з положеннями статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Таким чином, підставою для задоволення позову про усунення перешкод в користуванні власністю є встановлення сукупності певних обставини, а саме: наявність у позивача права власності на майно та наявність перешкод у можливості користування ним своєю власністю.

За правилами ч. 1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Дослідженими в судовому засіданні доказами підтверджується факт належності квартири АДРЕСА_1 позивачу на праві власності.

Одночасно, матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 чиняться відповідачем перешкоди в користуванні та розпорядженні її майном.

Доводи позивача про те, що відповідач змінила замки в квартирі, не допускає її в приміщення, відмовляється знятися з реєстраційного обліку за цією адресою не підтверджені жодним чином і ґрунтуються виключно на поясненнях ОСОБА_3.

За весь час перебування справи в провадженні суду першої інстанції, з березня 2016 року, доказів дійсного існування зазначених обставин суду надано не було.

Надана до апеляційного суду м.Києва відповідь Солом»янського управління поліції Головного управління національної поліції у місті Києві про розгляд заяви ОСОБА_3 була отримана після ухвалення рішення у справі і не містить будь-яких конкретних даних щодо предмету спору, а інших доказів щодо звернень до поліції суду не надано.

З огляду на таке, колегія суддів не вбачає існування сукупності передбачених законодавством підстав, за яких можливо дійти висновку про перешкоджання відповідачем ОСОБА_4 позивачу ОСОБА_3 в користуванні і розпорядженні її власністю, що може бути підставою для застосування положень ст. 391 ЦК України та задоволення позову.

В правовій позиції у справі № 6-709цс16 Верховний Суд України також зазначив про те, що власник має право вимагати усунення порушень свого права власності у будь-який час від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом ст. 3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. При цьому, дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Згідно ст. 6 СК України, правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

ОСОБА_4, 1965 рокународження, після досягнення повноліття не має статусу дитини в розумінні положень Сімейного кодексу України, а її відношення до сім'ї ОСОБА_3 визначається в залежності від наявності чи відсутності трьох визначених ст. 3 СК України складових: спільного проживання, пов'язаності спільним побутом та наявності взаємних прав і обов'язків.

В матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач та позивач проживають чи проживали протягом певного періоду разом у спірній квартирі, були пов'язані спільним побутом чи мають взаємні права і обов'язки.

Зі змісту позову та поданих відповідачем заперечень вбачається, що в квартирі за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_4 з моменту вселення проживала сама.

Будь-яких достатніх та переконливих доказів на підтвердження існування між сторонами взаємовідносин сім'ї в розумінні ст. 3 СК України суду не надано.

З огляду на таке, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_4 статусу члена сім'ї ОСОБА_3 та, як наслідок, певного обсягу прав користування спірною квартирою за адресою АДРЕСА_1, в якій остання проживає.

Таким чином, враховуючи все вищевикладене в сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкових висновків про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 з тих підстав, що відповідач, як член сім'ї позивача, має певний обсяг прав користування спірним житлом, що виключає можливість задоволення позовних вимог про її виселення. Проте, оскільки в ході судового розгляду не було встановлено існування сукупності обов'язкових обставин, за яких власник може вимагати захисту його порушеного права на користування і розпорядження своєю власністю в порядку ст. 391 ЦК України, позовні вимоги ОСОБА_3 не підлягають задоволенню.

За таких обставин, оцінюючи досліджені докази в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_3 є частково обґрунтованими, рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа Солом'янський районний відділ державної міграційної служби України в м. Києві про усунення перешкод у користуванні квартирою з тих підстав, що позивачем не доведено факт вчинення відповідачем перешкод у користуванні і розпорядженні позивачем своєю власністю.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст.317, 321, 391 ЦК України, ст.ст. 3,6 СК України, ст.ст. 11, 57, 69, 303, 307, 309, 313, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 24 листопада 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту.

В задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа Солом'янський районний відділ державної міграційної служби України в м. Києві про усунення перешкод у користуванні квартирою - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий: Судді: