Постанова № 64007342, 10.01.2017, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" січня 2017 р. Справа № 914/2250/16

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого - судді Кравчук Н.М.

суддів Бонк Т.Б.

Якімець Г.Г.

розглянувши апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (надалі ФОП ОСОБА_2.) за вих. № 83 від 10.11.2016р. (вх. № ЛАГС 01-05/5318/16 від 15.11.2016р.)

на рішення господарського суду Львівської області від 31.10.2016р.

у справі № 914/2250/16

за позовом: Львівської міської ради, м. Львів

до відповідача: ФОП ОСОБА_2, м. Львів

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні

позивача: Департамент житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради, м. Львів

про звільнення зайнятої земельної ділянки

за участю представників учасників процесу:

від позивача: Кулик А.Я. - представник (довіреність № 1104-вих-216 від 31.03.2016р.)

від відповідача: ОСОБА_4 - представник (довіреність б/н від 13.11.2016р.)

від третьої особи: не з'явився

Учасникам судового процесу роз'яснено права та обов'язки передбаченні ст.ст. 20, 22, 27, 28 ГПК України. Клопотання про здійснення технічної фіксації судового процесу та заяв про відвід суддів від учасників судового процесу не надходило.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Львівської області від 31.10.2016р. у справі № 914/2250/16 (суддя Березяк Н.Є.) позовні вимоги задоволено. Зобов'язано ФОП ОСОБА_2 звільнити займану земельну ділянку площею 1196,0 кв.м. на АДРЕСА_1. Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь Львівської міської ради 1 378,00 грн. судового збору.

Приймаючи рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що оскільки договір, на підставі якого відповідач використовував земельну ділянку, закінчив свою дію, відтак відповідач зобов'язаний звільнити займану земельну ділянку.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, ФОП ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій вказує, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, не враховано надані нею докази та аргументи, а відтак, винесено незаконне рішення, просить його скасувати, прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити. Зокрема, скаржник зазначає, що ним в порядку ст.33 Закону України «Про оренду землі» було надіслано на адресу Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради прохання про продовження спірного договору на 2016р. із підписаними відповідними додатковими договорами. На думку скаржника, відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі протягом місяця з моменту закінчення його строку та, зважаючи на дотримання орендарем належним чином усіх умов договору, то відповідно до ч.5 ст.33 Закону орендодавець мав би укласти з орендарем додаткову угоду про поновлення договору землі. Крім того, скаржник вважає, що даний спір не підвідомчий господарським судам України.

Згідно протоколу про автоматичний розподіл справ між суддями від 15.11.2016р. дану справу розподілено до розгляду судді-доповідачу Кравчук Н.М., склад колегії сформований з суддів: Кравчук Н.М. - головуючий суддя, Бонк Т.Б. та Якімець Г.Г.

Ухвалою Львівського апеляційного господарського суду від 18.11.2016р. прийнято апеляційну скаргу до провадження та призначено до розгляду на 06.12.2016р.

В судовому засіданні 06.12.2016р. оголошено перерву до 20.12.2016р., про що учасники судового процесу повідомлені під розписку.

В судовому засіданні 20.12.2016р. оголошено перерву до 10.01.2017р., про що учасники судового процесу повідомлені під розписку.

В судовому засіданні 10.01.2017р. представник позивача проти доводів скаржника в усному порядку заперечив.

Представник відповідача в судовому засіданні доводи апеляційної скарги підтримав повністю. На підтвердження своїх доводів представник долучив додаткові письмові докази (клопотання зареєстроване в канцелярії суду за вх№ 01-04/9297/16 від 29.12.2016р.).

Третя особа участі уповноважено представника в судове засідання не забезпечила, хоча належним чином була повідомлена про дату, час і місце розгляду справи.

Розглянувши апеляційну скаргу, матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, Львівський апеляційний господарський суд встановив наступне.

31.03.2011р. між Департаментом житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради (замовник) та ФОП ОСОБА_2 (виконавець) укладено договір №73 про використання земельної ділянки, спеціально визначеної для забезпечення паркування транспортних засобів, відповідно до умов якого ФОП ОСОБА_2 було передано земельну ділянку площею 1196,0 кв.м. на АДРЕСА_1 згідно з планом майданчика (а.с. 27-28).

Як вбачається із п. 1.1. договору, останній укладено відповідно до Податкового кодексу України, постанови Кабінету Міністрів України від 03.12.2009р. №1342 «Про затвердження Правил паркування транспортних засобів», ухвали Львівської міської ради від 27.01.2011р. №120 «Про затвердження збору за місця для паркування транспортних засобів та плати за паркування транспортних засобів на території м. Львова», із змінами та доповненнями від 31.03.2011 р. №364.

Відповідно до п. 2.2.1 договору виконавець зобов'язується організувати роботу майданчика для паркування транспортних засобів на АДРЕСА_1 починаючи з 01.04.2011р.

У п.п. 2.2.6 договору виконавець зобов'язувався забезпечити сплату щомісячних авансових внесків у місцевий бюджет, як збору за місця для паркування транспортних засобів у розмірі 9 116,04 грн., до 30 числа кожного місяця (у лютому до 28/19 числа) включно.

Пунктом 5.1 договору сторони погодили, що термін дії договору становить з 01.04.2011р. до 31.12.2013р.

Після закінчення терміну дії договору або його дострокового розірвання будь-які споруди, конструкції чи пристрої, що розміщені виконавцем на майданчику для паркування, підлягають демонтажу, а в разі неможливості демонтажу - переходять у власність замовника (п.п. 2.2.3 договору).

В подальшому до даного договору було внесено зміни, шляхом укладення додаткових договорів №1/371 П/Т від 30.12.2011р., №1/130 П/Т від 25.12.2012р., №1/99 П/Т від 31.12.2013р., № 1/141 П/Т від 21.12.2014р., якими за згодою сторін було змінено розмір орендної плати та термін дії договору використання земельної ділянки, спеціально визначеної для забезпечення паркування транспортних засобів від 31.03.2011р., зокрема, термін дії договору було продовжено до 31.12.2015р. (а.с. 29-31).

Як стверджує позивач, листами Департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 11.11.2015р., від 27.10.2015р., від 28.01.2016р. ФОП ОСОБА_2 було повідомлено, що договір про використання земельної ділянки, спеціально визначеної для забезпечення паркування транспортних засобів №73 П/Т від 31.03.2011р. продовжено не буде. Зазначеними листами відповідачку було зобов'язано демонтувати споруди, конструкції чи пристрої, що розміщені на майданчику для паркування та звільнити земельну ділянку (а.с. 32-34).

04.01.2016р. працівниками управління транспорту та зв'язку департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради було проведено перевірку роботи зони паркування у АДРЕСА_1. За результатами перевірки складено акт, в якому зафіксовано, що вказана земельна ділянка виконавцем не звільнена, а використовується без відповідних правових підстав (відсутність договору на право користування земельною ділянкою) (а.с. 9).

Наведені обставини стали підставою звернення до суду з позовом про звільнення земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Львів на АДРЕСА_1 площею 1196,0 кв.м.

При винесенні постанови колегія суддів керувалася наступним.

Статтею 12 Земельного кодексу України встановлено, що до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території міст належить розпорядження землями територіальної громади, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу, організація землеустрою та інші.

Обсяг повноважень міської ради щодо розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок у в орендне користування відповідає наявним правам суб'єкта права на землю. Міська рада вправі володіти, користуватися і розпоряджатися землями комунальної власності у повному обсязі, встановленому для суб'єктів права власності Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" тощо. Як землевласник, територіальна громада м. Львова через Львівську міську раду може передавати земельні ділянки із земель комунальної власності у користування юридичних осіб за плату із покладанням на них обов'язків використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням.

В ст.11 ЦК України зазначено, що, однією з підстав виникнення зобов'язань, є зокрема договори та інші правочини.

Згідно ст.174 ГК України однією з підстав виникнення господарського зобов'язання є господарський договір та інші угоди, передбачені законом, а також угоди не передбачені законом, але такі, які йому не суперечать.

Стаття 627 ЦК України визначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За умовами ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Як зазначалося вище, між третьою особою та відповідачем було укладено договір про використання земельної ділянки, спеціально визначеної для забезпечення паркування транспортних засобів.

Відповідно до Правил паркування транспортних засобів затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009р. №1342, відведені майданчики для паркування - це майданчики для паркування, розміщені в межах проїзної частини вулиці, дороги або тротуару та обладнані відповідно до вимог цих Правил і Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001р. № 1306, місце для паркування - місце стоянки одного транспортного засобу на майданчику для паркування, позначене дорожньою розміткою відповідно до Правил дорожнього руху.

Майданчики для паркування є об'єктами благоустрою і повинні відповідати нормам, нормативам, стандартам у сфері благоустрою населених пунктів. Розміщення майданчиків для паркування за окремими адресами здійснюється у встановленому порядку органами місцевого самоврядування за погодженням з Державтоінспекцією МВС згідно з місцевими правилами забудови (п. п. 7, 8 Правил паркування транспортних засобів).

Вказані положення Правил паркування кореспондуються з приписами ст. 35 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», відповідно до якої технічна документація з питань благоустрою територій населених пунктів (проекти, схеми, карти, атласи тощо) розробляється з метою здійснення комплексу заходів з благоустрою територій, окремих об'єктів благоустрою, їх частин і може бути включена до правил благоустрою території відповідного населеного пункту. Технічна документація з питань благоустрою населених пунктів погоджується в установленому порядку та затверджується її замовником.

Колегією суддів встановлено, що за своєю правовою природою договір №73 П/Т від 31.03.2011р. є договором про організацію паркувальних місць та справляння збору за паркування у м. Львові. Згідно з умовами якого виконавець взяв на себе відповідальність за організацію облаштування паркувальних місць, організації процесу паркування транспорту та забезпечення щомісячних авансових внесків у місцевий бюджет, як збору за місця для паркування транспортних засобів.

Так, з 01.01.2011р. введений у дію Податковий кодекс України від 02.12.2010р. №2755-VI, яким, зокрема, визначені нові місцеві податки та збори. Відповідно до п.266.1 ст. 266 р. ХІІ Податкового кодексу України платниками збору за місця для паркування транспортних засобів є юридичні особи, їх філії (відділення, представництва), фізичні особи - підприємці, які згідно з рішенням сільської, селищної або міської ради організовують та провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках.

Перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, в якому зазначаються їх місцезнаходження, загальна площа, технічне облаштування, кількість місць для паркування транспортних засобів, затверджується рішенням сільської, селищної або міської ради про встановлення збору.

Таке рішення разом з переліком осіб, які уповноважені організовувати та провадити діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів, надається виконавчим органом відповідної місцевої ради органу державної податкової служби в порядку, встановленому Податкового кодексу.

Пп. 266.2.1 п. 266.2 ст. 266 р. ХІІ Податкового кодексу встановлює, що об'єктом оподаткування зазначеним збором є земельна ділянка, яка згідно з рішенням сільської, селищної або міської ради спеціально відведена для забезпечення паркування транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування, тротуарах або інших місцях, а також комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їх частини), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету.

Отже, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що договір про використання земельної ділянки, спеціально визначеної для забезпечення паркування транспортних засобів не є договором оренди землі, порядок укладення та реєстрації якого передбачено Законом України "Про оренду землі", а отже, до нього не можуть застосовуватись положення ст.33 Закону України "Про оренду землі".

Колегія суддів звертає увагу ФОП ОСОБА_2 на те, що згідно з пп.2.2.6 договору на виконавця був покладений обов'язок сплачувати щомісячні авансові внески у місцевий бюджет, як збору за місця для паркування транспортних засобів у розмірі, а не орендну плату за землю.

Вищенаведене спростовує твердження скаржника про те, що спірний договір за своєю природою є договором оренди землі і до даного спору слід застосовувати Закону України «Про оренду землі», відтак посилання відповідача на його переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк є безпідставним.

Приписами ст. 598, ст. 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, термін дії договору №73 про використання земельної ділянки, спеціально визначеної для забезпечення паркування транспортних засобів від 31.03.2011р., укладений між Департаментом житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради та ФОП ОСОБА_2, закінчив свою дію 31.12.2015р.

Листами Департамент житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 11.11.2015р., від 27.10.2015р., від 28.01.2016р. було повідомлено ФОП ОСОБА_2, що даний договір продовжено не буде та зобов'язано відповідачку демонтувати споруди, конструкції чи пристрої, що розміщені на майданчику для паркування і звільнити земельну ділянку (а.с. 32-34).

В силу п.2.2.3 договору виконавець зобов'язаний після закінчення терміну дії договору демонтувати будь-які споруди, конструкції чи пристрої, що розміщені виконавцем на майданчику для паркування, а в разі неможливості демонтажу - вони переходять у власність замовника.

Однак, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується представниками учасників судового процесу, що вказана земельна ділянка продовжує використовуватися під паркування транспортних засобів, вимоги п.2.2.3 договору про демонтаж споруд та конструкцій не виконано, земельну ділянку не звільнено від споруд та конструкцій.

Статтею 123 Земельного кодексу України унормовано, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до вимог чинного законодавства обов'язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ч. 2 ст. 152 ЗК України).

Відповідно до підпункту б частини 3 статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

За нормами ст. 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.

Враховуючи вищевикладене, з огляду на обставини самовільного використання відповідачем спірної земельної ділянки, які не спростовані за відсутності у відповідача правових підстав для користування земельною ділянкою, висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог колегія суддів вважає правомірним.

Твердження скаржника про те, що даний спір не підлягає розгляду в господарських судах, оскільки, на думку відповідача, є публічно-правовий і має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, колегія суддів вважає помилковим, з огляду на таке.

У п.1.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» № 6 від 17.05.2011р. роз'яснено, що господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права і пов'язаних із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності.

У вирішенні питання про те, чи мають земельні відносини приватноправовий характер, слід враховувати таке.

Виходячи з положень статей 13, 14 Конституції України, статей 177, 181, 324, глави 30 ЦК України, ст. 148 ГК України, земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.

З положень статей 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статей 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, статей 2, 8, 48, 133, 148, 152, 197 ГК України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 ЗК України випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або в користування, відчуженні земельних ділянок державної або комунальної власності, укладенні, зміні, розірванні договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, встановленні сервітуту, суперфіцію, емфітевзису, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.

Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності.

Таким чином, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 ГПК підвідомчі господарським судам.

Відповідно до ч.3 ст. 43 ГПК України господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Статтею 32 ГПК України встановлено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Частиною 2 ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Однак, скаржником всупереч вищенаведеній нормі права, не подано доказів, які б спростували факти, наведені в позовній заяві, а доводи, зазначені в апеляційній скарзі не спростовують правомірність висновків, викладених в оспорюваному рішенні суду першої інстанції.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що рішення місцевого господарського суду є законним, обґрунтованим, прийнятим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Керуючись, ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Львівський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ :

1. Рішення господарського суду Львівської області від 31.10.2016р. у справі № 914/2250/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно з розділом ХІІ-1 ГПК України.

3. Справу передати до господарського суду Львівської області.

Головуючий суддя Кравчук Н.М.

судді Бонк Т.Б.

Якімець Г.Г.