Рішення № 63972732, 26.12.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 461/3581/15 Головуючий у 1 інстанції: Мисько Х.М.

Провадження № 22-ц/783/6344/16 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

Категорія:59

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючої судді - Копняк С.М.

суддів - Бойко С.М., Ніткевич А.В.,

секретаря - Юзефович Ю.І.,

з участю апелянта - ОСОБА_2, представника апелянта - ОСОБА_3, представника ОСОБА_4, ОСОБА_5 - ОСОБА_6, представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7, Представника ОСОБА_5 - ОСОБА_8,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Відділу приватизації житла Галицького району, Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, третіх осіб: Управління державної реєстрації Львівської міської ради, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Любові Іванівни, приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Коваленко Антоніни Андріївни про визнання рішень та правочинів недійсними,-

в с т а н о в и л а:

У березні 2015 року позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_22 звернулись у суд з позовом, остаточно уточненим у червні 2016 року, до відповідачів - Відділу приватизації житла Галицького району, Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради, виконавчого комітету Львівської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, з участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет позову - Управління державної реєстрації Львівської міської ради, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Л.І. та приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Коваленко А.А., в якому, після його уточнення, просили суд визнати недійсним та скасувати п. 2 Додатку до розпорядження міського голови м. Львова від 21.05.1998 року № 294, яким затверджено розпорядження Галицької районної адміністрації від 19.05.1998 року № 567 «Про передачу квартир у власність громадян» та розпорядження Галицької районної адміністрації від 19.05.1998 року № 567 «Про передачу квартир у власність громадян» - у частині передачі у власність гр. ОСОБА_23 приміщення пл. 5,1 кв. м., що знаходиться в мезоніні будинку АДРЕСА_1, позначеного в технічному паспорті, складеному 12.05.1998 року цифрою 1; скасувати свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 серії НОМЕР_1, видане на підставі розпорядження міського голови м. Львова від 21.05.1998 року № 294 - у частині права власності гр. ОСОБА_23 на приміщення коридору площею 5,1 кв. м. під літерою 6-1; визнати недійсними договір купівлі-продажу від 25.12.1998 року, укладений між гр. ОСОБА_23 та гр. ОСОБА_10, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Л.І., зареєстрований в реєстрі за № 545 - у частині відчуження приміщення пл. 5,1 кв. м., що знаходиться у мезоніні будинку АДРЕСА_1, позначеного у технічному паспорті від 12.05.1998 року цифрою 1; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 30.10.2006 року, укладений між гр. ОСОБА_10 та гр. ОСОБА_11, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Л.І., зареєстрований в реєстрі за № 1557 - у частині відчуження приміщення пл. 5,1 кв. м., що знаходиться у мезоніні будинку АДРЕСА_1, позначеного у технічному паспорті від 12.05.1998 року цифрою 1;визнати недійсним договір купівлі-продажу від 20.08.2010 року, укладений між гр. ОСОБА_11 та гр. ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Коваленко А.А., зареєстрований у реєстрі за № 1225 - у частині відчуження приміщення пл. 5,1 кв. м., що знаходиться у мезоніні будинку АДРЕСА_1, позначеного у технічному паспорті від 12.05.1998 року цифрою 1; твизнати недійсним договір дарування від 28.09.2010 року, укладений між гр. ОСОБА_2 та гр. ОСОБА_9, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Коваленко А.А., зареєстрований у реєстрі за № 1424 - у частині відчуження ? частини приміщення пл. 5,1 кв.м., що знаходиться у мезоніні будинку АДРЕСА_1, позначеного у технічному паспорті від 12.05.1998 року цифрою 1; скасувати запис у Реєстрі прав власності на нерухоме майно (реєстраційний номер 3586232) у частині реєстрації у складі квартири АДРЕСА_1 коридору пл. 5,1 кв. м..

В обґрунтування остаточно уточненого позову покликалися на те, що вони є власниками квартир № 3 та № 4 у будинку АДРЕСА_1, який у цілому складається з двох поверхів та мезоніну. У мезоніні розміщена у тому числі квартира № 6, власниками якої на даний час є відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_9 у рівних частинах. Там-же розміщений вхід на горище, що наявний з коридору пл. 5,1 кв. м., котрий повинен бути у загальному користуванні усіх співвласників зазначеного будинку. Разом з тим, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_9, починаючи з грудня 2010 року і до цього часу не допускають їх до спірного коридору і, як наслідок, на горище, встановили двері і вважають цей коридор своєю власністю.

У січні 2011 року їм стало відомо, що спірний коридор включено у площу належної на даний час відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_9 квартири, ще під час її приватизації гр. ОСОБА_23 у травні 1998 року. Така приватизація здійснювалася на підставі оскаржуваних розпоряджень.

У подальшому, квратира № 6 у будинку АДРЕСА_1, разом із спірним коридором неодноразово відчужувалась, останній раз у 28.09.2010 року, після чого її власниками стали відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_9 у рівних чатсинах. Спірний коридор є і надалі складовою зазначеної квратири.

Зазначають, що на їх думку, приватизація квартири АДРЕСА_1 здійснена гр. ОСОБА_23 на підставі поданої нею заяви незаконно, а компетентні органи не вправі були видавати відповідні розпорядження і свідоцтво про право власності на квартиру, так як у площу вказаної квартири неправомірно включено коридор пл. 5,1 кв. м., котрий є допоміжним приміщенням будинку і належить усім співланикам такого будинку порівну. Оскільки приватизація згаданої вище квартири у частині включення до її площі спірного коридору була незаконною, то, відповідно, гр. ОСОБА_23 стала васником цієї квартири із загальною площею 21,7 кв. м. та коморою площею 18,0 кв. м. неправомірно.

Враховуючи таку обставину, гр. ОСОБА_23 не вправі була 25.12.1998 року відчужувати приватизовану нею квартиру у наведених площах, тобто разом із спірним коридором, а тому договір купівлі-продажу від вказаного числа підлягає визнанню недійсним - у частині відчуження спірного коридору. Відповідно, на думку позивачів, підлягають визнанню недійсними і усі послідуючі договори відчуження зазначеної квартири, також у частині відчуження спірного коридору, а також підлягає скасуванню остаточний запис у Реєстрі прав власності на нерухоме майно (реєстраційний номер 3586232) у частині реєстрації у складі квартири АДРЕСА_1 коридору пл. 5,1 кв. м.

З огляду на вказане, посилаючись на порушення своїх прав спільної сумісної власності на спірний коридор, вони були змушені звертатись у суд із даним позовом, остаточно сформувавши позовні вимоги у наведений вище спосіб.

Крім того, у ході судового розгляду справи судом першої інстанції, а саме 27.04.2016 року, позивачами подано заяву про поновлення строку позовної давності, в якій останні просили визнати причини пропуску ними позовної давності поважними та поновити такий строк, мотивуючи заяву тим, що дізналися про оскаржувані розпорядження та свідоцтво, а також про оспорювані договори лише у грудні 2010 року - січні 2011 року, коли почали звертатися за захистом своїх прав на користування горищем будинку, після їх недопуску до горища відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_9 в силу включення спірного коридору до належної їм квартири. Вони із відповідним позовом у суд звернулися лише у березні 2015 року, оскільки до того, а саме у вересні 2013 року в суд із позовом про скасування приватизації квартири АДРЕСА_1 із включенням до неї спірного коридору звернулася Галицька районна адміністрація Львівської міської ради, однак рішенням Апеляційного суду Львівської області від 01.09.2014 року у позові такій було відмовлено. Власне після перегляду такого рішення апеляційного суду у касаційному порядку і залишення його у законній силі, безпосередньо вони звернулися в суд із даним позовом.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 16 вересня 2016 року позивачам ОСОБА_4 та ОСОБА_22 поновлено строк на звернення до суду із позовом, а позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним та скасувати п. 2 Додатку до розпорядження міського голови м. Львова від 21.05.1998 року № 294, яким затверджено розпорядження Галицької районної адміністрації від 19.05.1998 року № 567 «Про передачу квартир у власність громадян» та розпорядження Галицької районної адміністрації від 19.05.1998 року № 567 «Про передачу квартир у власність громадян» у частині передачі у власність Хорошко К.І. приміщення пл. 5,1 кв.м., що знаходиться у мезоніні будинку АДРЕСА_1 позначеного у технічному паспорті від 12.05.1998 року цифрою 1;

Скасовано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 серії НОМЕР_1, видане на підставі розпорядження міського голови м. Львова від 21.05.1998 року № 294, у частині права приватної власності ОСОБА_23 на приміщення коридору площею 5,1 кв. м під літерою 6-1.

Визнано недійсними договір купівлі-продажу від 25.12.1998 року, укладений між ОСОБА_23 та ОСОБА_10, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Л.І., зареєстрований у реєстрі за № 545, у частині відчуження приміщення пл. 5,1 кв. м., що знаходиться у мезоніні будинку АДРЕСА_1, позначеного у технічному паспорті від 12.05.1998 року цифрою 1.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 30.10.2006 року, укладений між ОСОБА_10 та ОСОБА_11, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Л.І., зареєстрований у реєстрі за № 1557, у частині відчуження приміщення пл. 5,1 кв. м., що знаходиться у мезоніні будинку АДРЕСА_1, позначеного у технічному паспорті від 12.05.1998 року цифрою 1.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 20.08.2010 року, укладений між ОСОБА_11 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Коваленко А.А., зареєстрований у реєстрі за № 1225, у частині відчуження приміщення пл. 5,1 кв.м., що знаходиться у мезоніні будинку АДРЕСА_1, позначеного у технічному паспорті від 12.05.1998 року цифрою 1.

Визнано недійсним договір дарування від 28.09.2010 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_9, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Коваленко А.А., зареєстрований у реєстрі за № 1424, у частині відчуження ? частини приміщення пл. 5,1 кв.м., що знаходиться у мезоніні будинку АДРЕСА_1, позначеного у технічному паспорті від 12.05.1998 року цифрою 1.

Скасовано запис у Реєстрі прав власності на нерухоме майно (реєстраційний номер 3586232) у частині реєстрації у складі квартири АДРЕСА_1 коридору пл. 5,1 кв.м..

Рішення суду оскаржив відповідач ОСОБА_2.

В обгрунтування апеляційної скарги, з посиланням на приписи ст. 9 ЖК України, Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», покликається на те, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене без повного та всебічного з'ясування усіх обставин справи та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права.

Зазначає, що гр. ОСОБА_23, проживаючи у АДРЕСА_1 з 1950 року на умовах найму, скористалась своїм правом на приватизацію, а саме 08.05.1998 року подала у відділ приватизації державного житлового фонду Галицької районної адміністрації заяву про оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_1. До заяви нею було долучено усі необхідні документи, зокрема, поверховий план менозіну вказаного будинку та експлікації внутрішніх площ житлового будинку, які підтверджують, що спірний коридор є частиною приватизованої квартири.

На думку апелянта, голова Галицької районної адміністрації видав законне розпорядження від 19.05.1998 року № 567 «Про передачу квартири у власність громадян», яке у подальшому було затверджене розпорядженням міського голови Львова від 21.05.1998 року № 294, котрим квартира АДРЕСА_1 була передана у власність ОСОБА_23

Вважає, що приватизація квартири АДРЕСА_1 була законною, так як спірний коридор згідно технічної документації входив у площу вказаної квартири.

Мотивує апеляційну скаргу також і тим, що хибним є висновок суду першої інстанції про наявність спірного коридору нічим іншим, як допоміжним приміщенням, а не частиною квартири АДРЕСА_1, оскільки суд жодним чином не зазначив, яка потреба мешканців будинку у цьому приміщенні, а особливо враховуючи той факт, що існує інший вхід на горище будинку, яким, власне і можуть користуватись позивачі.

Крім того зазначає, що не відповідає дійсності й висновок суду першої інстанції про те, що він з моменту придбання квартири тривалий час не чинив перешкод іншим співвласникам та мешканцям будинку у користуванні спірним коридором, так як ним придбана квартира вже з вмонтованими дверима на вході у спірний коридор, що, власне, і підверджує входження спірного коридору у площу придбаної ним квартири. Звертає увагу суду на те, що без таких обставин, а саме відсутності вмонтованих дверей на вході у спірний коридор, котрий належить до придбаної ним квартири, він-би зазначену квартиру не купував. Відтак, суд в оскаржуваному рішенні дійшов помилкового висновку про протилежне.

Просить рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 вересня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Колегія суддів вважає можливим розглядати справу у відсутності осіб, які беруть участь у справі, котрі належним чином відповідно до вимог ст. ст.74-76 ЦПК України повідомлені про час та місце розгляду справи, але не з'явилися в судове засідання.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників процесу, котрі з'явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

За приписами ч. 1 ст. 303 ЦПК України, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Пленум Верховного Суду України у п.11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, котрі мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Суд першої інстанції зазначених вимог закону не дотримався.

Згідно із ст. ст. 3,4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає порушені права цих осіб у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до положень ст. ст. 11,15 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданих відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

На підставі ст. ст. 10, 60, 61 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Обставини визнані сторонами, не підлягають доказуванню. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно положень ст. ст. 57, 64 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які що мають значення для вирішення справи. Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі.

Судом встановлено, що житловий будинок по АДРЕСА_1 має два поверхи та мезонін і складається із шести квартир - по дві квартири на кожному поверсі та дві у мезоніні, а також приміщень загального користування, у тому числі горища. Позивач ОСОБА_4 є власником квартири № 3 по АДРЕСА_1, позивач ОСОБА_22 є власником квартири АДРЕСА_2. Зазначені квартири розміщені на другому поверсі будинку. У свою чергу, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_9 є співвласниками у рівних частинах квартири АДРЕСА_1, а така квартира розміщена у мезоніні будинку. Власником будинку по АДРЕСА_1 у цілому є Львівська міська рада, а сам бдинок перебуває на балансі ЛКП «Снопківське».

Відповідно до ст. 5, ч. 2 ст. 9 ЖК України державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд). Громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Відповідно до ст. cт. 2, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму. Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

В силу ч. 4 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використаням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають у цих квартирах (будинках), або перебували на обліку потребуючих поліпшення житлових умов до введення у дію цього Закону.

З навного у матеріалах справи копії свідоцтва про право власності на квартиру серії НОМЕР_1, виданого 21.05.1998 року на підставі розпорядження міського голови м. Львова від 21.05.1998 року № 294 на ім'я гр. ОСОБА_23, вбачається, що квартира АДРЕСА_1 приватизована згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15.09.1992 року № 56, чинного на час приватизації майна гр. ОСОБА_26, визначено порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян та перелік документів, що підлягають оформленню, згідно якого передачі у власність громадян підлягають квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму.

Відповідно до п. 22 зазанченого Положення відомості про займані наймачем приміщення та їх площу наводяться згідно з інвентаризаційними матеріалами, які зберігаються у державному підприємстві по обслуговуванню житла.

Відповідно до архівної довідки з місця проживання про склад сім'ї наймача ізольованої квартири та займані ним приміщення, виданої Житлово-експлуатаційню конторою № 106, яка засвідчена печаткою відділу приватизації державного житлового фонду Галицького району, у кв. АДРЕСА_1 з 10.02.1950 року прописана гр. ОСОБА_23, котра була наймачем вказаної квартири.

Судом встановлено, що 08.05.1998 року гр. ОСОБА_23 подала у відділу приватизації державного житлового фонду Галицької районної адміністрації заяву про оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_1, відповідно до положень Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». До такої заяви були додані усі передбачені законом та підзаконними нормативними актами документи, зокрема поверховий плану мезоніну вказного будинку та експлікації внутрішніх площ житлового будинку, які підтверджують що коридор, площею 5, 1 кв. м., позначений літерою 6-1, є внутрішньоквартирним та належить до квартири АДРЕСА_1.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» суть приватизації державного житлового фонду полягає у відчуженні на користь громадян України, тобто у їх власність, як квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, так і належних до них господарських споруд і допоміжних приміщень (підвалів, сараїв, колясочних тощо) цього фонду, а в силу положень ч. 2 ст. 10 вказного Закону, власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках.

У Рішенні Конституційного Суду України від 02.03.2004 року за № 4-рп/2004 зазначається, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку, технічне обладнання тощо, призначені для обслуговування житлового комплексу і забезпечують його використання.

З урахуванням вищезазначених норм закону та рішення Конституційного Суду України колегія суддів дійшла висновку, що допоміжні приміщення, які передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків, повинні бути призначені для обслуговування житлового комплексу і забезпечувати його використання.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів не може погодитись із висновком суду першої інстанції про те, що спірний коридор площею 5,1 кв. м., до його приватизації у складі квартири АДРЕСА_1, належав на праві спільної сумісної власності усім власникам квартир у вказаному будинку, оскільки таке приміщення не можна вважати допоміжним приміщенням. Це пов'язано з тим, що у власників квартир та працівників комунального підприємства, на балансі та обслуговуванні якого перебуває будинок по АДРЕСА_1 у цілому, відсутня потреба у такому приміщенні для забезпечення експлуатації будинку та його використання (протягом 1998-2010 років спору щодо користуванн цим коридором не виникало), оскільки доступ на горище будинку є через люк, котрий облаштований у загальному коридорі мезонінного поверху. Зазначена обставина підтверджується, зокрема, актом від 15.05.2014 року, складеним комісією ЛКП «Снопківське».

На вказану вище обставину суд першої інстанції уваги не звернув, внаслідок чого дійшов хибного висновку про наявність достатніх підстав для визнання недійсними та скасуванняп. 2 Додатку до розпорядження міського голови м. Львова від 21.05.1998 року № 294, яким затверджено розпорядження Галицької районної адміністрації від 19.05.1998 року № 567 «Про передачу квартир у власність громадян» та розпорядження Галицької районної адміністрації від 19.05.1998 року № 567 «Про передачу квартир у власність громадян» у частині передачі у власність гр. ОСОБА_23 приміщення пл. 5,1 кв. м., що знаходиться у мезоніні будинку АДРЕСА_1 а також скасування свідоцтва про право власності на згадану квартиру серії НОМЕР_1, що видане на підставі розпорядження міського голови м. Львова від 21.05.1998 року № 294.

Крім того, судом першої інстанції упущено і ту обставину, що свідоцтво серії НОМЕР_1 про право власності на квартиру № 6 у будинку по АДРЕСА_1 погашене у зв'язку із укладенням гр. ОСОБА_23 25.12.1998 року договору купівлі-продажу вказаної квартири, а, відтак, не може бути скасоване, так як не існує.

Колегія суддів також звертає увагу на ту обставину, що рішенням Апеляційного суду Львівської області, ухваленим 01.09.2014 року у цивільній справі № 461/11125/13, провадження № 22-ц/783/4843/14 за позовом Галицької районної адміністрації Львівської міської ради до Відділу приватизації державного житлового фонду Галицького району м. Львова, Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, з участю третіх осіб - ОСОБА_2. ОСОБА_9, ОСОБА_4, ОСОБА_22, ЛКП «Снопківське», ОКП ЛОР «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» про визнання приватизації квартири недійсною, скасування свідоцтва про право власності та визнання правочинів недійсними, яке після його перегляду у касаційному порядку залишено без змін, набрало законної сили, встановлено, що у разі задоволення згаданих вище позовних вимог, буде вирішено питання про права та обов'язки гр. ОСОБА_23, однак така залучена до участі у згаданій справі у якості співвідповідача не була.

Не залучена гр. ОСОБА_23 чи її правонаступники до участі і у даній справі, хоча в силу положень ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд мав-би сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, а саме роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попередити про наслідки вчинення або невчення процесуальних дій і сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом, зокрема з приводу заявлення клопотання відповідно до вимог ст. 33 ЦПК України про залучення до участі у справі гр. ОСОБА_23 чи її правонаступника у якості належного відповідача і наслідки не заявлення такого клопотання.

Таким чином, розглядаючи справу, суд першої інстанції повторно не звернув увагу на те, що позов стосується приватної власності гр. ОСОБА_23, яка, або ж її правонаступник, не залучена до участі у справі. Тим самим, визнавши недійсними та скасувавши приватизацію квартири АДРЕСА_1, скасувавши свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 серії НОМЕР_1, видане на підставі розпорядження міського голови м. Львова від 21.05.1998 року № 294, у частині права приватної власності гр. ОСОБА_23 на приміщення коридору площею 5,1 кв. м. під літерою 6-1., а також визнавши недійсним договір купівлі-продажу від 25.12.1998 року, укладений між гр. ОСОБА_23 та гр. ОСОБА_10, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Л.І., зареєстрований у реєстрі за № 545, у частині відчуження приміщення пл. 5,1 кв. м., що знаходиться в мезоніні будинку АДРЕСА_1, позначеного у технічному паспорті від 12.05.1998 року цифрою 1, суд вирішив питання про права та обов'язки гр. ОСОБА_23, хоча до участі у справі як співвідповідача її не залучив.

Визнаючи частково недійсними оспорювані договори купівлі-продажу та дарування квартири АДРЕСА_1, суд першої інстанції виходив з того, що в силу скасування свідоцтва про право власності на вказану квартиру немає правових підстав для подальшого існування і усіх договорів відчуження цієї квартири у частині відчуження спірного коридору.

Однак, колегія суддів не може погодитись із такими висновками суду, виходячи з наступного.

За приписами чинного ЦК України особа, яка вважає, що її речові права порушено, має право звернутися до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (статті 215-235), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 330, 338).

Відповідно до ст. 215 ЦК України правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням у момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених у ст. 203 цього Кодексу, а ст. 216 ЦК визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Отже, на правочин, укладений з порушенням вимог закону, не поширюється дія загального правила про наслідки недійсності правочину (двостороння реституція), якщо в законі передбачені інші наслідки такого порушення.

У тому випадку, коли майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього лише тоді, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (ст. 330 ЦК України).

Відповідно до ст. 388 ЦК України набувач визнається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.

Апеляційним судом встанолено, що відповідач ОСОБА_2, укладаючи 20.08.2010 року з гр. ОСОБА_11 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, оглянув представлені останнім (продавцем) документи на квартиру (договір купівлі-продажу та реєстраційне посвідчення), котрі свідчили про наявність у нього права власності на усю квартиру, включаючи спірний коридор, площею 5,1 кв. м. Пунктом 4 зазанченого договору купівлі-продажу квартири зазначено, що продавець (гр. ОСОБА_11) свідчить про відсутність обтяжень, а також порушень будь-яких прав третіх осіб на спірну квартиру.

Як роз'яснюється у п. 21 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов'язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини. У разі, коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, повязані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України. Якщо ж власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 ЦК України.

Разом з тим, позивачі обрали спосіб захисту свого порушеного права з посиланням на ст. ст. 203, 215-216, 382 ЦК України та ставлячи вимогу про визнання частково недійсними усіх наступних договорів відчуження об'єкту нерухомого майна, з чим також погодився і суд першої інстанції.

Однак, як роз'яснюється у п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим, вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Таким чином, якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред'являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом. Якщо ж після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то слід ставити питання про визнання недійсними не усіх правочинів, а лише першого і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.

Враховуючи усе вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо його законності й обґрунтованості, оскільки судом першої інстанції не виконано усі вимоги цивільного судочинства, неповно з'ясовано обставини справи, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог та заперечень. Висновки суду першої інстанції, викладені в оскаржуваному рішенні, лише частково відповідають обставинам справи, що призвело до помилкового визначення юридичних наслідків цих обставин. Таким чином, суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, що, відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України, є безумовною підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення - про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст. 209 ч. 3, п. 2 ч.1 ст. 307, п. 4 ч. 1 ст. 309, ст. 313, ч. 2 ст. 314, ст. ст. 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 16 вересня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4, ОСОБА_5 до Відділу приватизації житла Галицького району, Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради, ОСОБА_2, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, третіх осіб: Управління державної реєстрації Львівської міської ради, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Пилипенко Любові Іванівни, приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Коваленко Антоніни Андріївни про визнання рішень та правочинів недійсними - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4, ОСОБА_5 з кожного в користь ОСОБА_2 по 1107 (одна тисяча сто сім) грн. 04 коп. судового збору, сплаченого останнім за подання апеляційної скарги.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20-ти днів з дня набрання рішенням апеляційного суду законної сили.

Головуюча Копняк С.М.

Судді: Бойко С.М.

Ніткевич А.В.