Ухвала суду № 63888111, 29.12.2016, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 127/12167/16-ц Провадження № 22-ц/772/3613/2016Головуючий в суді першої інстанції Луценко Л. В.Категорія 30Доповідач Медяний В. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 грудня 2016 рокум. Вінниця

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Вінницької області в складі:

головуючого Медяного В.М.,

суддів: Матківської М.В., Сопруна В.В.,

за участю секретаря Сніжко О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до держави України в особі Замостянського відділу державної виконавчої служби м. Вінниці Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди,

за апеляційною скаргою Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області та апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 жовтня 2016 року,

встановила:

У червня 2016 року позивач ОСОБА_2 звернулась до суду з даним позовом до держави України в особі Замостянського відділу державної виконавчої служби міста Вінниці Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області, Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди.

Посилається на те, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14.01.2016 року у цивільній справі №127/26404/15-ц за позовом ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про стягнення коштів, позов задоволено, стягнуто з ФОП ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 кошти у розмірі 13 905,77 грн.

На підставі вищезазначеного рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14.01.2016 року 04.02.2016 року позивачу було видано виконавчий лист №127/26404/15-ц.

Оскільки позивачу стало відомо, що належне боржнику на праві приватної власності обладнання, за допомогою якого він обробляє деревину, виготовляє на продаж вироби з неї, знаходиться у складських приміщеннях, які розташовані на території колишнього Замостянського району м. Вінниці, тому враховуючи надане позивачу право на виконання вказаного рішення на підставі ст.ст.1, 11, 12, 17-22 Закону України «Про виконавче провадження» 05.02.2016 року позивач подала до Замостянського В ДВС Вінницького МУЮ заяву разом із виконавчим листом, у якій просила прийняти виконавчий лист до виконання, винести постанову про відкриття виконавчого провадження та у межах строків, визначених ст.30 Закону України «Про виконавче провадження» здійснити всі можливі заходи для повного виконання судового рішення, зокрема накласти арешт на все належне йому майно.

Однак, незважаючи на те, що всі встановлені законом строки для вирішення питання про відкриття виконавчого провадження пройшли, до 23.02.2016 року будь-якої постанови ні від начальника Замостянського ВДВС м. Вінниці особисто, ні від підлеглих осіб позивач не отримала, що свідчить про порушення вказаними особами права позивача на обов'язковість до виконання судового рішення, яке набрало законної сили, на всій території України, право на справедливий суд та на доступ до суду, на ефективний юридичний захист, тощо.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 10.03.2016 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 13.04.2016 року у цивільній справі №127/26404/15-ц за скаргою ОСОБА_2 на бездіяльність посадових осіб та зобов'язати вчинити дії Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції, скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, визнано бездіяльність посадових осіб Замостянського відділу ДВС Вінницького МУЮ щодо належного повідомлення стягувача про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом №127/26404/15-ц, виданим 04.02.2016 року на виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14.01.2016 року у справі №127/26404/15-ц неправомірною.

Позивач ОСОБА_2 вважає, що такою бездіяльністю їй заподіяна моральна шкода, яка полягає в душевних та психологічних стражданнях, переживаннях, яких позивач зазнала у зв'язку з порушенням її конституційних, законних прав на виконання остаточного рішення суду, яким позивачу присуджено грошові кошти з боржника, необхідності інваліду, пенсіонеру, особі у похилому віці відстоювати у судах свої права та не мати можливості отримати і використати присуджені у судовому порядку кошти з боржника у зв'язку із неправомірною бездіяльністю органу державної влади, на який законом покладено обов'язок по примусовому виконанню рішення суду.

Таким чином, виходячи із засад розумності, поміркованості і справедливості, враховуючи характер, обсяг, глибину та тривалість моральних страждань, тяжкість вимушених змін у життєвих стосунках, час та зусилля, які необхідні для відновлення попереднього стану, позивач просила стягнути на її користь завдану їй моральну шкоду в сумі 5 000 грн.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 жовтня 2016 року позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 1000 гривень в рахунок відшкодування моральної шкоди, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України. В задоволенні іншої частини позову відмовлено. Судові витрати компенсовано за рахунок держави.

В апеляційній скарзі Головне управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким в задоволені позовних вимог відмовити повністю. Посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення та неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції змінити, збільшивши розмір стягнутої на її користь моральної шкоди з 1000 грн. до 5000 грн. Посилається на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права.

В судовому засіданні в суді апеляційної інстанції представник Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області - ОСОБА_4 апеляційну скаргу свого довірителя повністю підтримала та просила її задовольнити, посилаючись на викладені в ній доводи, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 не визнала та заперечила проти її задоволення, посилаючись на її безпідставність та необґрунтованість.

Інші сторони у справі до суду апеляційної інстанції не з'явилися, тому відповідно до вимог ст. 74, ч. 2 ст. 305 ЦПК України справа розглянута у їх відсутність.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника скаржника, що з'явилася до суду, вважає, що апеляційні скарги підлягають відхиленню, а рішення суду першої інстанції - залишенню без змін, виходячи з наступних підстав.

Згідно ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до вимог ст.214 ЦПК України, при ухваленні рішення суд зобов'язаний прийняти рішення, зокрема, щодо: наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; наявності інших фактичних даних, які мають значення для вирішення справи; правовідносин, зумовлених встановленими фактами. У рішенні суду обов'язково повинні бути зазначені встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ст.4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст.ст.10, 57, 60 ЦПК України суд вирішує цивільно-правовий спір на засадах змагальності, кожна сторона зобов'язана доказами довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, що мають значення для справи.

Відповідно до ч.1-3 ст.303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції у даній справі зазначеним вимогам Закону повністю відповідає.

Судом установлено, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 14.01.2016 року у цивільній справі №127/26404/15-ц за позовом ОСОБА_2 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про стягнення коштів, позов ОСОБА_2 задоволено, стягнуто з ФОП ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 кошти у розмірі 13 905,77 грн.

На підставі зазначеного рішення 04.02.2016 року позивачу було видано виконавчий лист №127/26404/15-ц.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 10.03.2016 року, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 13.04.2016 року, у цивільній справі №127/26404/15-ц за скаргою ОСОБА_2 на бездіяльність посадових осіб та зобов'язати вчинити дії Замостянського відділу державної виконавчої служби Вінницького міського управління юстиції, скаргу задоволено частково, визнано бездіяльність посадових осіб Замостянського відділу ДВС Вінницького МУЮ щодо належного повідомлення стягувача про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом №127/26404/15-ц, виданим 04.02.2016 року на виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14.01.2016 року у справі №127/26404/15-ц неправомірною.

Зі змісту зазначеної ухвали суду вбачається, що 05.02.2016 року позивач подала заяву начальнику Замостянського В ДВС Вінницького МУЮ ОСОБА_5, в якій просила винести постанову про відкриття виконавчого провадження.

Вищезазначеною ухвалою суду також встановлено, що постанова про відкриття виконавчого провадження була винесена державним виконавцем Куйданом О.І. 08.02.2016 року, однак була надіслана звичайним листом.

Таким чином, судом встановлено бездіяльність органу виконавчої служби, що полягає у невиконанні вимог ст.31 Закону України «Про виконавче провадження» щодо надсилання постанови про відкриття провадження стягувачу рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно ч.3 ст.61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як роз'яснено у п.28 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року №6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах» при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні виходити з положень статті 56 Конституції України, статті 11 Закону України «Про державну виконавчу службу», частини другої статті 87 Закону України «Про виконавче провадження», а також з положень статей 1173, 1174 ЦК України і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України.

Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив з того, що знайшли своє підтвердження під час розгляду даної цивільної справи твердження позивача про те, що протиправними діями посадових осіб Замостянського відділу ДВС м. Вінниці їй завдано моральну шкоду, що виразилась в перенесених нею душевних та психічних стражданнях, нервових стресах та погіршенні самопочуття, пов'язаних з незаконним рішеннями, діями та бездіяльністю посадової особи, приниженні позивача з боку посадових осіб державної виконавчої служби, неможливості вести звичайний спосіб життя, незважаючи на те, що кошти були стягнуті з боржника та перераховані стягувачу влітку 2016 року, що підтверджується копією матеріалів виконавчого провадження №50099109.

Таким чином, беручи до уваги характер моральних страждань, які перенесла позивач, яка є людиною похилого віку, пенсіонером, інвалідом, враховуючи її переживання, хвилювання, пов'язані з наслідками неправомірних дій працівників державної виконавчої служби, необхідність звернення до суду для захисту своїх прав, а також виходячи із принципів розумності та справедливості при даних обставинах, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що вимоги позивача про стягнення моральної шкоди на її користь підлягають частковому задоволенню в розмірі 1 000 грн.

Колегія суддів повністю погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Стаття 124 Конституції України визначає принцип обов'язковості виконання судових рішень, ухвалених судами іменем України, який реалізовується державними органами, визначеними Законом України «Про державну виконавчу службу», згідно з нормами Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до статті 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» державні виконавці несуть дисциплінарну відповідальність в порядку, встановленому законом. У разі вчинення державним виконавцем під час виконання службових обов'язків діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушення, він підлягає кримінальній чи адміністративній відповідальності у порядку, встановленому законом. Шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною другою статті 1167 ЦК України визначено перелік випадків відшкодування моральної шкоди органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, фізичною або юридичною особою, яка її завдала. Зазначений перелік не є вичерпним, оскільки пункт 3 цієї частини 2 зазначеної статті передбачає наявність інших випадків передбачених законом.

Відповідно до ст. 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Конституційним Судом України у рішенні від 03 жовтня 2001 року по справі N 1-36/2001 (справа про відшкодування шкоди державою) зазначено, що відшкодування шкоди (матеріальної чи моральної), завданої фізичним особам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, покладається саме на державу, а не на відповідні органи державної влади, тобто відшкодування шкоди в таких випадках здійснюється за рахунок держави, а не за рахунок коштів на утримання державних органів.

Згідно роз'яснень наданих у пункті 1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 07.02.2014, № 6 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах" № 6 від 7 лютого 2014 року, відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.

Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, ратифікованою Законом України від 17 липня 1997 року, визначено право на справедливий суд, згідно якого кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на ефективний засіб юридичного захисту. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод захищається власність. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до статей 17, 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Для цілей посилання на текст Конвенції суди використовують офіційний переклад Конвенції українською мовою.

У пункті 28 зазначеної постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 6 від 7 лютого 2014 року роз'яснено, що при розгляді позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження суди повинні виходити з положень статті 56 Конституції України, статті 11 Закону України «Про державну виконавчу службу», частини другої статті 87 Закону України «Про виконавче провадження», а також положень статей 1173, 1174 ЦК України і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України.

Підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини.

Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби.

Стаття 23 ЦК України надає особі право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до пункту 2 частини 2 цієї статті моральна шкода полягає: у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина 3). Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 5).

Пленум Верховного Суду України надав роз'яснення щодо застосування законів, що регулюють відшкодування моральної шкоди, у постанові "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" № 4 від 31 березня 1995 року, із послідуючими змінами. Так, у пункті 2 цієї постанови роз'яснено, що спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; у випадках, передбачених статтями 23, 1167 ЦК України та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди;при порушенні зобов'язань, які підпадають під дію Закону України «Про захист права споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов'язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (пункт 3 постанови № 4 від 31.03.1995 року).

Оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з'ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством (пункт 5 постанови № 4 від 31.03.1995 року).

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Відповідно до ч.2 ст.25 Бюджетного кодексу України відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.

Згідно зі ст.2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави. Її в таких випадках представляє орган, який здійснює функції держави у цих правовідносинах.

Відповідно до п.4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року №460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яке зокрема здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви (пункт 9 постанови № 4 від 31.03.1995 року).

При розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі статті 56 Конституції України судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування.

При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом. Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України (пункт 10-1 постанови № 4 від 31.03.1995 року).

Відповідно до ст. 360-7 ЦПК України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Верховним Судом України в постанові від 11 вересня 2013 року при розгляді цивільної справи № 6-48цс13 висловлена правова позиція, яка полягає у тому, що при відшкодуванні моральної шкоди, завданої особі незаконними діями чи бездіяльністю працівників виконавчої служби, застосуванню підлягають положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: стаття 56 Конституції України, статті 23, 1167, 1173 ЦК України та стаття 11 Закону України «Про державну виконавчу службу».

З урахуванням таких роз'яснень відповідач може бути звільнений від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що така шкода заподіяна не з його вини. Тобто, обов'язок спростування вини закон покладає саме на заподіювача шкоди, а не на потерпілу сторону позивача по справі.

Для спростування вини враховуються будь-які фактичні дані (статті 57-59 ЦПК України), на підставі яких можна зробити висновок про відсутність вини у відповідача.

Суд, згідно вимог статті 11 ЦПК України розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд

Відповідно до вимог ст. 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивач у своєму позові навела обґрунтування заявлених нею вимог та підтвердила їх доказами наявними у неї, зокрема, що саме такими неправомірними рішеннями, діями і бездіяльністю державної виконавчої служби під час виконання нею судового рішення, їй спричинена моральна шкода, яка полягає у перенесених нею особою похилого віку, має вік 76 років, пенсіонеркою, інвалідом третьої групи загального захворювання, душевних і психічних стражданнях, нервових стресах та погіршенні самопочуття, яких вона зазнала у зв'язку із незаконними рішеннями, діями і бездіяльністю посадової особи державної виконавчої служби, що призвело до погіршення можливостей реалізації своїх звичок та бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми й порушення нормальних життєвих зв'язків.

Не визнаючи такі позовні вимоги, представники відповідачів не надали суду належних та допустимих доказів, визначених статтями 57-64 ЦПК України, на підтвердження тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх заперечень.

Таким чином, в ході розгляду цивільної справи встановлено, що визнано неправомірною бездіяльність посадових осіб Замостянського відділу ДВС Вінницького МУЮ щодо належного повідомлення стягувача про відкриття виконавчого провадження за виконавчим листом №127/26404/15-ц, виданим 04.02.2016 року на виконання рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 14.01.2016 року у справі №127/26404/15-ц., чим позивачу ОСОБА_2 завдана моральна шкода, яка полягала в перенесених душевних і моральних стражданнях, нервових стресах та погіршенні самопочуття, тому до спірних правовідносин суд першої інстанції вірно застосував положення законодавства про моральну шкоду.

Отже, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про відшкодування їй моральної шкоди, завданої державним виконавцем під час виконання судового рішення, суд першої інстанції правильно виходив з доведеності фактів неправомірних дій та неправомірної бездіяльності державного виконавця , заподіяння позивачу моральної шкоди, яка відповідно до зазначених вимог матеріального закону підлягає відшкодуванню державою, оскільки за шкоду, заподіяну рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади або органу місцевого самоврядування чи їх посадових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, несе відповідальність держава.

При цьому судом враховано характер моральних страждань позивача ОСОБА_2, які вона перенесла, як людина похилого віку, пенсіонерка та інвалід; враховано її переживання й хвилювання, що пов'язані з наслідками неправомірних дій працівників державної виконавчої служби, а також враховано вимоги розумності і справедливості при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди. Належних та обґрунтованих доказів, які могли б слугувати підставами для збільшення розміру такого відшкодування чи відмови в його стягненні сторонами суду не надано.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції з'ясував у достатньому обсязі характер спірних правовідносин та визначився з нормою права, яка підлягає застосуванню, а тому прийшов до вірного висновку про часткове задоволення позову.

За таких обставин колегія суддів повністю погоджується з такими висновками суду першої інстанції та переконана, що доводи апеляційних скарг, що наведені на їх обґрунтування, які фактично зводяться до незгоди з ухваленим місцевим судом по справі справедливим рішенням та його суб'єктивної переоцінки, в даному випадку є несуттєвими, рішення суду у даній справі прийняте по суті розглянутого цивільно-правового спору не спростовують і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів прийшла до висновку, що посилання скаржників на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права внаслідок неповноти судового розгляду та невірної оцінки доказів, що мають значення для справи, є безпідставним, не обґрунтованим та таким, що суперечить вимогам Закону та матеріалам справи, а тому апеляційні скарги підлягають відхиленню, а рішення суду у даній справі підлягає залишенню без змін.

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314, 315, 317, 319, 324 ЦПК України, колегія суддів -

ухвалила:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 жовтня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий : /підпис/ В.М. Медяний

Судді : /підпис/ М.В. Матківська

/підпис/ В.В. Сопрун

Згідно з оригіналом: