Рішення № 63734524, 14.12.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/6382/16

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Громік Р. Д.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.12.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого Громіка Р.Д.,

суддів Драгомерецького М.М., Артеменко І.А.,

при секретарі Гарбуз В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» на рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 09 червня 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про захист прав споживачів,

встановила:

ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ТОВ "Лізингова компанія "Ваш Авто", стверджуючи, що 29 жовтня 2015 року між ним та відповідачем було укладено договір №001962 про надання йому послуги по придбанню легкового автомобіля «Hyundai Tucson», 2012 року випуску, заявленою ціною 210000,00 грн. При цьому він сплатив відповідачу менше 20% вартості автомобіля, а саме 40000,00 грн., та його запевнили, що протягом 3-х днів він отримає автомобіль. Проте, вказаний автомобіль доставлений не був. Також позивач стверджував, що подавав заявку на придбання автомобіля «Hyundai Tucson», проте представник компанії представив йому інший договір, предметом якого є інший автомобіль - «Hyundai Elantra», вартість якого значно перевищує замовлений автомобіль. На вимогу повернути авансовий платіж у сумі 40 000 грн., відповідач відмовився.

Вважає, що уклав договір під впливом обману працівників відповідача, а також помилки, яка виникла через неправильне сприйняття ним змісту і умов цього договору. Вважає, що укладений між сторонами договір фінансового лізингу суперечить закону та порушує його права як споживача.

Позивач просить суд визнати недійсним договір фінансового лізингу №001962 від 29 жовтня 2015 року, стягнути з відповідача на його користь сплачені кошти за договором в розмірі 40 000 грн., у якості відшкодування моральної шкоди в розмірі 5 000 грн., а також судові витрати по справі.

Позивач та його представник ОСОБА_3 у судовому засіданні позов підтримали.

Представник відповідача в судове засідання не з'явився, були повідомлені про день, час та місце розгляду справи належним чином, про причини неявки суду не повідомили.

Рішенням суду позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано недійсним укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Ваш Авто" та ОСОБА_2 договір фінансового лізингу № 001962 від 29 жовтня 2015 року.

Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія" Ваш Авто" на користь ОСОБА_2 кошти сплачені за договором фінансового лізингу № 001962 від 29 жовтня 2015 року в розмірі 40000 ( сорок тисяч) грн.

Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія" Ваш Авто" на користь ОСОБА_2 у якості відшкодування моральної шкоди кошти у розмірі 3000 (три тисячі) грн.

Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія" Ваш Авто" на користь ОСОБА_2 судові витрати, повязані зі сплатою судового збору у розмірі 487 (чотириста вісімдесят сім) грн. 20 коп. та повязані з оплатою правової допомоги у розмірі 1560 (одна тисяча пятсот шістдесят) грн.

В інших позовних вимогах відмовлено.

На вказане рішення суду ТОВ «Лізінгова компанія «ВАШ АВТО» подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та постановити нове рішення яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2 в повному обсязі та стягнути з ОСОБА_2 сплачений ними судовий збір, посилаючись при цьому на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи скарг, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню за таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.2 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Судом першої інстанції були встановлені наступні обставини.

В заяві від 29 жовтня 2015 року ОСОБА_2 (а.с.6) просив надати йому автомобіль марки «Hyundai Tucson» за ціною 210000 грн.

29 жовтня 2015 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» укладено договір фінансового лізингу №001962 з додатками, предметом фінансового лізингу є автомобіль марки «Hyundai Elantra» за ціною 390600 грн. (а.с.7-12).

Згідно п.1.3 Договору ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто», як лізингодавець взяв на себе зобов'язання придбати предмет лізингу у власність (отримати право власності на предмет лізингу) та передати предмет лізингу в користування позивачу, як лізингоодержувачу на строк і на умовах, передбачених договором.

Згідно п. 4.1 Договору лізингодавець передає у користування предмет лізингу лізингоодержувачу не пізніше 120 робочих днів з дати отримання на поточний рахунок лізингодавця наступних платежів: адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмету лізингу.

Згідно Договору авансовий платіж - це обов'язковий платіж, що складає частину від вартості предмета лізингу, розмір якого визначено у Додатку № 1 Договору, який сплачується лізингоодержувачем на користь лізингодавця, на умовах договору, до моменту передачі предмета лізингу. На авансовий платіж не нараховуються жодні проценти, повернення авансового платежу відбувається на умовах та у порядку передбаченими договором.

Адміністративний платіж - першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у Додатку № 1 до Договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу.

Як вбачається з копії квитанції № 5 від 29 жовтня 2015 року, позивач сплатив позивачу 40000,00 грн.

З п. 8.2 Договору вбачається, що вартість предмету лізингу на момент укладення договору становить 16275,00 доларів США. На дату укладення договору згідно обмінного курсу доларів США до української гривні гривневий еквівалент вартості предмета лізингу становить 390600,00 грн. В Додатку № 1 до Договору вказано, що сума виплат авансового платежу становить 8137,50 доларів США (50% вартості предмета лізингу), адміністративний платіж 1627,50 доларів США (10% вартості предмета лізингу), 488,25 доларів США комісія за передачу (3% вартості предмета лізингу); курс долара на дату підписання договору становить 24,00 грн.

Пункт 1.7 Договору передбачає, що предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачу протягом строку, який становить не більше 120 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця: адміністративного платежу, авансового платежу, комісії за передачу предмета лізингу; у разі наявності оплати різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.4 ст. 9 Договору, або різниці до вже сплаченого авансового платежу на умовах викладених у п. 9.6 ст.9 даного Договору.

Позивач звернувся з листом до відповідача, відповідно до якого просив припинити дію вищевказаного договору, повернути сплачені ним кошти в сумі 40000,00 грн.

Листом за вих. № 1036 «Лізингова компанія «Ваш Авто» повідомив позивача, що відповідно до договору від 29.20.2015 року ним було сплачено адміністративний платіж в розмірі 39060,00 грн. та аванс 940,00 грн., а відповідно до ст. 12 п. 12.1 договору вказаний адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає, тому авансовий платіж буде повернутий у розмірі 565,00 грн. Також, повідомлено, що на підставі його заяви договір лізингу № 001962 від 29.10.2015 року вважається розірваним з 23.11.2015 року.

Висновки суду підтверджуються матеріалами справи.

Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються Законом України «Про фінансовий лізинг».

Відповідно до ч.2 ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

За правилами ч.1 ст.3 Закону України «Про фінансовий лізинг» та ст. 807 ЦК України предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками.

Згідно ч.1ст. 184 ЦК України річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 ЗУ «Про фінансовий лізинг» істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За приписами ст. 11 Закону України "Про фінансовий лізинг"лізингоодержувач має право: обирати предмет лізингу та продавця або встановити специфікацію предмета лізингу і доручити вибір лізингодавцю; відмовитися від прийняття предмета лізингу, який не відповідає його призначенню та/або умовам договору, специфікаціям; вимагати розірвання договору лізингу або відмовитися від нього у передбачених законом та договором лізингу випадках; вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням умов договору лізингу. Означені права лізингоодержувача не знайшли свого відображення у змісті оспорюваного договору.

Статтею 16 ЗУ «Про фінансовий лізинг» встановлено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору.

Як вбачається із змісту договору лізингу, укладеного між сторонами, адміністративний платіж - це першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення Договору. Згідно додатку №1 до Договору розмір адміністративного платежу становить 1627,50 доларів США.

З огляду на положення статті 16 Закону адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Про те, що адміністративний платіж не є лізинговим платежем свідчить і той факт, що у спірному Договорі у розділі "визначення термінів", лізинговий платіж і адміністративний платіж мають свої окремі визначення, із яких також випливає, що адміністративний платіж не підпадає під визначення лізингового платежу, наведене у ст.16 ЗУ «Про фінансовий лізинг».

Вказану обставину підтверджує і той факт, що пунктом п.12.1 оспорюваного Договору лізингу передбачено, що у випадку розірвання договору лізингоодержувачем комісія за організацію даного договору лізингоодержувачем не повертається.

Стаття 627 ЦК України передбачає свободу договору, яка полягає в тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживача.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Згідно ч.2 цього Закону умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

З врахуванням вищевикладеного, аналізу договору фінансового лізингу, суд першої інстанції правильно вважав, що в оспорюваний договір включені несправедливі умови, які зазначені у ч. 3ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору.

Відповідно до положень ст. 19 Закону України "Про захист прав споживачів" підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Юридична природа договору фінансового лізингу та можливість викупу предмета лізингу, дає підстави для висновку, що укладаючи такий договір, споживач послуг має право знати обсяг фінансових зобов'язань та ціну транспортного засобу, який лізингодавець передає йому в користування за плату з правом викупу.

За таких обставин та відповідно до положень ст. 655 ЦК України, суд вірно послався на те, що погоджена сторонами ціна предмету лізингу є істотною умовою такого договору.

Також, із Договору та додатку №2 вбачається, що предмет фінансового лізингу належним чином не визначений, зокрема відсутні технічні та індивідуальні характеристики автомобіля, рік його випуску, продавець (постачальник), ціна у грошовій одиниці України, більш того замість автомобіля «Hyundai Tucson», 2012 року випуску, за ціною 210 000 грн., як вказано у заяві позивача, у договорі вказано інший автомобіль - «Hyundai Elantra», та вартість зазначена 16275 доларів США що еквівалентно 390600 грн.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов до правильного та обґрунтованого висновку про невідповідність положень договору фінансового лізингу № 001962 від 29 жовтня 2015 року принципам добросовісності, розумності, справедливості та рівності сторін у договорі. Положення оспорюваного договору порушують вимоги Закону України «Про фінансовий лізинг» та Закону України «Про захист прав споживачів». За таких обставин договір фінансового лізингу слід визнати недійсним.

Згідно з ч. 1ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За правилами ч. 1ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно ч.1 ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

З квитанції, наданої позивачем вбачається, що він на виконання Договору сплатив відповідачу грошову суму у розмірі 40 000 грн., відповідно ця сума підлягає стягненню з відповідача згідно вимог ч.1 ст.216 ЦК України.

У відповідності до вимог ст. 88 ЦПК України з відповідача на користь позивача слід стягнути сплачені ним судові витрати, а саме: у розмірі 487,20 грн. повязані зі сплатою судового збору.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, вважає, що в цій частині районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази згідно ст.ст. 10, 60, 212 ЦПК України, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та застосував необхідні норми матеріального права.

Задовольняючи позов суд першої інстанції враховуючи характер і суть правовідносин, що склалися між сторонами, встановлених судом обставин, і зважаючи на те, що за обставинами справи, умови спірного договору є несправедливими та непрозорими, унаслідок чого утворився дисбаланс договірних прав і обовязків на шкоду споживачеві, суд прийшов до висновку, що є достатні правові підстави для задоволення позову.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки позивач введений в оману так як отримав недостатню кількість інформації про умови договору.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг»фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначенний строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно ст. 2 вказаного Закону відносини, що виникають за договором фінансового лізингу, регулюються положеннямиЦК Українипро лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Нормами статей 638,640 ЦК Українипередбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до частин першої, другоїстатті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, пятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів»містить самостійні підстави визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Відповідно до положень ч. 1цьогозакону,продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч. 2ст. 18 цього закону- умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Умови договору, які можуть бути несправедливими визначено у ч. 3ст. 18 цього закону.

Аналізуючи нормустатті 18 Закону № 1023-ХІІ, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті3, частина третя статті509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обовязків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

У преамбулі оскаржуваного договору фінансового лізингу визначено, що адміністративний платіж - першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату. Розмір адміністративного платежу відображається у додатку № 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток вартості предмета лізингу.

За змістом п. 8.1 ст. 8 договору фінансового лізингу, лізингові та інші платежі, що підлягають сплаті за цим договором на користь лізингодавця, розраховуються відповідно до чинного курсу обміну долара США до української гривні за готівковими операціями, встановленим комерційним банком АТ "ОСОБА_4 Аваль" при продажу долара США станом на дату здійснення платежу.

Таким чином, "адміністративний платіж" виходить за межі переліку платежів, передбачених законом. Крім того, в пунктах договору відсутня інформація про сплату адміністративного платежу, єдина інформація про Адміністративний платіж вказана в п. 9.7 Договору це те, що кошти, які надійшли від Лізингоодержувача, не залежно від призначення платежу в квитанції, зараховуються у наступному порядку: Адміністративний платіж; Авансовий платіж; Комісія за передачу предмета лізингу і т.д.

Пункт 12.1. спірного Договору лізингу зазначає - лізингоодержувач, який сплатив адміністративний платіж, частково або повністю сплатив авансовий внесок та не отримав транспортний засіб, має право розірвати даний договір за власним бажанням, про що має повідомити Лізингодавця у письмовій формі з чітким волевиявленням щодо розірвання Договору, шляхом направлення відповідного листа рекомендованою кореспонденцією. В такому випадку поверненню підлягає 60% від сплаченого авансового платежу та/або частини авансових платежів, 40% лізингодавець утримує в якості штрафу за дострокове розірвання договору. Адміністративний платіж в такому випадку поверненню не підлягає.

Таким чином, відповідач в договорі надав собі можливість не повертати кошти, проплачені споживачем його послуг у разі розірвання договору останнім. Однак, при розірванні договору лізингодавцем ніяких санкцій не передбачено, що приводить до дисбалансу договірних умов та порушує норми законодавства.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що вищевказані умови договору фінансового лізингу суперечать вимогам чинного законодавства, порушують принципи добросовісності і справедливості,є несправедливими відносно споживача, а тому наявні підстави для визнання договору недійним відповідно до вимог статей203,215 ЦК УкраїнитаЗакону України «Про захист прав споживачів».

Зазначені вище висновки суду першої інстанції в цій частині достатньо мотивовані і підтверджені доказами, наявними у матеріалах справи.

В той же час колегія суддів вважає, що в частині стягнення моральної шкоди та витрат на правову допомогу рішення суду підлягає скасуванню з відмовою у задоволенні цих позовних вимог у звязку з їх безпідставністю та недоведеністю, виходячи з наступного.

Задовольняючи ці позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що вони обґрунтовані та основані на законі.

Так, при визначенні розміру моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, суд першої інстанції врахував п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 р. (з подальшими змінами) «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», яким передбачено, що розмір моральної шкоди суд визначає в залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

При таких обставинах, суд дійшов до висновку, що діями Відповідача, Позивачу була заподіяна моральна шкода. Однак, суд не погодився лише з розміром відшкодування моральної шкоди, яка була визначена позивачем.

Таким чином, виходячи з положення ч.3 ст. 23 ЦК України, розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається лише судом, розмір грошового відшкодування моральної шкоди на думку суду найбільш обєктивним та таким, що може компенсувати заподіяну позивачу моральну шкоду та яку необхідно стягнути з відповідача становить 3000,00 грн.

При цьому, Позивач просив також стягнути на свою користь судові витрати, повязані із оплатою правової допомоги.

Відповідно до ч.ч. 1,2 статті 84 ЦПК України витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Статтею 1 Закону України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" від 20.12.2011 року, встановлено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено рішення, іншою стороною, не може перевищувати 40% встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Позивачем та його представником надані суду розрахунок послуг адвоката та докази сплати позивачем грошових коштів за вказані послуги у розмірі 1560,00 грн., а тому вимоги у цій частині також підлягають задоволенню.

Відмовляючи в задоволенні цих позовних вимог, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до п.5 ч.1 ст.4 Закону України «Про захист прав споживачів», споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону

Ухвалюючи рішення про задоволення позову в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції, виходив з того, що, позивачеві було завдано моральну шкоду, яка відповідно до ч. 2 ст. 22 Закону України "Про захист прав споживачів" підлягає відшкодуванню відповідачем.

Однак, з таким висновком погодитися не можна.

Згідно зі ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Моральна шкода підлягає відшкодуванню у разі порушення зобов'язання, якщо таке відшкодування встановлено договором або законом.

Зазначений вище п. 5 ст. 4 Закону України "Про захист прав споживачів", передбачає право споживача на відшкодування моральної шкоди лише у випадках, коли така заподіяна небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією.

Вирішуючи спір у частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції в порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув. Судом не було встановлено, що надання послуг Товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» по придбанню автомобіля та укладання з цього приводу договору фінансового лізингу є небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією, а тому висновок суду про наявність передбачених Законом України "Про захист прав споживачів" підстав для відшкодування відповідачем моральної шкоди є помилковим.

Оскільки такого виду відповідальності лізингодавдя як відшкодування лізингоодержувачу моральної шкоди не передбачає і укладений між сторонами договір фінансового лізингу, підстави для задоволення позову відсутні.

Суд не було враховано положення ст. 4 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо права споживачів на відшкодування моральної шкоди тільки в разі її заподіяння небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством. У справі відсутні обставини, з якими закон пов'язує право споживача на відшкодування моральної шкоди, тому вважати обґрунтованими висновок щодо задоволення позовних вимог в цій частині немає підстав. Не була передбачена можливість відшкодування моральної шкоди у наведених випадках і укладеним договором, невиконання чи неналежне виконання яких і стало підставою для подання зазначеного позову.

Щодо стягнення витрат на правову допомогу, судова колегія виходить з наступного.

Відповідно до ч.3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Колегія суддів вважає за необхідне переглянути винесене рішення суду першої інстанції також в частині стягнення витрат на правову допомогу в сумі 1560,00 грн. виходячи з наступного.

Задовольняючи позов в частині стягнення зазначених вище судових витрат як витрат, повязаних з розглядом справи, суд першої інстанції взагалі не обґрунтував своє рішення в цій частині, не дав належної оцінки наданим доказам, а саме наданим позивачем квитанціям.

Так, позивачем надані квитанції про сплату ним 560 та 1500 грн. за надану йому юридичну допомогу адвокатом (а.с.19, 46).

Однак, суд задовольнив позивні вимоги в цій частині лише в сумі1560 грн., не зазначивши яку саме квитанцію він прийняв до уваги та в якій частині.

Також в матеріалах справи містяться ордера адвоката ОСОБА_3 та витяги із Договорів про надання ним правової допомоги (а.с.29-30; 47-48).

Суд в своєму рішенні навів про наявність розрахунку послуг адвоката, однак, матеріали справи не містять ні цього розрахунку, ні актів виконаних робіт.

Відповідно до ст. 87 ЦПК України витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги

адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюються законом.

Постановою КМУ від 27 квітня 2006 року № 590 «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» затверджено Граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, відповідно до яких в цивільних справах граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних з правовою допомогою сторін, на користь якої ухвалено судове рішення, якщо компенсація сплачується іншою стороною, не перевищує суму, що обчислюється, виходячи з того, що зазначеній особі, виплачується 40 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за годину її роботи.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування по справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та стягуючи на користь позивача 1560 грн. на відшкодування йому витрат по оплаті правової допомоги, не обґрунтував її розмір та не перевірив чи не перевищує така сума граничного розміру компенсації витрат, встановленого постановою КМУ від 27 квітня 2006 року за № 590, мотивів з цього приводу не навів. Позивач не надав ні акту виконаних робіт, ні розрахунку з цього приводу, а суд його не перевірив.

Таким чином висновок суду про те, що позивачем фактично були сплачені 1560 гривень, тому понесені позивачем витрати на оплату правової допомоги підлягають відшкодуванню у розмірі саме 1560 гривень, не знайшов свого підтвердження в матеріалах справи.

На підставі ч.ч.1 та 3ст. 212 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Таким чином, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції не повно зясував обставини справи в частині стягнення моральної шкоди та витрат на оплату правової допомоги, не довів обставини, що мають значення для справи та які суд вважав встановленими в цій частині, висновки районного суду в цій частині не відповідають обставинам справи, суд неправильно застосував норми матеріального та процесуального права щодо стягнення моральної шкоди та таких витрат, у зв'язку з чим, є підстави для зміни рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову щодо стягнення моральної шкоди та витрат на правову допомогу, в повному обсязі.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309 ч. 1 п. 1-4; ст.313-314, 316, 317, 319, 324, 325 ЦПК України судова колегія,

вирішила:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» задовольнити частково.

Рішення Котовського міськрайонного суду Одеської області від 09 червня 2016 року скасувати в частині задоволення позову щодо відшкодування моральної шкоди та стягнення витрат на правову допомогу.

Постановити в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «ВАШ АВТО» про відшкодування моральної шкоди та стягнення витрат на правову допомогу відмовити.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції може бути оскаржено в касаційному порядку до касаційного суду протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий ОСОБА_5

Судді ОСОБА_6

ОСОБА_7