Рішення № 63613597, 13.12.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

________

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у складі:

головуючого - судді Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Музичко С.Г.

при секретарі Ігнатьєву Є.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 червня 2016р. по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення адміністрації державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та середнього заробітку у зв'язку із несвоєчасною видачею трудової книжки, стягнення моральної шкоди,

встановила:

у листопаді 2015р. позивач звернувся до суду з позовом про визнання незаконним та скасування наказу Луганської філії Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення від 22 червня 2015 року № 106-к «Про припинення трудового договору (контракту) з ОСОБА_1», поновлення на посаді інженера засобів радіо та телебачення 1-ї категорії Луганської філії Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку із незаконним звільненням, середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у зв'язку із несвоєчасною видачею трудової книжки, середнього заробітку за весь період затримки розрахунку по день постановлення рішення та грошової компенсації моральної шкоди в розмірі 30 000 гривень.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що з 1 серпня 1992р. працював у Луганській філії концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення, а з 5 квітня 1993р. на посаді інженера засобів радіо та телебачення 1 категорії РТС Луганськ. 22 червня 2015р. його було звільнено у зв'язку із скороченням чисельності та штату працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП України.

Позивач стверджував, що його не було попереджено про звільнення за два місяці до дати звільнення, не було отримано згоди профспілкового комітету на його звільнення, а саме звільнення відбулося у період його перебування у відпустці.

Також позивач посилався на те, що трудова книжка йому була видана тільки 28 жовтня 2015р. та не проведено з ним повного розрахунку у день звільнення.

Обґрунтовуючи вимоги про стягнення моральної шкоди у сумі 30 000грн., позивач посилався на порушення відповідачем його права на працю, що призвело до моральних переживань, втрати душевного спокою, перебування у роздратованому стані та обмеження у засобах для забезпечення належного рівня життя.

№ апеляційного провадження: 22-ц/796/10201/2016Головуючий у суді першої інстанції: Миколаєць І.Ю.Доповідач у суді апеляційної інстанції: Рейнарт І.М. Рішенням суду від 1 червня 2016р. у позові відмовлено.

- 2 -

У поданій апеляційній скарзі представник позивача просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Представник позивача посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права, не врахування тієї обставини, що позивача було звільнено під час перебування його у відпустці, без попередження про звільнення та без отримання згоди профспілкової організації на його звільнення.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та його представника, які підтримали апеляційну скаргу, пояснення представника відповідача, який просив залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що 5 квітня 1993р. позивач у порядку переведення був прийнятий на посаду інженера СРпТВ Луганського ОРТПЦ.

1 липня 2005р. позивачу присвоєно 1 категорію інженера засобів радіо та телебачення цеху УКВр-1.

1 квітня 2007р. Луганський обласний радіотелевізійний передавальний центр реорганізовано в Луганську філію Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення на підставі наказу Концерну РРТ від 30 березня 2007р.

Розпорядженням керівника обласної військово-цивільної адміністрації № 233 від 10 червня 2015р. припинено роботу РТС Луганськ з11 червня 2015р., співробітники зобов'язані не виходити на роботу і терміново переїхати на контрольовану українською владою територію за місцем знаходження Луганської філії Концерну РРТ в м. Лисичанськ.

Також вказаним розпорядженням зобов'язано в.о. генерального директора Концерну РРТ в разі відмови переїжджати на контрольовану українською владою територію звільнити таких працівників і припинити нарахування їй заробітної плати.

Наказом в.о. генерального директора Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення № 208 від 16 червня 2015р. на виконання розпорядження керівника Луганської обласної військово-цивільної адміністрації від 10червня 2015р. № 233 «Про незадовільну роботу Луганської філії Концерну РРТ та захист інформаційної безпеки Луганської області», у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пов'язаними з виконанням заходів на особливий період, з урахуванням частини четвертої статті 49-2 КЗпП України з 17 червня 2015р. виведено із штатного розпису Луганської філії Концерну РРТ посади, у тому числі інженера засобів радіо та телебачення 1 категорії з посадовим окладом 4199грн., та зобов'язано директора Луганської філії Концерну РРТ провести вивільнення та переведення працівників згідно з чинним законодавством України.

Наказом керівника Луганської філії Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення № 106-к від 22 червня 2015р. позивача звільнено з посади інженера засобів радіо та телебачення 1 категорії РТС Луганськ у зв'язку із скорочення чисельності та штату працівників на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення відбулось із дотриманням вимог норм трудового законодавства, зокрема: звільнення позивача без згоди профспілкової організації є правомірним, так як відбувалося на підставі розпорядження керівника обласної військово-цивільної адміністрації, а відповідно до ч. 4 ст. 49-2 КЗпП України вимога про попередження працівника за два місяці про наступне звільнення не застосовується, так як позивач був вивільнений у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пов'язаними з виконанням заходів під час мобілізації на особливий період.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, так як він не відповідає обставинам справи та не ґрунтується на нормах матеріального права.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і

- 3 -

незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Під час судового розгляду представник відповідача не заперечував, що позивача не було попереджено про наступне звільнення за два місяці.

Частиною четвертою статті 492 КЗпП України визначено, що вимоги частин першої - третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, пов'язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період.

У статті 1 Закону України «Про мобілізаційні підготовку та мобілізацію» визначено, що мобілізація - це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу; особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

З преамбули розпорядження керівника обласної військово-цивільної адміністрації № 233 від 10 червня 2015р. вбачається, що підставою для його прийняття були неодноразові звернення до керівництва Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення щодо співпраці директора його Луганської філії Улезька В.І. з представниками так званої «ЛНР», його небажання продовжити роботу в нових умовах, а саме вжити заходів щодо переміщення в установленому законом порядку очолювану ним установу на територію, підконтрольну українській владі, а також його безпосередню участь у забезпеченні мовлення 16 аналогових та 27 цифрових ТВ програм з антиукраїнською пропагандою, 4 - сепаратистського змісту і ТВ так званої «ЛНР», при цьому отримуючи заробітку плату від української влади.

За таких обставин, вищезазначене розпорядження, на підставі якого було прийнято рішення про внесення змін до штатного розпису Луганської філії Концерну РРТ, ніяк не

- 4 -

пов'язано із виконанням заходів під час мобілізації або на особливий період.

Крім того, пунктом 5 вказаного розпорядження в.о. генерального директора Концерну РРТ зобов'язано звільнити тільки тих працівників, які відмовилися переїжджати на контрольовану українською владою територію.

З наданих позивачем документів вбачається, що він виїхав з м. Луганська до м. Києва ще 28 липня 2014р., тобто на час видання розпорядження вже перебував на контрольованій українською владою території.

Стаття 49-2 КЗпП України була доповнена частиною 4 Законом України від 18 березня 2015 року № 259-VIII«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення окремих питань мобілізації та соціального захисту громадян України, які підлягають звільненню з військової служби під час особливого періоду або у зв'язку з оголошенням демобілізації».

У пояснювальній записці до проекту Закону України " Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення окремих питань мобілізації та соціального захисту громадян України, які підлягають звільненню з військової служби під час особливого періоду або у зв'язку з оголошенням демобілізації" зазначено, що внесення змін до Кодексу законів про працю України обумовлено необхідністю:

збереження встановлених для працівників гарантій на час виконання державних обов'язків, які під час проходження військової служби отримали поранення (інші ушкодження здоров'я) та знаходяться на лікуванні у медичних закладах, а також які потрапили у полон та визнані безвісно відсутніми, більше ніж на один рік - до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після їх звільнення з військової служби у разі закінчення ними лікування у закладах охорони здоров'я незалежно від строку лікування, повернення з полону, знаходження їх як безвісно відсутніх або до визнання судом їх померлими;

розширення переважного права працівників та молоді з числа колишніх військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу щодо залишення на роботі у разі вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, додаткових гарантій у сприянні працевлаштуванню та надання першого робочого місця, щорічної відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника на колишніх військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період та військової служби за призовом осіб офіцерського складу.

Отже, доповнення статті 49-2 КЗпП України частиною 4 зумовлено необхідністю надати працівникам з числа колишніх військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу право на переважне залишення на роботі при вивільненні працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, на додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, надання молоді першого робочого місця.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов не неправильного висновку, щодо правомірності дій відповідача, який застосовуючи положення ч. 4 ст. 49-2 КЗпП України, не попередив позивача про наступне звільнення за два місяці, так як зміни в організації виробництва і праці Луганської філії Концерну РРТ не були пов'язані з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період.

Згідно ч. 1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із

- 5 -

зазначених підстав здійснюється з прокурором, працівником органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

Під час судового розгляду встановлено, що звільнення ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 40 КЗпП України було проведено відповідачем без отримання згоди первинної профспілкової організації, членом якої він був.

Висновок суду першої інстанції про те, що відповідач правомірно звільнив позивача без отримання згоди профспілкового комітету, що передбачено статтею 43-1 КЗпП України, колегія суддів вважає безпідставним, так як судом не зазначено, який саме абзац вказаної норми став підставою для такого висновку суду.

Також колегія суддів вважає необґрунтованим посилання суду першої інстанції на розпорядження керівника обласної військово-цивільної адміністрації № 233 від 10 червня 2015р., оскільки воно не містить обов'язку керівництва Концерну РРТ провести звільнення працівників з порушенням норм трудового законодавства.

Виконуючи вимоги ч. 9 ст. 43 КЗпП України, апеляційний суд звернувся до первинної профспілкової організації Луганської філії концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення з приводу розгляду питання про надання згоди на звільнення ОСОБА_1 з роботи за ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Згідно протоколу засідання профспілкового комітету Первинної профспілкової організації Луганської філії Концерну РРТ від 19 вересня 2016р. первинна профспілкова організація надала згоду на звільнення ОСОБА_1

Проте, у порушення вимог ч. 3 ст. 43 КЗпП України засідання первинної профспілкової організації було проведено у відсутність ОСОБА_1, який не був належним чином повідомленим про день та час його розгляду.

Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Таким чином, трудове законодавство не тільки зазначає перелік підстав розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, але й встановлює юридичні гарантії забезпечення прав працівника від незаконного звільнення, однією з яких є передбачена частиною третьою статті 40 КЗпП України заборона звільнення працівника в період його перебування у відпустці.

Під час судового розгляду судом було встановлено, що на підставі наказу № 63 від 25 лютого 2015р. директора Луганської філії Концерну РРТ ОСОБА_1 з 25 лютого 2015р. перебував у відпустці без збереження заробітної плати відповідно до пункту 18 частини 1 статті 25 Закону України «Про відпустки» до прийняття рішення про припинення антитерористичної операції.

Представник відповідача підчас розгляду справи апеляційним судом визнав, що на день звільнення ОСОБА_1 не був відкликаний з відпустки, а відтак, його звільнення було проведено з порушенням вимог ч. 3 ст. 40 КЗпП України.

Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями статті 43 Конституції України дає підстави для висновку про те, що за змістом частини першої статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Суд першої інстанції, вирішуючи даний спір та відмовляючи у задоволенні позовних

- 6 -

вимог, неповно з'ясував обставини справи, неналежним чином оцінив надані сторонами докази, неправильно застосував норми матеріального права, тому колегія суддів скасовує рішення суду з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Судовим розглядом встановлено, що позивач був звільнений з роботи з порушенням норм трудового законодавства та визначеного порядку звільнення, а відтак підлягає поновленню на роботі з 23 червня 2015р.

При цьому, вказаною нормою матеріального права не передбачено право суду визнавати незаконним та скасовувати наказ про звільнення працівника, тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Згідно ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

З матеріалів справи вбачається, що з наказом про звільнення позивач був ознайомлений тільки 28 жовтня 2015р., до суду звернувся 27 листопада 2015р., судовий розгляд тривав більше одного року не з вини позивача, а відтак колегія суддів вважає, що середній заробіток за час вимушеного прогулу йому повинен бути виплачений за весь час вимушеного прогулу, тобто з моменту звільнення і до ухвалення рішення.

Судом встановлено, що позивач звільнений з роботи з 22 червня 2015р., вказаний день був останнім робочим днем позивача, тому строк вимушеного прогулу необхідно обраховувати з 23 червня 2015р. по день ухвалення рішення суду про поновлення позивача на роботі - 13 грудня 2016р.

Отже, строк вимушеного прогулу позивача становить 373 робочі дні.

При розрахунку середнього заробітку колегія суддів виходить з Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995р., про те, що обчислення середньої заробітної плати для оплати вимушеного прогулу проводиться виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього

Порядку.

Останнім абзацом пункту 4 Порядку визначено, що в інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку, не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Відповідно до п. 5 розд. ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для

- 7 -

нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8

Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 Порядку).

Під час судового розгляду встановлено, що позивач не працював з 4 серпня 2014р. по день звільнення 22 червня 2015р., з 25 лютого 2015р. перебував у відпустці без збереження заробітної плати, його посадовий оклад становив 4199грн. і відповідно до довідки відповідача його середньоденна заробітна плата становить 233,28грн.

Отже, виплаті за час вимушеного прогулу підлягає 87 028грн. 36коп. (233,28 х 373 робочих дня).

Згідно Положення про Луганську філію Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення, філія є відокремленим структурним підрозділом юридичної особи Концерну та не є юридичною особою.

Таким чином, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача необхідно провести з відповідача.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом вказаного положення закону передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, з урахуванням специфіки об'єкту яких, завдана моральна шкода може бути відшкодована працівнику у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі (постанова Верховного Суду України у справі № 6-54цс11).

Враховуючи викладене, обставини звільнення позивача, колегія суддів вважає, що позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню, а саме у розмірі 1000грн., виходячи із засад розумності та справедливості.

Разом з тим, позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у зв'язку із несвоєчасною видачею трудової книжки та середнього заробітку за весь період затримки розрахунку по день постановлення рішення, задоволенню не підлягають, так як є взаємовиключними з вимогами про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до ч. 3 ст. 88 ЦПК України, якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Згідно ч.3 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

При зверненні до суду позивач був звільнений від сплати судового збору за позовні вимоги про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати, а також не оплатив судовий збір за позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, тому враховуючи часткове задоволення позовних вимог, з відповідача на користь держави необхідно стягнути судовий

- 8 -

збір за подачу позовної заяви у сумі 1844грн. 68коп. ( 974,40грн. за дві вимоги немайнового характеру та 870,28грн. за вимогу майнового характеру) та за подачу апеляційної скарги у сумі 1493грн. 23коп.

Керуючись ст.ст.303, 307,309, 313-314, 316-317 ЦПК України, колегія суддів

вирішила:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 1 червня 2016р. скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити частково.

Поновити ОСОБА_1 на посаді інженера засобів радіо та телебачення 1-ї категорії Луганської філії Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення з 23 червня 2015р.

Стягнути з Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 87 028грн. 36коп. (сума зазначена без вирахування обов'язкових платежів) та 1 000грн. моральної шкоди.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення судовий збір у сумі 2 029грн. 15коп. у прибуток держави (на розрахунковий рахунок № 31210206780010; отримувач УДКС у Солом'янському районі м. Києва; банк отримувача ГУ ДКСУ у м. Києві; ЄДРПОУ 38050812; код банку отримувача 820019).

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: