Ухвала суду № 63608455, 20.12.2016, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 750/9204/16-ц Провадження № 22-ц/795/2305/2016 Категорія цивільнаГоловуючий у I інстанції Коверзнев В. О. Доповідач - Онищенко О. І.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 грудня 2016 року м. Чернігів

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіОСОБА_1,суддів:ОСОБА_2, ОСОБА_3,при секретарі:ОСОБА_4,за участю:позивача ОСОБА_5, відповідача ОСОБА_5 та її представників ОСОБА_6, ОСОБА_7,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_8 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 04 листопада 2016 року у справі за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_5, ОСОБА_9 про визнання договорів дарування майна недійсними та усунення перешкод в користуванні майном,

в с т а н о в и в:

В апеляційній скарзі ОСОБА_5 просить скасувати рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 04 листопада 2016 року, яким відмовлено в задоволенні його позовних вимог, і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, а рішення не відповідає фактичним обставинам справи. Позивач вважає розслідування кримінального провадження № 12012260010001147 відносно нього, що тривало з 12.09.2014 року по 08.09.2016 року, тяжкою для нього обставиною, під впливом якої він уклав оспорюваний договір з ОСОБА_5 Позивач також вважає невірним висновок суду, про те що сторони продовжували проживати однією сімєю після розірвання шлюбу в 2001 році, оскільки в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження даного факту. Після укладення договору дарування між позивачем та відповідачем, майно фактично знаходилось в керуванні позивача, а відповідач періодично надавала йому звіт про отримання та використання його коштів, тому після укладення договору не було фактичної передачі майна у власність обдарованого. Крім того, позивач вказує, що сам по собі факт поновлення шлюбу між ним та відповідачем з метою несплати податків, не є беззаперечним підтвердженням прагнення створення реальних правових наслідків за договором дарування. Свідченням фіктивності укладення договору дарування ОСОБА_5 вважає надані ним копії шести договорів про розірвання договорів дарування інших обєктів нерухомості, які укладались одночасно за тих же обставин, що й оспорюваний договір і які були добровільно розірвані з тієї ж причини, що вказані у позовній заяві. Також позивач, вважає хибним висновок суду, що оскільки він не є стороною у договорі дарування аптеки від 16 травня 2016 року, то він не має права вимоги визнання його недійсним, оскільки це суперечить ч.5 ст.216 ЦК України.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

По справі встановлено, що ОСОБА_8 з 29 вересня 2006 року був власником нежитлового приміщення аптеки по вул. 1-го Травня 167 в м. Чернігів загальною площею 82,2 кв.м. З ним, як власником приміщення 5 серпня 2005 року ТОВ «Мед-Сервіс» було укладено договір аренди приміщення строком на 20 років. Відповідно до п.8.3 договору оренди аптеки зміна сторони в договорі не є підставою для його розірвання, всі права та обовязки переходять до його правонаступника.( а.с.39-42)

В Єдиному реєстрі досудових розслідувань за № 12012260010001147 від 25 грудня 2012 року внесено відомості про кримінальне правопорушення передбачене ст.190 ч.4 КК України, а саме про заволодіння ОСОБА_5 чужим майном, вчиненим у великих розмірах. 12 вересня 2014 року ОСОБА_5 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.190 КК України, а саме у заволодінні чужим майном, вчиненому у особливо великих розмірах шляхом обману. ( а.с.71)

Ухвалами слідчого судді Деснянського районного суду м. Чернігів від 16 вересня 2014 року та від 18 вересня 2014 року було накладено арешт на майно ОСОБА_5, а саме на квартиру АДРЕСА_1; на земельну ділянку за кадастровим номером 7410100000:01:019:5292, розташовану за адресою м. Чернігів вул. Спортивна 95; на будинок № 18 по вулиці Слобідська, в с. Андріївка, Чернігівського району, Чернігівської області; на будинок № 32 по вулиці Радянській, в с. Андріївка, Чернігівського району, Чернігівської області; на будинок № 27 по вулиці Самострова в м. Чернігів; на будинок № 95 по вул. Спортивна, в м. Чернігів; на квартиру АДРЕСА_2; на квартиру АДРЕСА_3; на квартиру АДРЕСА_4; на 1/2 частину квартири, обєкт нежитлової нерухомості, розташовану в АДРЕСА_5 ( а.с.43-60, 85-86). Відповідні відомості про накладення арешту на вище зазначене майно були внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяжень 18 вересня 2014 та 23 вересня 2014 року ( а.с.72-84).

17 вересня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_5 було укладено сім договорів дарування: квартир №№ 1, 2, 3, 4, 5 в буд.23б АДРЕСА_6 корп.2 буд.72 по вул. Пятницька, нежилого приміщення аптеки в буд.167 по вул. 1 Травня в м. Чернігові.

Рішенням Деснянського районного суду Чернігівської області від 4 листопада 2014 року ухваленим у справі за заявою ОСОБА_8 про визнання розірвання шлюбу фіктивним, заінтересовані особи ОСОБА_5, Відділ державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Чернігівського міського управління юстиції, було визнано фіктивним розірвання шлюбу між ОСОБА_8 та ОСОБА_5 та анульовано свідоцтво про розірвання шлюбу від 29.03.2001 року, видане Чернігівським міським відділом реєстрації актів громадянського стану Чернігівського управління юстиції, актовий запис № 417 ( а.с.160) На виконання вказаного рішення суду було видано повторне свідоцтво про шлюб.( а.с. 110)

16 травня 2016 року ОСОБА_5 безоплатно передала у власність ОСОБА_9 нежитлове приміщення аптеку, що знаходиться за адресою: м. Чернігів, вул. 1-го Травня, буд.167, уклавши відповідний договір дарування (а.с.7-8).

Згідно копії закордонного паспорту виданого на імя ОСОБА_5, останній перетнув кордон та виїхав до Криму в жовтні 2014 року та повернувся на територію України у серпні 2016 року ( а. с. 163)

Між позивачем та відповідачем, за час перебування позивача в Криму, велась постійна переписка в системі « Вайбер». ( а.с.166-167) та відповідач вела записи про отримані за цей час кошти та їх витрати. ( а.с.88-104)

Відповідно до повідомлення про зміну підозри у вчиненні кримінального правопорушення від 5 липня 2016 року дії ОСОБА_5 було перекваліфіковано з ч. 4 ст. 190 КК України на ч.1 ст.190 КК України та ухвалою Новозаводського районного м. Чернігів від 8 вересня 2016 року ОСОБА_8 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 КК України, у звязку із закінченням строків давності.( а.с.87,164-165)

Ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 28 вересня 2016 року задоволено заяву ОСОБА_8 про відмову від заявлених вимог про визнання розірвання шлюбу фіктивним, рішення Деснянського районного суду м. Чернігів від 4 листопада 2014 року скасовано, провадження у справі за заявою ОСОБА_5 про визнання розірвання шлюбу фіктивним закрито.( а.с.161-162)

07 вересня 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_5 було укладеного договори про розірвання договорів дарування квартир №№ 1, 2, 3, 4, 5 в буд.23б АДРЕСА_6 корп.2 буд.72 по вул. Пятницька в м. Чернігові (а.с.9-14).

В той же день, тобто 7 вересня 2016 року позивач ОСОБА_5 власноручно написав розписку про відсутність з його боку претензій до укладеного ним договору дарування аптеки від 17 вересня 2014 року.( а.с.118)

Звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними договорів дарування нежитлового приміщення аптеки, укладених між ОСОБА_5 та ОСОБА_5, а також між ОСОБА_5 та ОСОБА_9, позивач посилався на необхідність переоформлення права власності на зазначене нерухоме майно на імя ОСОБА_5, яка була його дружиною, оскільки правоохоронними органами по відношенню до нього було винесено підозру, де за ч.4 ст.190 КК України передбачалась конфіскація майна. Тому, за доводами позивача, з метою уникнення протиправного вилучення майна, знаходячись в скрутному стані, він був змушений укласти фіктивні правочини, які не відповідали його волі.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач як особа, якій повідомлено про підозру в скоєнні злочину, міг бути примусово позбавлений належного йому майна шляхом його конфіскації не інакше, як за вироком суду, який набрав законної сили. Приховування позивачем майна від можливої конфіскації за вироком суду, що набрав законної сили, не вважається тяжкою обставиною і підставою для визнання договору недійсним, у розумінні ст.233 ЦК України. Поновлення шлюбу беззаперечно підтверджу те, що сторони договору дарування не лише прагнули створення реальних правових наслідків за цим договором, а навіть після його укладення вчинили додаткові дії, спрямовані на мінімізацію витрат, повязаних з реальним виконанням договору. Також суд дійшов висновку, що оскільки позивач не є стороною договору, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_9, то за приписами статей 203, 216 ЦК України не має право вимоги визнання його недійсним у судовому порядку.

Висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ґрунтується на матеріалах справи і відповідає вимогам закону.

Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обовязків.

Згідно ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобовязується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Виходячи з положень статей 3, 10, 11, 60, 212, 213 ЦПК України позивач самостійно визначає зміст позовних вимог, викладає обставини, якими обґрунтовує вимоги. Згідно з вимогами статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким чином, право визначення підстав та предмета позову належить виключно позивачеві і суд не уповноважений за власною ініціативою їх змінити. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 233 ЦК України, позивач у силу ст. 10 ЦПК України зобовязаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

За змістом ч. 1 ст. 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Виходячи з аналізу зазначеної норми права, такий правочин особа вчиняє добровільно (відсутнє насильство), більше того, вона сама може бути ініціатором такого правочину, вона також усвідомлює, що вчиняє правочин на вкрай невигідних для себе умовах (відсутня помилка або обман), але вимушена це зробити під впливом тяжкої обставини. ЦК не містить обмежень як щодо субєктного складу таких правочинів, так і кола осіб, які можуть звертатися з вимогою про визнання правочину недійсним на підставі вказаної статті.

Отже, для визнання угоди недійсною з передбачених ст. 233 ЦК України підстав одночасно має бути встановлено існування впливу на волевиявлення особи тяжкої для неї обставини і вкрай невигідні умови договору.

Відповідно до розяснень, викладених у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 „ Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сімї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Як зазначено в Договорі дарування нежитлового приміщення аптеки, сторони повністю усвідомлюють значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, яке відповідає їхній внутрішній волі як учасників цього правочину, розуміють його природу, а також свої права та обовязки за договором, кожен з учасників самостійно приймав рішення щодо укладення цього договору, без стороннього впливу як фізичного, так і морального. Згідно п.3.7 вказаного договору сторони підтверджують, що відсутні будь-які підстави для визнання договору недійсним.

Як вбачається, оспорювані договори дарування є безоплатними, а отже позивачем не доведено суду, що такі договори укладено на вкрай невигідних для нього умовах.

Згідно ч.1 ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Посилання позивача, що не мало місця передання аптеки у власність відповідачу ОСОБА_5, не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки відповідно до п.2.1 договору дарування від 17 вересня 2014 року сторони домовились, що під передачею обєкта нерухомості за цим договором слід вважати символічну передачу речі. Прийняття обдаровуваною від дарувальника документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальнику предмета договору або символів речі (ключів тощо), є прийняттям дарунка.

Крім того, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що приховування позивачем майна від можливої конфіскації за вироком суду не вважається тяжкою обставиною і підставою для визнання договору недійсним, оскільки позивач міг бути примусово позбавлений належного йому майна шляхом його конфіскації лише за вироком суду, що набрав законної сили, який відносно ОСОБА_5 не ухвалювався.

Також не можуть бути підставою для визнання недійсним договору дарування, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_5, посилання позивача на розірвання договорів дарування шести інших обєктів нерухомості, які укладались одночасно з оспорюваним договором, оскільки зазначені договори розірвано в добровільному порядку і матеріали справи не містять доказів, що їх розірвано саме з підстав фіктивності. Крім того, власноручно написана ОСОБА_5 розписка про відсутність претензій до укладеного договору дарування аптеки, свідчить про добровільність намірів останнього на вчинення оспорюваного правочину.

Висновок суду, що позивач не є стороною договору дарування від 16.05.2016 року і не має права вимоги визнання його недійсним у судовому порядку, не узгоджується з положеннями абз.5 п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними, проте не впливає на правильність висновків суду про відсутність підстав для визнання його недійсним, оскільки позивачем не надано доказів, що договір є фіктивним або укладений відповідачем ОСОБА_5 та ОСОБА_9 під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних умовах.

Враховуючи, що в ході розгляду справи не встановлено підстав для визнання договорів дарування недійсними, відсутні підстави і для задоволення решти вимог позивача, зокрема про усунення перешкод в користуванні майном шляхом передачі примірника договору оренди, ключів, технічної та бухгалтерської документації.

Враховуючи викладене, доводи апеляційної скарги правильності висновків суду не спростовують, рішення суду є законним, обгрунтованим, постановленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_8 відхилити.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 04 листопада 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий:Судді: