Рішення № 63608085, 19.12.2016, Козелецький районний суд Чернігівської області

Провадження № 2/734/1025/16 Справа № 734/2771/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

19 грудня 2016 року смт. Козелець

Козелецький районний суд Чернігівської області в складі:

головуючого-судді Бузунко О.А.,

за участю секретаря Галюк Л.В.,

у присутності позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

третьої особи ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт Козелець цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_4, про визнання звільнення незаконним, стягнення невиплаченої заробітної плати та відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

09 вересня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня», в якому зазначає, що вона 25.12.1996 року була прийнята на посаду медичної сестри гінекологічного відділення (Наказ № 103 від 20.12.1996 року). 26.07.2016 р. в.о. головного лікаря ОСОБА_4 було проведено, за присутності голови профспілкового комітету ОСОБА_5 та економіста Козелецької ЦРЛ ОСОБА_6, збори трудового колективу гінекологічного та пологового відділень Козелецької ЦРЛ, на яких колектив був повідомлений про те, що з 01.10.2016 р. гінекологічне відділення скорочується з 30-ти до 10-ти ліжок. В зв'язку з цим скорочується кількість середніх медичних працівників з 4.5 штатних посад до 2-х; відміняються нічні чергування. Робочий день триватиме 12 годин, через день. Тобто, змінюється кількість працівників, умови роботи та заробітної плати працівників. Їй було повідомлено про те, що вона залишається на штатній посаді. Розглянувши запропоновані їй умови роботи та оплати праці, вона прийняла рішення про неможливість роботи в даному режимі через запропоновані умови оплати праці. Про свою незгоду вона усно повідомила в.о. головного лікаря ОСОБА_4В, а 05.08.2016 р. подала заяву з проханням звільнити її з займаної посади в зв'язку зі скороченням, згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України. Після подання заяви їй не було запропоновано нових умов праці, протокол про її незгоду з умовами праці та оплати не складався. 18.08.2016 р. після телефонної розмови з в.о. головного лікаря ОСОБА_4В їй було повідомлено, що вона звільнена згідно заяви. 19.08.2016р. вона прийшла до в.о головного лікаря ОСОБА_4, якої не було на робочому місці; секретар повідомила, що наказ про звільнення знаходиться у зав. кадрами Козелецької ЦРЛ ОСОБА_7 Зайшовши до завкадрами, їй вручили трудову книжку, з текстом наказу вона не була ознайомлена, а підписати їй запропонували обхідний лист, що нею було зроблено. На момент цих подій вона знаходилась в стресовому стані, в звязку з тяжкою хворобою її матері в період з 01.08.2016 р., а потім її смерті 16.08.2016 р. Тому її увага була сконцентрована на сімейних проблемах, а не на документах, запропонованих для підпису. Як виявилось потім, під виглядом обхідного листа їй цілеспрямовано, закривши текст, дали підписати ознайомлення з наказом. На її вимогу надати їй оригінали посвідчення про присвоєння кваліфікаційної категорії, яку вона отримала в червні 2016 р., їй було відмовлено. Після отримання всіх підписів в обхідному листі, вона звернулась в бухгалтерію ЦРЛ з вимогою остаточного розрахунку. Ані головного бухгалтера, ані економіста не було на робочому місці. І ні довідки про нарахування, а тим більше нарахованих коштів, вона не отримала. Прийшовши додому, вона розгорнула трудову книжку і прочитала, що звільнена вона не згідно поданої заяви за п. 1 ст. 40 КЗпП України, а за власним бажанням, згідно зі ст. 38 КЗпП України. 26.08.2016 р. вона звернулась з заявою до головного лікаря ОСОБА_8 з проханням надати їй копію її заяви про звільнення, копію наказу про звільнення, документів про нарахування відповідних виплат, та копій документів про підстави даних нарахувань, а також оригіналу посвідчення про присвоєння кваліфікаційної категорії. Крім того, розрахунок на день звільнення з позивачем відповідач по справі не зробив. За вказаний період їй було не нараховано компенсаційні виплати, виплати по відрядженню в березні-квітні 2016 р., компенсацію за невикористану відпустку за 2016 р., оздоровчі виплати за 2016 р. та виплати за роботу в понадурочний час. Для доказування виплаченої та невиплаченої їй заробітної плати вона 26.08.2016 р. зверталась до відповідача відносно надання їй довідки про нараховану та виплачену заробітну плату, але керівництво відмовилось надати їй таку довідку. Також, завдану відповідачем їй моральної шкоду позивач оцінює у розмірі 14 359,00 грн. З огляду на викладене, позивач просить суд визнати її звільнення за ст. 38 КЗпП України незаконним, стягнути з відповідача на її користь грошові кошти за роботу в нічний час в розмірі 750,00 грн., добові за період перебування її у відрядженні в розмірі 8268,00 грн., недосплачені кошти за компенсацію невикористаної відпустки в розмірі 752,92 грн., оздоровчі виплати в розмірі 3334,34 грн., моральну шкоду в розмірі 14359 грн. та витрати понесені позивачем на оплату за надання правової допомоги (додаток № 2 до позовної заяви, поданої в порядку усунення недоліків).

Ухвалою Козелецького районного суду від 23.11.2016 року було залучено до участі в справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_4.

Ухвалою Козелецького районного суду від 19.12.2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення невиплачених коштів за роботу в понадурочний час в період з 20.07.2016 року по 18.08.2016 року з відповідача було залишено без розгляду на підставі поданої позивачем заяви.

Позивач ОСОБА_1 та представник позивача ОСОБА_2 в судовому засіданні підтримали позов та просили його задовольнити з урахування вищевикладених вимог. Також, в судовому засіданні було подано заяву про збільшення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 11211, 34 грн., яку також було підтримано в повному обсязі. ОСОБА_1 додатково повідомила суду, що після повернення з відрядження посвідчення про відрядження вона передала секретарю головного лікаря, проте Звіт про використані кошти нею не подавався.

Представник відповідача ОСОБА_3 в судовому засіданні щодо задоволення позовних вимог стосовно визнання звільнення ОСОБА_1 незаконним за ст.. 38 КЗпП України не заперечував, в іншій частині вимог заперечив, вважаючи позов таким, що заявлений необґрунтовано.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору ОСОБА_4, в судовому засіданні погодилася з тим, що звільнення позивача за ст. 38 КЗпП України було проведено незаконно, проте в судових дебатах висловилася щодо правильності звільнення позивача з займаної посади.

Відповідно до статті 1 Цивільного процесуального кодексу України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Отже, згідно з вищенаведеними нормами права, до суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, водночас відповідно до зазначених норм право особи на звернення до суду обумовлено суб'єктивним уявленням особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту, однак обов'язковою умовою здійснення такого захисту судом є наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.

Змагальність, як одна з засад цивільного судочинства, передбачена статтею 10 Цивільного процесуального кодексу України, полягає в тому, що сторони мають рівні права щодо подання доказів, дослідження та доведення перед судом їх переконливості; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до частини першої статті 57 Цивільного процесуального кодексу України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 60 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Дослідивши матеріали справи, всебічно та повно зясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Судом встановлено, що 25.12.1996 року ОСОБА_1 була прийнята на посаду медичної сестри гінекологічного відділення, згідно Наказу № 103 від 20.12.1996 року.

05 серпня 2016 року ОСОБА_1 подала заяву на імя на той час виконуючого обовязки комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня» ОСОБА_4 з проханням звільнити її з займаної посади в зв'язку зі скороченням відділення /а.с.14/.

Наказом № 5 про припинення трудового договору від 18 серпня 2016 року ОСОБА_1 звільнена з посади сестри медичної палати гінекологічного відділення комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня» на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України за власним бажанням /а.с. 15/.

Відповідно до частини четвертої статті 174 Цивільного процесуального кодексу України в разі визнання позовних вимог відповідачем суд, за наявності для того законних підстав, ухвалює рішення про задоволення позову.

Враховуючи, що визнання представником відповідача, який не обмежений в праві на вчинення такої дії, позову в частині визнання незаконним звільнення позивача на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України, не суперечить закону та не порушує нічиїх прав, суд вважає можливими прийняти визнання позову та дійти висновку про наявність в цій частині підстав для задоволення позову.

Відповідно до статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середньогозаробітку за час вимушеного прогулу.

Таким чином, вирішення питання про виплату середньогозаробітку за час вимушеного прогулу є похідним від вирішення питання про поновлення на роботі. З огляду на те, що ОСОБА_1 не порушує питання поновити її на роботі, суд не вбачає можливим задовольнити вимоги позивача в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 11211,34 гривень.

При проведенні з позивачем розрахунку при звільненні ОСОБА_1 було виплачено їй грошові кошти за невиплачену відпустку. Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

Згідно з пунктом 7 Порядку нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки. Святкові та неробочі дні (стаття 73 Кодексу законів про працю України), які припадають на період відпустки, у розрахунок тривалості відпустки не включаються і не оплачуються.

Відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Як вказано вище, ОСОБА_1 була прийнята 25 грудня 1996 року на посаду медсестри гінекологічного відділення комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня», а звільнена з роботи 18 серпня 2016 року.

Відповідно до частини першої статті 75 Кодексу законів про працю України щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Тобто, позивач мала б право на всі дні відпустки за період з 25.12.2015 року по 25.12.2016 року, а саме за повний відпрацьований рік, а остання була звільнення до закінчення періоду, який би надавав право на компенсацію за всі невикористані дні відпустки. Враховуючи вищевикладене та те, що позивачу комунальним підприємством «Козелецька центральна районна лікарня» було виплачено грошові кошти за невикористану відпустку відповідно до вимог діючого законодавства (пропорційно відпрацьованому часу за рік), суд не вбачає в цій частині підстав для задовольняння позову та стягнення з відповідача компенсації за 31 день відпустки.

Що стосується виплати допомоги на оздоровлення при наданні частини відпустки, то відповідно до статті 12 Закону України "Про відпустки" щорічну відпустку на прохання працівника може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів. Тобто, підставою для виплати допомоги на оздоровлення є надання щорічної відпустки. З огляду на те, що ОСОБА_1 не використала дні відпустки, то виплата матеріальної допомоги на оздоровлення їй не передбачена.

Відповідно до пункту 4 розділу ІІ Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої Наказом МФУ від 13.03.1998 року № 59 сума добових визначається згідно з наказом про відрядження та відповідними первинними документами. За відсутності наказу добові витрати не виплачуються.

Відповідно до пункту 11 розділу ІІ Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої Наказом МФУ від 13.03.1998 року № 59, після повернення з відрядження працівник зобов'язаний до закінчення п'ятого банківського дня, наступного за днем прибуття до місця постійної роботи, подати звіт про використання коштів, наданих на відрядження. Разом із звітом подаються документи в оригіналі, що засвідчують вартість понесених у зв'язку з відрядженням витрат.

Однак, як було встановлено в судовому засіданні, будь-яких підтверджуючих документів та Звіт про використання коштів позивачем не подавалося до комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня». Тобто, підстав для виплати добових ОСОБА_1 судом не виявлено.

Що стосується відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу незаконним звільненням, суд зазначає наступне.

За статтею 237-1 Кодексу законів про працю України, пункту 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди (зі відповідними змінами) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Згідно зі статтею 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна.

Відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Таким чином, право особи на відшкодування моральної шкоди виникає за умов порушення права цієї особи, наявності такої шкоди та причинного зв'язку між порушенням та моральною шкодою. При цьому, обов'язок доведення наявності підстав для відшкодування моральної шкоди покладається на особу, що вимагає її відшкодування, що відповідає змісту статей 10, 60 Цивільного процесуального кодексу України.

Суд вважає позовні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди в розмірі 14 359,00 грн. дещо завищеними і, визначаючи розмір моральної шкоди, враховує вимоги розумності, справедливості та виваженості, бере до уваги обставини справи, глибину душевних страждань позивача, і визначає розмір грошового відшкодування моральної шкодив сумі 1000,00 грн., що не буде надмірним в українському суспільстві, і яка підлягає стягненню з комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня».

Що стосується судових витрат, пов'язаних з оплатою судового збору, та витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, суд вважає, що позовні вимоги позивача у цій частині підлягають до задоволення частково, так як у відповідності до частини першої статті 88 Цивільного процесуального кодексу України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

У відповідності до статті 79 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать також і витрати на правову допомогу.

Статтею 84 Цивільного процесуального кодексу України, передбачено, що витрати, пов'язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмету доказування по справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані документи про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг, акт прийому-передачі виконаних робіт та ін.), а також документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку. При цьому недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам закону.

Позивачем на підтвердження понесених витрат на правову допомогу жодних доказів суду не надано. Таким чином, суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що у стягненні судових витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги адвоката, позивачу ОСОБА_1 слід відмовити, у зв'язку із недоведеністю належними та допустимими доказами складу та розміру такихвитрат.

Щодо вирішення питання розподілу судових витрат у виді судового збору, суд виходить з наступного.

При поданні позову позивачем було сплачено судовий збір в розмірі 1102,40 грн., в той час як заявлено три вимоги: 2 немайнового характеру (визнання звільнення незаконним та стягнення моральної шкоди) і 1 майнового характеру (стягнення певної суми коштів).

З комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня» на користь ОСОБА_1 слід стягнути судовий збір в розмірі 551,20 грн. за задоволення позовної вимоги про визнання звільнення незаконним.

З комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня» в дохід держави також слід стягнути судовий збір в розмірі 38,40 грн., враховуючи пропорційність задоволення позовної вимоги про стягнення моральної шкоди та несплати судового збору при поданні позову за вказаною вимогою. В той же час слід стягнути зі ОСОБА_1 в дохід держави недосплачений судовий збір судовий збір в розмірі 512,80 грн. за вимогою про стягнення моральної шкоди (з урахуванням пропорційності задоволення позовної вимоги).

Сума в розмірі 551,20 грн. як сплачений судовий збір за вимогами майнового характеру (про які детально описано вище) відноситься до витрат позивача, оскільки в задоволенні позову в цій частині суд відмовив.

Вирішення питання про повернення суми в розмірі 551,20 грн., сплаченої 01 грудня 2016 року, судом може бути здійснено лише за клопотанням позивача (з урахуванням редакції Закону України «Про судовий збір», яка діє з 01 вересня 2015 року). Оскільки такого клопотання стороною позивача не заявлено, суд не вирішує питання про повернення судового збору.

Керуючись статтями 3, 75, 235, 237-1 Кодексу законів про працю України, пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої Наказом МФУ від 13.03.1998 року № 59, статтями 22, 1167 Цивільного кодексу України, статтями 10, 11, 57, 60, 79, 84, 88, 174, 212, 213, 214, 215 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

позов ОСОБА_1 до комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_4, про визнання звільнення незаконним, стягнення невиплаченої заробітної плати та відшкодування моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати незаконним звільнення ОСОБА_1 з посади медичної сестри гінекологічного відділення комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня».

Стягнути з комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня» на користь ОСОБА_1 грошові кошти за завдану моральну шкоду в розмірі 1000 (одна тисяча) гривень 00 коп.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 551 (пятсот пятдесят одна) гривня 20 коп.

Стягнути з комунального підприємства «Козелецька центральна районна лікарня» в дохід держави судовий збір в розмірі 38 (тридцять вісім) гривень 40 коп.

Стягнути зі ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір в розмірі 512 (пятсот дванадцять) гривень 80 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом. Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Чернігівської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення через Козелецький районний суд Чернігівської області. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя О.А. Бузунко

Повний текст рішення складений 22 грудня 2016 року.