Постанова № 63548763, 13.12.2016, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2016 р. Справа № 820/2394/16Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Шевцової Н.В.

Суддів: Макаренко Я.М. , Мінаєвої О.М.

за участю секретаря судового засідання Шалаєвої І.Т.

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30.09.2016р. по справі № 820/2394/16

за позовом ОСОБА_3 Сеєд ОСОБА_4

до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_3 Сеєд ОСОБА_4(далі позивач) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України(далі відповідач), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просив суд:

-скасувати рішення Державної міграційної служби України від 24.05.2016 р. № 242-16;

-зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_3 Сеєд ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 30.09.2016р. зазначений позов задоволено.

Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 05.04.2016 р. №198-16.

Зобовязано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_3 Сеєд ОСОБА_4 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідач, не погодившись з постановою суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ч. 1 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України, просить оскаржувану постанову скасувати та винести нову постанову, якою відмовити у задоволенні адміністративного позову у повному обсязі.

Позивач подав заперечення на апеляційну скаргу, в яких, посилаючись на законність і обґрунтованість постанови Харківського окружного адміністративного суду від 30.09.2016р., просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Колегія суддів, заслухавши доповідь обставин справи, перевіривши рішення суду першої інстанції, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що громадянин ОСОБА_3 Сеєд ОСОБА_4 звернувся до Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач отримав повідомлення від ГУ Державної міграційної служби України у Харківській області від 22.04.2016 року № 33 про те, що відповідно до ст.6 Закону України Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту йому було відмовлено через відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону на підставі рішення Державної міграційної служби України від 05.04.2016 року № 198-16.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 року.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

За приписами ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до матеріалів справи, з позивачем було проведено співбесіди, результати яких викладено в протоколах, долучених до матеріалів справи.

З матеріалів справи та протоколів співбесід вбачається, що позивач звертався до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що свої побоювання повертатися до ОСОБА_3 пов'язує з тим, що він є громадянином ОСОБА_5, але не мусульманином, оскільки прийняв християнську релігію, що є загрозою для його життя та свободи в ОСОБА_3, через те, що там систематично порушуються права людини та до нього можуть застосувати смертну кару, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. Також під час співбесіди позивач вказував, що має побоювання повертатися до ОСОБА_3 у звязку з тим, що на його мотоциклі загинув хлопець та заявник за це буде підданий смертній карі.

За матеріалами справи 06 жовтня 2007 року ОСОБА_3 Сеєд ОСОБА_4 прийняв православну віру, хрестившись в храмі Святого рівноапостольного князя Володимира в м. Дніпропетровськ (до цього був мусульманоном-шиїтом).

При цьому, за результатами однієї із співбесід, проведених із заявником, Головним управління Державної міграційної служби України в Харківській області встановлено майже повну необізнаність заявника в основах християнської православної віри, заявник не орієнтується у питаннях християнського віросповідання. Така сама ситуація необізнаності у питаннях віросповідання була і у 2008 році, коли позивач вперше звернувся за захистом в Україні.

Крім того, щодо питання віросповідання заявника Вищим адміністративним судом України в ухвалі від 27.11.2012р. по справі № К-30434/10 зазначено наступне: «За таких обставин суди дійшли правильного висновку, що заява позивача є необґрунтованою, фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за релігійні переконання щодо позивача немає. Отже, Державний комітет України у справах національностей та релігії правомірно відхилив скаргу та відмовив позивачу в оформленні документів щодо надання статусу біженця».

Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області на підставі аналізу інформації по країні походження позивача дійшло висновку про можливість переслідування осіб, які змінили своє віросповідання з ісламу на християнство, між тим відповіді позивача стосовно його віросповідання, надані під час співбесід у 2008, 2014 та 2016 роках ставлять під сумнів його релігійні переконання.

Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області належним чином дослідило інформацію з приводу відношення влади ОСОБА_3 до християн, а також належність заявника до православного віросповідання та дійшло обґрунтованого висновку, що хрещення заявника як православного не може стати підставою для переслідувань у країні його походження.

Інша причина через яку, за твердженнями позивача, він не може повернутися до ОСОБА_3 це загибель хлопця на мотоциклі позивача. Про вказану, не підтверджену жодним чином ситуацію, заявник повідомив лише під час співбесіди, проведеної 22.02.2016р., при співбесідах, що проводились у 2008 та 2014 роках заявник такої інформації не повідомляв. При цьому, позивач стверджує, що через загибель хлопця на його мотоциклі позивачу після повернення до ОСОБА_3 загрожує смертна кара.

Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області досліджено та проаналізовано види покарань, які застосовуються за окремі злочини та правопорушення до осіб, що їх вчинили. Дослідивши вказані заявником обставини, Головне управління дійшло висновку, що позивачу не загрожує смертна кара за вищевказаний випадок, оскільки діяння позивача не відносяться до тих злочинів, за які в ОСОБА_3 може бути застосована смертна кара. Через неправдоподібність повідомлених заявником свідчень стосовно обставин своєї справи, вищевикладеному побоюванню повернення до країни походження Головним управлінням надано оцінку як такому, що не заслуговує на довіру.

Також з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_3 Сеєд ОСОБА_4 безперешкодно залишив свою країну, приїхавши в Україну в якості менеджера фірми «Роя траедінг Компані» на підставі одноразової ділової візи, яку було відкрито Посольством України в ОСОБА_3 на підставі запрошення ТОВ «Аріян».

Отже, заявник безперешкодно залишив свою країну та прибув до України.

Крім того, з матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_3 Сеєд ОСОБА_4 під час співбесіди 27.08.2014р. стверджував, що загубив свій паспорт наприкінці 2007 на початку 2008 року в Дніпропетровську, при цьому до правоохоронних органів не звертався. Під час свого першого звернення за наданням статусу біженця в Україні заявник теж повідомив про те, що загубив свій паспорт та майже три тижні знаходиться без паспорта (співбесіда від 07.04.2007р.).

Між тим, нотаріально засвідчений переклад паспорта, який був наданий заявником 17 липня 2014 року вказує на те, що заявник свій паспорт не губив. Так, 22 жовтня 2013 року приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області ОСОБА_6 засвідчила вірність копії паспорта позивача, зазначивши, що в оригіналі паспорту підчисток, дописок, закреслених слів, незастережених виправлень або інших особливостей не виявлено.

Таким чином, заявник приховав наявність у нього національного паспорта громадянина ОСОБА_5 у 2008 та 2014 роках.

Колегія суддів погоджується з висновками відповідача та третьої особи, що звернення позивача за захистом у 2008 та 2014 роках повязані з намаганням останнього легалізувати своє перебування в Україні. Так, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 05.11.2009р., яка набрала законної сили встановлено, що основною метою звернення громадянина ОСОБА_3 Сеєд ОСОБА_4 до міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, а не необхідність отримання міжнародного захисту. Після винесення Вищим адміністративним судом України ухвали від 27.11.2012р. заявник закінчив своє перебування у процедурі визначення його статусу та до липня 2014 року перебував на території України нелегально.

Згідно з п. 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, мігрант це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

На підставі викладеного Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області дійшло висновку, що заявник є мігрантом, а не біженцем.

Таким чином, позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28.06.1951р. та Протоколу щодо статусу біженців від 31.01.1967р. та не має підстав для визнання його біженцем, відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Також колегія суддів вважає, що Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області зроблено обґрунтований висновок про те, що несвоєчасне звернення заявника за захистом в Україні свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування на батьківщині.

Так, заявник, прибувши в Україну 01січня 2007 року звернувся за захистом лише у травні 2008 року.

Відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009р. № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, повязаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що у разі повернення до країни свого походження, життю, безпеці чи свободі позивача не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, а тому позивач не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», колегія суддів вважає, що Державною міграційною службою України обґрунтовано відмовлено громадянину ОСОБА_3 Сеєд ОСОБА_4 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» повязує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Згідно частини 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Колегія суддів, перевіривши спірне рішення суб'єкта владних повноважень на відповідність його вимогам ч. 3 ст. 2 КАС України дійшла висновку, що Державна міграційна служба України при прийнятті рішення діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, на підставі повного і всебічного вивчення обставин особової справи позивача, а тому підстави для задоволення позовних вимог та скасування спірного рішення відсутні.

Враховуючи викладене, переглянувши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувана постанова через невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, п. 3 ст. 198, п. 3 ч.1 ст. 202, 205, 207, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 30.09.2016р. по справі № 820/2394/16 скасувати.

Прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_3 Сеєд ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання постанови у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_7Судді(підпис) (підпис) ОСОБА_8 ОСОБА_9 Повний текст постанови виготовлений 19.12.2016 р.