Ухвала суду № 63506441, 01.12.2016, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/5941/16 Справа № 202/4981/15-ц Головуючий у 1 й інстанції - Марченко Н. Ю. Доповідач - Ткаченко І.Ю.

Категорія 48

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2016 року м. Дніпро

01 грудня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді : Ткаченко І.Ю.

суддів: Петешенкової М.Ю. Каратаєвої Л.О.

при секретарі: Григор»євій В.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору недійсним, витребування майна, скасування реєстрації прав та про поділ майна подружжя

за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_5 - представника позивача ОСОБА_2

на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2016 року, -

В С Т А Н О В И В:

05 червня 2015 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору недійсним, витребування майна, скасування реєстрації прав та про поділ майна подружжя. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що перебував з відповідачем ОСОБА_3 в зареєстрованому шлюбі з 9 серпня 2003 року. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2014 року шлюб між ними розірвано. Під час шлюбу ними за спільні кошти було придбано квартиру АДРЕСА_3. Право власності на зазначену квартиру було зареєстровано на дружину. Крім того, під час шлюбу ними за спільні кошти був придбаний автомобіль "Hyundai Tucson", який також зареєстрований на дружину. Оскільки даний автомобіль без його згоди був відчужений відповідачем 23 квітня 2015 року на користь ОСОБА_4, позивач з урахуванням уточнених під час судового розгляду позовних вимог, просить визнати недійсним договір купівлі-продажу автомобіля марки "Hyundai Tucson", укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, витребувати вказаний автомобіль у ОСОБА_4 та скасувати реєстрацію автомобіля на її ім'я, визнавши за ним в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину цього автомобіля, а також визнати за ним і ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 за кожним (том 1 а. с. а.с.1-2,213-215)

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2016 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_4 (том 1 а.с.223)

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання договору недійсним, витребування майна, скасування реєстрації та про поділ майна подружжя - задоволенні частково.

Визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в порядку поділу майна подружжя право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 за кожним.

У задоволенні решти вимог відмовлено, також вирішено питання щодо судових витрат (том 2 а.с. 41-46).

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення яким відмовити у задоволенні позовних в повному обсязі (том 2 а.с.53-59).

В апеляційній скарзі ОСОБА_6 - представник позивача ОСОБА_2, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати в частині відмови у задоволенні позовних відмов та ухвалити нове рішення яким в цій частині позовні вимоги задовольнити (том 2 а.с.71-74).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг і заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають, виходячи з наступних підстав.

Судом 1 інстанції встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 09 серпня 2003 року по 18 грудня 2014 року. Мають сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Під час перебування в шлюбі 09 липня 2013 року відповідачем ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу була придбана квартира АДРЕСА_3.

Крім того, під час перебування у шлюбі 30 листопада 2011 року ОСОБА_3 був придбаний автомобіль "Mitsubishi Lancer" 2011 року випуску номерний знак НОМЕР_1, а 08 травня 2012 року автомобіль "Hyundai Tucson" 2011 року випуску номерний знак НОМЕР_2 (придбання в торгівельний організації).

Зі змісту рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2014 року, яким було розірвано шлюб між сторонами, вбачається, що шлюбні відносини між ними припинено з осені 2013 року.

На час звернення позивача до суду з даним позовом спірна квартира АДРЕСА_3 зареєстрована на праві власності за відповідачем ОСОБА_3, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За інформацією Територіального сервісного центру № 1241 Регіонального сервісного центру в Дніпропетровській області автомобіль "Mitsubishi Lancer" 2011 року випуску номерний знак НОМЕР_1 відчужений відповідачем 17 квітня 2015 року на користь іншої особи (спору щодо цього автомобілю між сторонами не має), а автомобіль "Hyundai Tucson" 2011 року випуску номерний знак НОМЕР_2 відчужений відповідачем 23 квітня 2015 року на користь ОСОБА_4, згідно з довідкою-рахунком серії ААЕ № 056123 від 23.04.2015 року за 28750,75 грн.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання права власності за кожним по ? частині квартири АДРЕСА_3, суд 1 інстанції обґрунтовано виходив з того, що вищевказане майно придбане сторонами під час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю та підлягає поділу між подружжям, як спільне сумісне майно подружжя у відповідності до вимог ст. 60 та ст. 70 СК України. Відповідачка не надала суду доказів, як того вимагають положення ст. ст. 10, 60 ЦПК України, що джерелом придбання нею спірної квартири є майно або кошти, які належали їй особисто.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля "Hyundai Tucson", укладеного 23 квітня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, витребування вказаного автомобіля у ОСОБА_4, скасування реєстрації автомобіля на її ім'я, а також визнання за ним у порядку поділу майна подружжя права власності на 1/2 частину цього автомобіля, суд першої інстанції виходив із того, що під час розгляду справи не встановлено, що особа, яка відчужила спірний автомобіль, не мала на це права, тобто діяла незаконно. На момент укладення 23 квітня 2015 року оспорюваного правочину відповідач ОСОБА_3 була власником спірного автомобіля, ОСОБА_4 не знала і не могла знати про те, що спірний автомобіль належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, та що останній не надав ОСОБА_3 згоди на укладення цього договору.

Із вказаними висновками суду 1 інстанції, колегія суддів погоджується, оскільки вони зроблені судом без порушення норм матеріального та процесуального права, а оскаржуване рішення, є обґрунтованим й відповідає вимогам закону.

Так, відповідно до ст.. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 статті 58 СК України до об'єктів особистої приватної власності дружини, чоловіка віднесено, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Згідно ст.. 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Із матеріалів справи вбачається, що спірна квартира придбана під час перебування сторін у шлюбі, а отже є спільною сумісною власністю подружжя. Належних та допустимих доказів щодо придбання квартири за особисті кошти відповідачки суду не надано. За таких обставин суд правильно вирішив питання щодо розподілу спірної квартири, а доводи апеляційної скарги зводяться лише до повторення заперечень, і не спростовують правильність висновків суду 1 інстанції у цій частині.

ОСОБА_3 вважає, що спірна квартира АДРЕСА_3 є її особистою приватною власністю, оскільки придбана за кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_1, яка в свою чергу була нею придбана під час шлюбу 20 жовтня 2005 року за кредитні кошти, які на її думку вона особисто повертала банку.

Так, зі справи вбачається, що перебуваючи у шлюбі, 20 жовтня 2005 року відповідачкою було отримано кредит у сумі 25508,32 долари США для проведення розрахунку по договору купівлі-продажу від 20.10.2005 року квартири АДРЕСА_1, який, як вона зазначає було повністю погашено.

27 липня 2007 року квартиру АДРЕСА_1, придбану за рахунок кредитних коштів, ОСОБА_3 було продано за 68180 грн. Правочин укладено з нотаріальної згоди її чоловіка ОСОБА_2 (п. 1.5 договору купівлі-продажу).

21 жовтня 2008 року ОСОБА_2 було продано належну йому на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 26.09.2008 року Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради, квартиру АДРЕСА_2 за 384450 грн.

09.07.2013 року відповідачем ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу була придбана квартира АДРЕСА_3 за ціною 100550 грн., з яких, як зазначає відповідач, 20000 грн. - кошти отримані як завдаток від продажу квартири АДРЕСА_1 та 85000 грн. - кошти отримані нею у позику.

Посилання апелянта ОСОБА_3, що позивач отримував дуже маленьку зарплатню, у зв'язку з чим кредитні зобов'язання по квартирі АДРЕСА_1 виконано нею особисто, і тому зазначена квартира є її особистою приватною власністю, є безпідставними, оскільки вищевказана квартира була придбана під час шлюбу, кредитні кошти погашалися під час перебування сторін у шлюбі, а тому відповідно до ст.. 60 СК України, квартира належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Таким чином, зі справи не вбачається, що кошти витрачені на придбання спірної квартири є її особистими, а відповідно, спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя, що спростовує доводи відповідачки, викладені в апеляційній скарзі.

Посилання апелянта ОСОБА_3, на те, що шлюбні відносини між нею та ОСОБА_2, припиненні у лютому 2012 року, а спірний автомобіль придбаний нею 08 травня 2012 року , і відповідно є її особистою приватною власністю, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки відповідно до рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2014 року, яким шлюб між сторонами розірвано, встановлено, що сторони з осені 2013 року проживають окремо, та не підтримують шлюбні відносини, спільного господарства не ведуть. Зазначене рішення ОСОБА_3 не оскаржувалося та набрало законної сили, а тому в силу ч. 3 ст. 61 ЦПК України має преюдиційне значення в цій справі.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2, щодо того, що суд 1 інстанції безпідставно відмовив йому у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля "Hyundai Tucson", укладеного 23 квітня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, витребування вказаного автомобіля у ОСОБА_4, скасування реєстрації автомобіля на її ім'я, а також визнання за ним у порядку поділу майна подружжя права власності на 1/2 частину цього автомобіля, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки судом не встановлено, що відповідачка, коли відчужила спірний автомобіль, не мала на це права, тобто діяла незаконно. Згідно із ч.1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбано в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння, було викрадено у власника або особи, якій він передав майно у користування, вибуло із володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З матеріалів справи вбачається, що автомобіль не був ні загублений, ні викрадений, і не вибув із володіння не з волі власника іншим шляхом, тому підстав для витребування автомобіля у добросовісного набувача ОСОБА_4, не вбачається.

При цьому, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 3 ст. 61 СК України) та використовуються подружжям спільно на підставі рівних прав на володіння, користування і розпоряджання відповідним майном (ст. 63 СК України).

Таким чином, один із подружжя може вимагати від іншого із подружжя 1/2 частину вартості відчуженого майна в тому випадку, зокрема, якщо один із них здійснив його відчуження проти волі іншого і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби.

Зазначене узгоджується із роз'ясненнями, викладеними у п. 30 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", згідно з якими у випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Інші доводи приведені в апеляційних скаргах зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка, а відповідно до ст. 212 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 213, 214 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 307, 308 ЦПК України, апеляційний суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_5 - представника позивача ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 15 червня 2016 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Судді: