Постанова № 63480447, 13.12.2016, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"13" грудня 2016 р. Справа № 902/703/16

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючої судді Олексюк Г.Є.

суддів Грязнов В.В.

суддів Василишин А.Р.

при секретарі судового засідання Вох В.С.

розглянувши апеляційну скаргу відповідача на рішення господарського суду Вінницької області від 21.09.16 р.

у справі № 902/703/16 (суддя Тісецький С.С. )

позивач ОСОБА_1 підприємство "Мурафський кар'єр"

відповідач ОСОБА_2 підприємство "АДІС"

про стягнення боргу 38 678,75 грн.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_3 ( представник, довіреність у справі)

відповідача - ОСОБА_4, ОСОБА_5 ( представники, довіреність у справі)

Судом розяснено представникам сторін права та обовязки, передбачені ст.ст.20, 22 ГПК України.Заяв про відвід суддів не надходило.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Вінницької області від 21.09.2016 р. у справі 902/703/16 (суддя Тісецький С.С.) позовні вимоги Державного підприємства "Мурафський кар'єр" до Приватного підприємства "АДІС" про стягнення боргу 38 678,75 грн. задоволені повністю. Стягнуто з Приватного підприємства "Адіс" на користь Державного підприємства "Мурафський кар'єр" 38 678,75 грн. - основного боргу, 1 378,00 грн. відшкодування витрат,повязаних зі сплатою судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд керувався положеннями ч.1 ст.509, ст.ст. 525,526,530, 538, 610,612, ст. 663, ч.1,2 ст.693 Цивільного кодексу України, ч.1 ст.173 , ч.1, ч.2 ст. 193, ч.2 ст. 218 Господарського кодексу України, п.1.6,п.1.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов"язань"№ 14 від 17.12.2013р. і встановив, що наявність рахунку фактури, на підставі якого здійснено платіж згідно платіжного доручення є самостійними підставами для здійснення поставки товару, а оскільки відповідач не надав доказів повернення попередньої оплати товару, то прийшов до висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог.

Не погодившись з постановленим рішенням, ПП "АДІС" звернувся з апеляційною скаргою, в якій зазначає, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, вказує, що відповідач не повинен був надавати докази повернення попередньої оплати товару у зв"язку з тим, що відповідач ці кошти правомірно зарахував по договору купівлі -продажу № 188 від 08.10.2012р.

Апелянт покликається на статтю 30 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, відповідно якої якщо всі учасники попереднього договору є також учасниками наступного договору, але дію попереднього договору не припинено або не зупинено відповідно до статті 59, попередній договір застосовується тільки тією мірою, якою положення є сумісними з положеннями наступного договору.

Зазначає, що при здійсненні правосуддя суди мають враховувати, що відповідно до статті 9 Конституції України, статей 309, 341 ЦПК неправильне застосування судом норм права, у тому числі міжнародного права, які у встановленому законом порядку визнані частиною національного законодавства, може бути підставою для скасування чи зміни судового рішення.

Просить скасувати рішення господарського суду Вінницької області від 21.09.2016 р. у даній справі та прийняти нове , яким позовні вимоги ДП "Мурафський кар"єр" залишити без задоволення.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач вказує, що оскаржуване рішення прийняте у повній відповідності до чинного законодавства.

Крім того, наголошує, що судом першої інстанції було встановлено, що вимоги не є однорідними, про що сам відповідач й зазначає в своїй апеляційній скарзі, з посиланням на практику Міжнародного Комерційного Арбітражного суду при ОСОБА_6 України.

Так, з наведеного рішення Міжнародного Комерційного Арбітражного суду чітко вбачається, що вимога ПП АДІС щодо оплати заборгованості з боку ДП Мурафський кар'єр не є однорідною вимогою по відношенню до вимоги ДП Мурафський кар'єр. Адже, згідно рішення господарського суду Вінницької області від 2015 року про стягнення з ДП Мурафський кар'єр заборгованості на користь ПП Адіс, загальна сума включає в себе окрім суми основного боргу штрафні санкції. А заборгованість ПП АДІС перед ДП Мурафський кар'єр складається лише с суми чистої заборгованості за непоставлені нафтопродукти, а це ,на думку позивача, виключає однорідність вимог.

Крім того, ПП Адіс не зверталося до ДП Мурафський кар'єр з заявою щодо проведення зарахування.

Вказує, що в апеляційній скарзі апелянт посилається на положення договору купівлі-продажу № 188 від 08.10.2012 року, як на підставу врахування отриманих спірних грошових коштів в якості погашення заборгованості.

Однак, судом першої інстанції було встановлено (та підтверджено відповідачем), що даний спір оснований не на договорі № 188 від 08.10.2012 року, а на рахунку-фактурі від 2016 року (тобто є факт позадоговірних відносин).

Позивач з відзиві наголошує, що в апеляційній скарзі відповідач не навів жодного порушення матеріального та/або процесуального права з боку суду першої інстанції.

Просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

В судовому засіданні представники апелянта підтримали вимоги апеляційної скарги у повному обсязі, з підстав викладених у ній. Просили задовольнити вимоги апеляційної скарги, скасувати рішення господарського суду Вінницької області від 21.09.2016 р. у справі № 902/703/16 та прийняти нове, яким позовні вимоги залишити без задоволення.

Представник позивача заперечив вимоги апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення господарського суду Вінницької області від 21.09.2016 р. у справі № 902/703/16 без змін.

Відповідно до статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту з'ясування та доведеність всіх обставин, що мають значення для справи, дослідивши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права при винесенні оскарженого рішення, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Приватного підприємства "АДІС" не підлягає до задоволення, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 19.07.2016 року ДП "Мурафський кар'єр" звернулося до ПП "Адіс" з проханням поставки дизельного пального.

В свою чергу, ПП Адіс» було виставлено рахунок на оплату № СФ -М00701 від 19.07.2016 року на загальну суму 38 678, 75 гривень за 2 425 літрів дизельного пального ( а.с.8).

20.07.2016 року платіжним дорученням № 98 ДП "Мурафський кар'єр" перерахувало ПП "Адіс" 38 678, 75 гривень за 2 425 літрів дизельного пального ( а.с.9).

Дизельне пальне в кількості 2 425 літрів ПП "Адіс" повинне було поставити ДП "Мурафський кар'єр" в день отримання грошових коштів на свій рахунок.

Після того, як ПП "Адіс" отримало грошові кошти, директор ПП "Адіс" повідомив директору ДП "Мурафський кар'єр" про те, що дизельне пальне відвантажене не буде, так як він вирішив отримані від ДП "Мурафський кар'єр" грошові кошти зарахувати в якості погашення заборгованості ДП "Мурафський кар'єр" перед ПП "Адіс" згідно рішення господарського суду Вінницької області у справі № 902/1133/15 від 02.09.2015 року.

В подальшому, ДП Мурафський кар'єр 26.07.2016 року направило на адресу ПП "Адіс" вимогу № 85 від 22.07.2016 року про повернення оплачених коштів ( а.с.10,13).

Листом № 15/08-16/1 від 15.08.2016 року відповідач повідомив позивача, що кошти в сумі 38 678,75 грн. зараховані в рахунок погашення заборгованості відповідно до договору купівлі - продажу № 188 від 08.10.2012 року та рішення господарського суду Вінницької області від 02.09.2015 року у справі № 902/1133/15.

З огляду на зазначене, ДП Мурафський кар'єр звернувся з позовом про стягнення з ПП "Адіс" на користь ДП "Мурафській кар"єр" заборгованості за непоставлений товар в розмірі 38 678 грн. 75 коп.

Аналізуючи зазначені обставини справи, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

В силу приписів ч. ч. 1 та 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обовязки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені актами цивільного законодавства, але за аналогією породжують цивільні права та обовязки. Підставами виникнення цивільних прав та обовязків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобовязання виникають із підстав встановлених ст. 11 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обовязків.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обовязкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків (ч. ч. 1, 2 ст. 205 Цивільного кодексу України).

В ч. 1 ст. 207 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Колегія суддів констатує, що між позивачем та відповідачем виникли правовідносини щодо попередньої оплати та поставки товару.

Так, статтею 663 Цивільного кодексу України ( надалі -ЦК) визначено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Таке ж положення містить і ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України ( надалі -ГК) , в якій зазначено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Згідно ч.1, ч. 2 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

В силу ст. ст. 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобовязання або одностороння заміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

За змістом ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 218 ГК України, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, приватним підприємством "Адіс" виставлено ДП "Мурафський кар'єр" рахунок - фактуру № СФ - 0000701 від 19.07.2016 року на оплату дизельного палива ДТ-Л-К5 сорт С в загальній сумі 38 678,75 грн.

Згідно даного рахунку позивачем було перераховано відповідачу кошти в сумі 38 678,75 грн. з призначенням платежу : оплата за паливо дизельне згідно рахунку № 701від 19 липня 2016 року, що підтверджується платіжним дорученням № 98 від 20.07.2016 року(а.с.9)

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 538 Цивільного кодексу України, виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання. При зустрічному виконанні зобов'язання сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту. Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону.

В силу ч. 1, ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України, якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати.

Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.

Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

Аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного суду України від 28.11.2011 року у справі 43/308-10.

Крім того, згідно п. 1.6, п. 1.7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17 грудня 2013 року, у господарських відносинах грошові зобов'язання найчастіше виникають з господарських договорів та інших угод, передбачених законом, або з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 ГК України). Однак оскільки господарський договір (угода) є не єдиною підставою виникнення відповідного зобов'язання, то сама лише відсутність між сторонами спірних правовідносин такого договору (угоди) або незазначення в останньому умов (пунктів) щодо відповідальності за порушення грошового зобов'язання не перешкоджає застосуванню даної відповідальності, але тільки у разі якщо підстави такого застосування і розмір відповідальності передбачено актами законодавства.

Якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 ЦК України. Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу. При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту частини другої статті 530 ЦК України.

Днем пред'явлення вимоги кредитором слід вважати день, у який боржник одержав надіслану йому вимогу, а в разі якщо вимогу надіслано засобами поштового зв'язку і підприємством зв'язку здійснено повідомлення про неможливість вручення поштового відправлення, то днем пред'явлення вимоги є дата оформлення названим підприємством цього повідомлення.

Колегія суддів констатує, що позивачем дотримані зазначені норми закону, так останній звернувся до відповідача із вимогою №85 від 22.07.2016 року про повернення грошових коштів в розмірі 38 678,75 грн., що були сплачені ДП Мурафський кар'єр" згідно рахунку № 0000701 від 19.07.2016 року.

Листом № 15/08-16/1 від 15.08.2016 року відповідач повідомив позивача, що кошти в сумі 38678,75 грн. зараховані в рахунок погашення заборгованості відповідно до договору купівлі - продажу № 188 від 08.10.2012 року та рішення господарського суду Вінницької області від 02.09.2015 року у справі № 902/1133/15.

Щодо доводів апелянта про зарахування зустрічних однорідних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 та ч. 3 ст. 203 Господарського кодексу України господарське зобов'язання припиняється, зокрема, зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк виконання якої настав або строк якої не визначений чи визначений моментом витребування, для чого достатньо заяви однієї сторони.

Частиною першою статті 601 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Згідно частини другою цієї статті зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

При цьому, відповідно до положень ст. 601 Цивільного кодексу України вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають відповідати таким умовам:

1) бути зустрічними (кредитор за одним зобов'язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов'язанням є кредитором за другим);

2) бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, у зв'язку з чим зарахування як спосіб припинення зазвичай застосовується до зобов'язань по передачі родових речей, зокрема грошей).

Правило про однорідність вимог розповсюджується на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення такої вимоги. Отже, допускається зарахування однорідних вимог, які випливають із різних підстав (різних договорів тощо);

3) строк виконання щодо таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги.

Зарахування зустрічних однорідних вимог є способом припинення одночасно двох зобов'язань, в одному із яких одна сторона є кредитором, а інша - боржником, а в другому - навпаки (боржник у першому зобов'язанні є кредитором у другому). Також можливе часткове зарахування, коли одне зобов'язання (менше за розміром) зараховується повністю, а інше (більше за розміром) - лише в частині, що дорівнює розміру першого (меншого) зобов'язання.

Таким чином, зарахування зустрічних однорідних вимог є одностороннім правочином, волевиявленням суб'єкта правочину, спрямованим на настання певних правових наслідків у межах двосторонніх правовідносин.

Відповідної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в своїй постанові від 24 червня 2015 року у справі № 914/2492/14.

Також, слід зазначити, що на однорідність вимог не впливають підстави виникнення зобов'язання, а має значення лише природа зобов'язання.

Так, попередньо рішенням господарського суду Вінницької області від 02.09.2015 року у справі №902/1133/15) стягнуто з Державного підприємства "Мурафський кар'єр" на користь Приватного підприємства "АДІС" 19 470,00 грн. - основного боргу; 1947,00 грн. - штрафу; 14 598,79 грн. індексу інфляції; 1609,88 грн. 3% річних та 1827,00 грн. - судового збору.

В п. 1.14 своєї постанови "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013р. пленум Вищого господарського суду України роз'яснив, що вимоги про сплату пені та передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошових зобов'язань хоча й мають грошовий характер, але за своєю правовою природою не є основним зобов'язанням, а є заходом відповідальності за порушення зобов'язань, й відтак ці вимоги не можуть бути зараховані як зустрічні в порядку ст. 601 Цивільного кодексу України.

В даному випадку, вимога про повернення оплати у даному спорі та вимога про стягнення як основного боргу так і штрафних санкцій за порушення умов договору № 188 від 08.10.2012 року у справі № 902/1133/15 не можуть бути визнані за своїм правовим змістом однорідними вимогами, які підлягають зарахуванню в розумінні статті 601 ЦК України.

Разом тим, матеріали справи не містять доказів того, ПП "Адіс" звертався до ДП "Мурафський кар"єр" з заявою щодо проведення зарахування (однорідних вимог). Сам по собі факт подання відповідачем заяви про зарахування зустрічних вимог за відсутності доказів виконання такої заяви про зарахування іншою стороною (наприклад відображення в бухгалтерському обліку відповідних змін), не свідчить про проведення такого зарахування, внаслідок якого припиняється зобов'язання.

Крім того, як вбачається з обставин справи, відносини між контрагентами у даній справі мають іншу правову природу, а саме є позадоговірними.

Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що саме наявність рахунку - фактури на підставі якого здійснено платіж згідно платіжного доручення, є самостійними підставами для здійснення поставки товару, доказів повернення попередньої оплати товару ні в суд першої інстанції, ні до суду апеляційного суду не надано.

З огляду на наведене колегія суддів констатує, що доводи апелянта є не обґрунтованими та спростовуються матеріалами справи, а висновок місцевого господарського суду вірним .

В силу ст.ст. 33, 38, 43,47 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності, коли кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а суд, оцінивши подані по справі докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і обєктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, повинен прийняти рішення за результатами обговорення усіх цих обставин.

Апеляційний господарський суд вважає, що судом першої інстанції в порядку статті 43 Господарського процесуального кодексу України всебічно і об'єктивно досліджено матеріали справи, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги відповідача, а рішення господарського суду Вінницької області від 21 вересня 2016 року у справі № 902/703/16 без змін.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги відповідно до ст. 49 ГПК України в звязку з відмовою в її задоволенні покладається на апелянта.

Керуючись ст.ст. 49,99,101,103,105 ГПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Вінницької області від 21.09.2016р. у справі № 902/703/16 залишити без змін, а апеляційну скаргу Приватного підприємця "Адіс" без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку.

Головуюча суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Грязнов В.В.

Суддя Василишин А.Р.