Рішення № 63253786, 06.12.2016, Господарський суд Рівненської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

33013 , м. Рівне, вул. Набережна, 26А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

06 грудня 2016 р. Справа № 918/1047/16

Господарський суд Рівненської області у складі головуючого - судді Торчинюка В.Г., розглянувши матеріали справи

за позовом: Заступника прокурора Рівненської області

в інтересах держави в особі: Рівненської обласної державної адміністрації

в особі: Державного підприємства "Дубенське лісове господарство"

до відповідача 1: Дубенської районної державної адміністрації

до відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Техвестсервіс"

про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання недійсним договору та повернення земельної ділянки площею 0,61 га.

В засіданні приймали участь:

від прокуратури: ОСОБА_1 посвідчення від 19 січня 2015 року № 031428;

від позивача: ОСОБА_2 за довіреністю від 17 жовтня 2016 року № 685;

від позивача: ОСОБА_3 посвідчення від 23 лютого 2016 року № 962;

від відповідача 1: ОСОБА_4 за дорученням від 17 жовтня 2016 року № 2774/02-22/16;

від відповідача 2: не з'явився;

від третьої особи: ОСОБА_5 за довіреністю від 06 грудня 2016 року.

В судовому засіданні 06 грудня 2016 року, відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач - Заступник прокурора Рівненської області звернувся до господарського суду Рівненської області в інтересах держави в особі: Рівненської обласної державної адміністрації в особі: Державного підприємства "Дубенське лісове господарство" з позовною заявою до відповідача 1: Дубенської районної державної адміністрації та відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Техвестсервіс", в якій просив суд визнати незаконним та скасувати розпорядження, визнати недійсним договору та повернення земельної ділянки площею 0,61 га.

Ухвалою господарського суду Рівненської області від 10 жовтня 2016 року порушено провадження у справі № 918/1047/16, розгляд якої призначено на 17 жовтня 2016 року.

Ухвалою суду від 17 жовтня 2016 року розгляд справи відкладено на 01 листопада 2016 року.

31 жовтня 2016 року уповноважений представник відповідача 2 подав відзив на позовну заяву та клопотання про заміну первісного відповідача належним відповідачем, в яких покликаючись на статтю 24 ГПК України просив суд замінити відповідача 2 на належного, зокрема ТОВ "МИСЛИВСЬКІ УГІДДЯ БУЩА".

Вищезазначене клопотання відповідача 2 прийнято судом до розгляду.

Своє клопотання обґрунтовує тим, що на час розгляду справи нерухоме майно яке розташоване на земельній ділянці, яка перебуває в оренді за договором від 13 грудня 2002 року і який просять визнати недійсним, перебуває у власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Мисливські угіддя Буща".

На переконання відповідача 2, оскільки право власності на майно перейшло до іншої особи то і право користування земельною ділянкою також перейшло до ТОВ "Мисливські угіддя Буща", а тому належним відповідачем по даній справі є останній.

Згідно статті 24 ГПК України господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем. Про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається заново.

Суд не погоджується з такими твердженнями відповідача 2, в даній позовній заяві прокурор та позивач просять суд визнати недійсним договір оренди від 13 грудня 2002 року, недійсний договір визнається з моменту укладання, на момент укладення сторонами договору були Дубенська РДА та ЗАТ "Техвестсервіс" (правонаступником якого є ТОВ "Науково-виробниче підприємство "Техвестсервіс"), отже відповідач у даній справі є належним, і підстав для залучення іншого матеріали справи не містять.

Тому, суд відмовляє в задоволенні клопотання ТОВ "Науково-виробниче підприємство "Техвестсервіс" про заміну первісного відповідача належним відповідачем ТОВ "Мисливські угіддя Буща", водночас зазначає, що ТОВ "Мисливські угіддя Буща", залучені до участі у справі у судовому засіданні 06 грудня 2016 року в якості третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів (по тексту нижче).

01 листопада 2016 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду уповноважений представник позивача долучив до матеріалів справи документи, які витребовувалися ухвалою суду від 10 жовтня 2016 року.

Ухвалою суду від 01 листопада 2016 року розгляд справи відкладено на 06 грудня 2016 року.

06 грудня 2016 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду Державне підприємство "Дубенське лісове господарство" подало супровідний лист від 05 грудня 2016 року № 782, в якому долучило копії витягів з Єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна.

06 грудня 2016 року через відділ канцелярії та документального забезпечення суду уповноважений представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Мисливські угідді "Буща" подав клопотання, в якому просив суд залучити до участі у даній справі в якості третьої особи Товариство з обмеженою відповідальністю "Мисливські угідді "Буща", як власника нерухомого майна, що знаходиться на оспорюваній земельній ділянці згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 27 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обовязки щодо однієї з сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора. Якщо господарський суд при прийнятті позовної заяви, вчиненні дій по підготовці справи до розгляду або під час розгляду справи встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права і обовязки осіб, що не є стороною у справі, господарський суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі. Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

Розглянувши подане клопотання, суд вважає, його обґрунтованим, рішення у даній справі може вплинути на права і обовязки Товариства з обмеженою відповідальністю "Мисливські угідді "Буща".

Відтак, суд залучає до участі у справі в якості третьої особи яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів - Товариство з обмеженою відповідальністю "Мисливські угідді "Буща"

У судовому засіданні 06 грудня 2016 року прокурор та уповноважені представники позивача підтримали позов з підстав зазначених у позовній заяві, наполягали на його задоволенні.

Відповідач 1 у судовому засіданні 06 грудня 2016 року заперечив проти позову в повному обсязі.

Відповідачі 2 не забезпечив явку уповноважених представників у судове засідання 06 грудня 2016 року, хоча про дату, місце та час судового засідання був повідомлений належним чином.

Уповноважений представник третьої особи у судовому засіданні 06 грудня 2016 року заперечив проти позову в повному обсязі, просив суд відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення уповноважених представників сторін, всебічно і повно зясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, обєктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший субєкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Статтею 2 ГПК України передбачено, що прокурор, який звертається до Господарського суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Рішенням Конституційного Суду України від 08.04.99 № 3-рп/99 про офіційне тлумачення ст. 2 ГПК України визначено, що прокурор або його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому полягає порушення матеріальних або інших інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та визначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У відповідності до частини 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

На переконання прокуратури Рівненської області, відповідачами допущені порушення при переданні в оренду земельної ділянки, згідно договору на підставі розпорядження відповідача 1.

При розгляді справи, судом встановлені наступні обставини.

22 червня 2000 року Шепетинська сільська рада прийняла рішення, яким вирішила оформити право власності на "будинок мисливця", що розташований в селі Буща, Дубенського району, вулиця урочища "Буща" № 1 та належить державному лісомисливському господарству "Дубенське".

22 червня 2000 року Державному лісомисливському господарству "Дубенське" було видано свідоцтво про право власності на "Будинок мисливця".

07 серпня 2000 року між Державним лісовим господарством "Дубенське" та ЗАТ "Техвестсервіс" було укладено договір купівлі-продажу, згідно умов якого для останнього було продано "Будинок мисливця", що розташований в селі Буща, Дубенського району, Рівненської області, ур. Буща № 1 на земельній ділянці, площа якої по фактичному користуванню становить 0,48 га.

Згідно договору купівлі-продажу до складу "Будинок мисливця" входять наступні будівлі: два сараї, вбиральня, альтанка, водозабірна колонка.

31 липня 2002 року був проведений висновок державної земельної експертизи, затверджений начальником Рівненського обласного управління земельних ресурсів № 273, згідно якого встановлено, що проект відведення вцілому відповідає вимогам Земельного кодексу України, а тому оцінюється позитивно.

Розпорядженням Дубенської районної державної адміністрації від 05 серпня 2002 року № 400 передано для ЗАТ "Техвестсервіс" в оренду на 49 років земельну ділянку площею 0, 61 га для обслуговування будинку мисливця і відпочинку із земель кварталу 32 урочища Буща Смизького лісництва Дубенського державного лісового господарства на території Шепитинської сільської ради (а.с. 25).

Також у 2002 році було розроблено та затверджено проект відведення земельної ділянки ЗАТ "Техвестсервіс" в оренду строком на 49 років для обслуговування будинку мисливця і відпочинку на території Шепетинської сільської ради Дубенського району Рівненської області.

13 грудня 2002 року між Дубенською районною державною адміністрацією (надалі - орендодавець) та ЗАТ "Техвестсервіс" (надалі - орендар) було укладено договір оренди земельної ділянки (надалі - договір, а.с. 19 - 24).

Згідно пункту 1 договору орендодавець передає, а орендар набуває право на оренду земельної ділянки, яка знаходиться на території Шепетинської сільської ради, Дубенського району Рівненської області..

В оренду передається земельна ділянка площею 0,61 га, лісів - 0, 47 га не вкритих лісовою рослинністю земель - 0,12 га, забудованих земель - 0, 02 га, земельна ділянка виділена в натурі (на місцевості) у встановленому законом порядку, на земельній ділянці знаходяться мисливський будинок, сараї, водозабірна колона, убиральня.

Згідно пункту 2.2 договору, останній укладається на термін 49 років, починаючи з дати його реєстрації. По закінченні договору орендар має переважне право на поновлення договору на новий термін. У цьому разі зацікавлена сторона повинна повідомити письмово другу сторону про бажання щодо продовження дії договору не пізніше ніж за два місяці до його закінчення.

Вищезазначений договір оренди землі підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений відтисками печаток останніх ,нотаріально посвідчений та зареєстрований у Дубенському районному відділ земельних ресурсів, про що у книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі вчинений запис від 20 лютого 2003 року № 1.

Як свідчать матеріали справи 31 серпня 2016 року Державне підприємство "Дубенське лісове господарство" звернулося з листом № 422 до Прокуратури Рівненської області, щодо незаконних вимог ЗАТ "Техвестсервіс".

Усі зазначені нижче норми права, вказані в чинній редакції на момент виникнення спірних правовідносин.

Згідно статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України та відповідно до них нормативно-правовими актами.

За приписами пункту "а" частини 1 статті 17 Земельного кодексу України до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Згідно статті 2 Закону України «Про оренду землі» (надалі - закон) відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, цим Законом, Цивільним кодексом України, іншими законами України, постановами, виданими Кабінетом Міністрів України, у випадках, передбачених цим Законом, а також договором оренди землі.

Відповідно до частини 3 статті 5 закону орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень. Рішення про надання в оренду земельних ділянок зазначені органи державної влади приймають при попередньому погодженні цих питань на сесіях відповідних рад.

Частиною 2 статті 7 закону підставою для укладення договору оренди і набуття права на оренду земельної ділянки, що перебуває у комунальній або державній власності, є рішення орендодавця.

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом (частини 1, 5 статті 116 Земельного кодексу України).

Статтею 124 Земельного кодексу України визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем. Передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118, 123 цього Кодексу.

Згідно із частиною 3 статті 122 Земельного кодексу України районні державні адміністрації на їх території надають земельні ділянки із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення лісового і водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо).

Частиною 4 тієї ж статті зазначено, що обласні державні адміністрації надають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у постійне користування юридичним особам у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

З наведених норм права суд вбачає, що правом передачі земель за межами населених пунктів належало для обласних адміністрацій, а в межах населених пунктів для районних адміністрацій.

На думку прокуратури Рівненської області при винесенні розпорядження про передачу в оренду земельної ділянки для ЗАТ "Техвестсервіс", Дубенською РДА було перевищено повноваження, оскільки земельна ділянка яка передалася знаходиться за межами населеного пункту.

Разом з тим суд не може погодитися з такими твердженнями прокуратури та позивачів, оскільки вони спростовуються наявними матеріалами справи.

Зокрема, матеріали справи містять довідку Шепетинської сільської ради від 03 жовтня 2016 року № 704 з якої вбачається, що будинку "Будинок мисливця" присвоєно поштову адресу: село Буща, вулиця урочище "Буща", 1, Дубенського району, Рівненської області згідно рішення виконкому від 22 червня 2000 року № 06 про визнання права власності.

Також суд наголошує на тому, що у всіх правовстановлюючих документах, щодо "Будинку мисливця", зокрема рішення щодо оформлення права власності, свідоцтва про право власності, договір купівлі-продажу, проект відведення земельної ділянки, які були оформлені на ЗАТ "Техвестсервіс" зазначена така ж адреса розташування в селі Буща.

Отже, з вищезазначеного вбачається, що передана згідно розпорядження земельна ділянка розташована в межах населеного пункту, села Буща, а отже Дубенська РДА мала право розпоряджатися такими землями, та зокрема, передавати їх в оренду згідно зазначеного вище чинного, на момент виникнення спірних правовідносин, законодавства.

Щодо тверджень позивачів та прокуратури про те, що спірна земельна ділянка на якій розташований "Будинок мисливця" знаходиться поза межами населеного пункту, суд констатує, що останніми в підтвердження зазначеного надано роздруківку з публічної кадастрової карти України.

Суд критично ставиться до наданого доказу, оскільки матеріали справи містять правовстановлюючі документи, встановленої форми, погоджені та підписані повноважними особами, які вказують на те, що земельна ділянка розташована в межах села Буща.

Крім того, матеріали справи не містять будь яких процесуальних рішень, щодо незаконних або протиправних дій повноважних осіб відповідачів, або перевищення останніми повноважень.

Щодо тверджень позивачів про те, що "будинок мисливця" та належні до нього господарські будівлі, реалізовані Державним лісомисливським господарством "Дубенське" для ЗАТ "Техвестсервіс" знаходяться по вулиці Урочище Буща, 1 в межах села Буща, а отже є іншими будівлями ніж ті, що знаходяться на території орендованої ЗАТ "Техвестсервіс" земельної ділянки, оскільки останні внесені в єдиний реєстр об`єктів державної власності та перебувають на балансі ДП "Дубенський лісгосп" суд зазначає наступне.

Матеріали справи містять проект відведення земельної ділянки для ЗАТ "Техвестсервіс" для обслуговування будинку мисливця та відпочинку від 2002 року.

У вищезазначеному проекті міститься висновок за підписом директора Дубенського лісгоспу, згідно якого останній погоджує проект та вважає за можливе відвести для ЗАТ "Техвестсервіс" земельну ділянку площею 0,61 га для обслуговування нерухомого майна за рахунок земель Смизького Лісництва Дубенського держлісгоспу в кварталі № 32 ур. Буща на території Шепетинської сільської ради Дубенського району.

Крім того у даному висновку директором Дубенського держлісгоспу було погоджено та підписано усі висновки, акти та схеми без будь яких зауважень.

Отже, матеріалами справи спростовуються твердження позивача про різні будівлі, зокрема зазначеним вище проектом, оскільки директор Дубенського держлісгоспу не міг погодити відведення в оренду земельної ділянки на якій розташовані об`єкти нерухомого майна такого підприємства.

Враховуючи усе зазначене вище, суд вважає, що позовна вимога про визнання незаконною та скасування розпорядження голови Дубенської районної державної адміністрації від 05 серпня 2002 року № 400 є недоведеною та такою яка не відповідає матеріалам справи, тому в її задоволенні слід відмовити.

У своєму позові Прокурор також просив суд визнати недійсним укладений між відповідачами договір оренди землі від 13 грудня 2002 року серії ВАС № 327452 у зв'язку з незаконністю спірного розпорядження відповідача 1, на підставі якого було вчинено зазначений правочин.

За приписами частини 1 статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. У статті 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

В силу статті 204 вказаного кодексу правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Враховуючи те, що судом не було встановлено факту перевищення Дубенською РДА своїх повноважень при прийнятті оспорюваного розпорядження, зважаючи на недоведеність Прокурором підстав для визнання недійсним укладеного між відповідачами договору оренди землі від 13 грудня 2002 року серії ВАС № 327452 та порушення останніми інтересів чи спричинення шкоди державі внаслідок укладення цього правочину, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення даної позовної вимоги.

Крім того, прокурор просив суд повернути для ДП "Дубенське лісове господарство" земельну ділянку площею 0,61 га шляхом підписання акту прийому-передачі, разом з тим, оскільки судом було відмовлено в частині задоволення позову щодо визнання незаконною та скасування розпорядження та визнання недійсним договору, відтак відсутні правові підстави для задоволення позову в частині повернення земельної ділянки, тому суд відмовляє в цій частині позову також.

Крім того, судом враховано, що обґрунтовуючи позовну вимогу про визнання спірної угоди недійсною та позбавлення ТОВ НВП "Техвестсервіс" (яка є правонаступником ЗАТ "Техвествервіс" права власності на передану за ним земельну ділянку, Прокурор, як суб'єкт владних повноважень, посилався на незаконність дій іншого суб'єкта владних повноважень Дубенської РДА.

З огляду на викладене суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини" 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до даної Конвенції.

Згідно з частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Рішення Європейського суду з права людини від 24 червня 2003 року № 44277/98 "Стретч проти Сполученого Королівства" встановлено, що, оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції", отже визнання недійсним договору, згідно якого покупець (орендар) отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим.

З огляду на вищезазначені положення, суд дійшов висновку про те, що позбавлення особи приватного права її власності в результаті розгляду позову суб'єкта владних повноважень, обґрунтованого виключно незаконністю дій іншого суб'єкта владних повноважень, є неприпустимим та таким, що суперечить принципам рівності та справедливості.

Окрім того, суд зазначає, що матеріали справи містять заяву відповідача ТОВ "НВП "Техвестсервіс" про застосування строків позовної давності, в якій відповідач просить суд застосувати строк позовної давності, оскільки позивачі знали або "мали дізнатися" про порушення свої прав ще у 2002 році, а оскільки позов подано в 2016 році, тому на думку відповідача 2 пропущено строк позовної давності.

Щодо пропуску позивачем строку позовної давності під час звернення до суду із даним позовом необхідно відзначити наступне.

Згідно зі статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України).

Європейський суд з прав людини наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Відповідно до статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

З матеріалів справи судом встановлено, що предметом позову є визнання недійсного розпорядження відповідача 1 від 2002 року та визнання недійсним договору оренди землі укладеного у 2002 році, який був укладений на підставі вищезазначеного розпорядження та повернення земельної ділянки.

Прокурор у позовній заяві зазначає, що дізнався про підстави позову з листа ДП "Дубенського лісового господарства" від 31 серпня 2016 року № 422.

Разом з тим, такі твердження прокуратури спростовуються наявними матеріалами справи.

Зокрема, порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обовязку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обовязковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного суду України від 16 листопада 2016 року № 6-2469цс16.

Як свідчать матеріали справи ДП "Дубенське лісове господарство" знало та мало довідатися про порушення (на думку останнього) своїх прав та законом охоронюваних інтересів ще у 2002 році, оскільки керівник ДП "Дубенського лісового господарства" підписав висновок до проекту відведення земельної ділянки для ЗАТ "Техвестсервіс", яка була передана згідно спірного договору на підставі спірного розпорядження, директором позивача було надіслано лист № 49 від лютого 2001 року, яким надав згоду для відповідача 2 на передачу в постійне користування земельної ділянки, крім того директор позивача був у складі комісії, яка складала акт на обстеження земельної ділянки, погоджував викопіювання із плану земельної ділянки, погоджував висновок про місце розташування земельної ділянки.

Крім того, 22 квітня 2008 року для ДП "Дубенське лісове господарство" був виданий Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою площею 3839,7307 га серія ЯЯ № 273320, на території якої знаходиться спірна земельна ділянка, а отже позивач мав погоджувати межі земельних ділянок з відповідачем 2 та довідатися про порушення своїх прав.

Також позивач стверджує, що на спірній земельній ділянці перебувають об'єкти нерухомості, які належать для ДП "Дубенське лісове господарство", що підтверджує витягом з єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна.

Все зазначене вище свідчить про те, що позивач не міг не знати про порушення його прав та інтересів, які вчинялися з 2002 року (розпорядження, договір оренди землі).

Отже, усе зазначене вище, свідчить про те, що ДП "Дубенське лісове господарство" в особі керівника знало та мало дізнатися про порушення своїх прав ще у 2001 році.

Натомість, ні прокурор ні позивачі не наводять жодних доказів які б перешкоджали для них довідатися про наявність порушеного права в межах строку позовної давності.

Судом встановлено, що прокуратурою та позивачами пропущено строк позовної давності.

Водночас, пунктом 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 року "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" роз'яснено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Оскільки суд відмовив в позові в повному обсязі, то права позивача не були порушені оскаржуваним розпорядженням та договором оренди землі, то й відсутні підстави для задоволення заяв відповідачів про застосування позовної давності.

Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Приписами частини 2 статті 34 ГПК України встановлено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Оскільки Прокурор не довів суду належними та допустимими доказами тих обставин, на які він посилався в обґрунтування своїх вимог, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність даного позову, у звязку з чим у його задоволенні слід відмовити.

За змістом частини 3 статті 49 ГПК України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в доход бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Водночас відповідно до частини 2 даної статті якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї судовий збір незалежно від результатів вирішення спору.

Враховуючи те, що в задоволенні позову відмовлено, відтак судовий збір залишається за прокуратурою Рівненської області.

Виходячи з викладеного та керуючись статтями 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повний текст рішення складено "08" грудня 2016 року

Суддя Торчинюк В.Г.