Ухвала суду № 63231525, 30.11.2016, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 545/4960/13-ц Номер провадження 22-ц/786/2891/16Головуючий у 1-й інстанції Путря О. Г. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2016 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Полтавської області в складі:

головуючого судді: Бондаревської С.М.

суддів: Карпушина Г.Л., Корнієнка В.І.

при секретарі: Діхтяр Т.В.

за участю: позивача ОСОБА_2

представників відповідачів: ОСОБА_3, ОСОБА_4

представника третьої особи: ОСОБА_5

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 29 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної казначейської служби України, Пенсійного фонду України в Полтавській області, треті особи: прокуратура Вінницької області, Вінницька місцева прокуратура Вінницької області, Немирівська місцева прокуратура Вінницької області, Липовецький районной суд Вінницької області, Липовецьке відділення поліції ГУ НП у Вінницькій області про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями досудового слідства і суду, зарахування терміну перебування під судом і слідством до трудового стажу.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, -

В С Т А Н О В И Л А : У грудні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями досудового слідства і суду.

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 28 травня 2015 року було частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 21 липня 2015 року рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 28 травня 2015 року в частині стягнення на користь ОСОБА_2 витрат на правову допомогу з Державної казначейської служби України та закриття провадження у справі в частині відшкодування моральної шкоди скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16 грудня 2015 року рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 28 травня 2015 року та рішення апеляційного суду Полтавської області від 21 липня 2015 року в частині стягнення витрат на правову допомогу залишено без змін, а у решті судові рішення скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У лютому 2016 року позивач подав до суду заяву про збільшення вимог, просив стягнути з держави України в особі Державної казначейської служби України шкоду, спричинену органами досудового слідства і суду в розмірі 4250000 грн. та предявив вимоги до Пенсійного фонду України про зарахування терміну перебування під судом і слідством до трудового стажу.

В обгрунтування своїх позовних вимог вказував, що в 1997 році відносно нього Липовецьким РВ УМВС України у Вінницькій області було порушено кримінальні справи. Досудове слідство проводилось по 22 листопада 2011 року. Вироком Вінницького районного суду Вінницької області від 7 квітня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької областівід 23 червня 2011 року і ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 грудня 2011 року, його визнано невинуватим та виправдано за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191 Кримінального кодексу України.

Позивач вважає, що за час досудового слідства зазнав душевних та фізичних страждань, поніс значні матеріальні збитки, які мають бути відшкодовані за рахунок Державного бюджету України, а час перебування під судом і слідством до трудового стажу.

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 29 вересня 2016 рок у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. Не погодившись з даним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 оскарживйого в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне зясування судом обставин, що мають значення для справи, просив скасувати оскаржуване ним судове рішення та ухвалити нове про задоволення позивних вимог.

Колегія суддів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Згідно ч. 1 ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судом першої інстанції встановлено, підтверджується наявними у справі доказами, що з у відношенні ОСОБА_2 29 вересня 1997 року начальником ВДСБЕЗ Липовецького РВ УМВС України у Віниницькій області було порушено кримінальну справу за ознаками складу злочину, передбаченого ст. 84 ч.2, 172 ч.2 КК України. 01 квітня 1998 року постановою слідчого Липовецького РВВС ОСОБА_2 було притягнуто в якості обвинуваченого за ст. 165 ч.4 КК України, обрано йому запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд та оголошено у розшук. 21 липня 1999 року старшим слідчим СВ Каліновського РВ УМВС відносно позивача порушено кримінальну справу за ст. 141 ч. 2 КК України. 09 серпня 1999 року старшим слідчим СВ Каліновського РВ УМВС відносно позивача порушено кримінальну справу за ст. 172 ч. 2,84 ч.4 КК України. 09 серпня 1999 року старшим слідчим СВ Калинівського РВ УМВС винесено постанову, якою ОСОБА_2 обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту та оголошено його у розшук. Згідно протоколу про затримання від 25 січня 2000 року о 17-15 год. позивача було затримано 25 січня 2000 року. Також встановлено, що 01 грудня 1999 року слідчим Калинівського РВ УМВС України у Вінницькій області ОСОБА_2 пред'явлено обвинувачення за ч. 2 ст.160, ч.2 ст.165,ч. 4 ст. 84,ч. 2 ст. 143, ч. 2 ст. 172 КК України ( в редакції 1960 року). 28 березня 2000 року за зазначеними обвинуваченнями прокурором Липовецького району Вінницької області затверджено обвинувальний висновок у кримінальній справі відносно ОСОБА_2 та справу направлено до Липовецького районного суду Вінницької області. Вироком Липовецького районного суду Вінницької області від 15 червня 2001 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 2 ст. 160, ч. 2 ст. 165, ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 172 КК України. На підставі ст. 42 КК остаточно призначене покарання у виді 6 років 6 місяців позбавлення волі у трудовій колонії посиленого режиму з конфіскацією особистого майна та позбавленням права займати адміністративно-розпорядчі посади строком на 4 роки. Цим же вироком виправдано за ч. 2 ст. 143 КК України ( в редакції 1960 року) на підставі п. 2 ч.1 ст. 6 КПК України за відсутністю в його діях складу злочину.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 07 листопада 2001 року вирок Липовецького районного суду Вінницької області від 15 червня 2001 року скасовано, а справу направлено на додаткове розслідування. Цією ж ухвалою міру запобіжного заходу щодо нього змінено з утримання під вартою на підписку про невиїзд. Під час додаткового розслідування, старшим слідчим в ОВС СУ УМВС України у Хмельницькій області винесено постанову від 25 травня 2003 року про перекваліфікацію дій обвинуваченого ОСОБА_2 з ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 160, ч. 2 ст. 165 та ч. 2 ст. 172 КК України ( в редакції 1960 року ) відповідно на ч. 4 ст. 191, ст. 246, ч. 2 ст.364 та ч. 2 ст. 366 КК України ( в редакції 2001 року). У ході судового слідства у справі 05 травня 2006 року державний обвинувач на підставі ст. 277 КПК України змінив обвинувачення, перекваліфікувавши дії підсудного з ч.4 ст. 191 КК України на ч. 2 ст. 191 КК України та виключивши з обвинувачення ст. 246, ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366 КК України. Вироком Вінницького районного суду від 24 травня 2006 року позивача визнано невинуватим за ч. 2 ст. 191 КК України. Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 10 серпня 2006 року вказаний вирок залишено без змін. Ухвалою Верховного Суду України від 08 листопада 2007 року ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 10 серпня 2006 року скасовано, а справу стосовно позивача направлено на новий апеляційний розгляд. У ході нового апеляційного розгляду 07 лютого 2008 року ухвалою апеляційного суду Вінницької області задоволено апеляцію державного обвинувача та вирок Вінницького райсуду від 24 травня 2006 року скасовано, кримінальну справу стосовно позивача повернуто на новий судовий розгляд зі стадії досудового розгляду. Постановою Вінницького районного суду від 17 червня 2008 року позивача звільнено від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 191 КК України, а справу щодо нього закрито у зв'язку із закінченням строків давності. Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 07 червня 2008 року постанову Вінницького районного суду від 17 червня 2008 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд. Вироком Вінницького районного суду від 16 червня 2009 року ОСОБА_2 виправдано за ч. 2 ст. 191 КК України. Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 24 вересня 2009 року виправдовувальний вирок Вінницького районного суду від 16 червня 2009 року, а справу направлено на новий судовий розгляд. Вироком Вінницького районного суду від 27 липня 2010 року ОСОБА_2 виправдано за ч. 2 ст. 191 КК України. Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 28 жовтня 2010 року зазначений вирок місцевого суду скасовано, кримінальну справу направлено на новий судовий розгляд. Вироком Вінницького районного суду від 07 квітня 2011 року позивача визнано невинуватим та виправдано за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК України. Такий вирок залишений без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 23 чеврня 2011 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 22 грудня 2011 року. Відповідно до ст. 56 Конституції України, ст. 1173 ЦК України шкода, спричинена органами державної влади, підлягає відшкодуванню за рахунок держави. Відповідно до частин 1, 2 ст. 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органів діяння, досудового слідства, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом. Вичерпний перелік підстав, з яким пов'язується виникнення у особи права на відшкодування шкоди, визначений Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Так, статтею 1 вищевказаного Закону встановлено, що підставами для відшкодування шкоди є незаконне засудження, незаконне повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконне взяття і тримання під вартою, незаконне проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконне накладення арешту на майно, незаконне відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; незаконне застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконна конфіскація майна, накладення штрафу; незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства. Статтею 2зазначеного Закону передбачено, що право на відшкодування шкоди в розмірах і порядку, передбачених цим Законом, виникає у разі постановлення виправдувального вироку суду. Згідно п. 4, 5 ст.3зазначено, що у наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються): суми, сплачені громадянином у зв'язку з поданням йому юридичної допомоги; моральна шкода. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вірно виходив з того, що по даній справі рішенням Полтавського районного суду від 28 травня 2015 року та апеляційного суду Полтавської області від 21 липня 2015 року, яке в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення сум сплачених на надання юридичної допомоги набрало законної сили, стягнуто на користь позивача 84 700 грн. у відшкодування шкоди, завданої незаконними діями досудового слідстваі суду. Окрім того, місцевим судом встановлено, що рішенням Полтавського районного суду від 02 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили, на користь ОСОБА_2 стягнуто 200 000 грн. у відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями досудового слідства і суду. В той же час, судом обгрунтовано констатовано, що зі змісту позовних вимог ОСОБА_2 вбачається, що він вимагає відшкодування шкоди, пов"язаної з моральними та фізичними стражданнями, заподіяними протиправними діями органів слідства та суду. Таким чином, врахувавши, що рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 02 жовтня 2013 року, яке набрало законної сили, з Державного Бюджету України на користь позивачавже стягнуто моральну шкоду, заподіяну протиправними діями органів досудового слідства та суду, то з метою уникнення її подвійного стягнення, місцевий суд дійшов до вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині. Обгрунтованим є також висновок районного суду про відсутність підстав для відшкодування майнової шкоди. Так, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в цій частині, суд першої інстанції виходив з того, що на виконання вимог ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 16 грудня 2015 року судом позивачеві неодноразово роз`яснювалось, які докази необхідно надати для здійснення розрахунку втраченого заробітку, які необхідні документи, що мають значення для визначення розміру завданої шкоди має бути витребувано з відповідних державних і громадських організацій для вирішення даного спору. Натомість позивач під час проведення судового засідання по справі в категоричній формі відмовився надавати зазначені докази та заявляти клопотання про їх витребування судом. Судом також встановлено , що позивач з 17 лютого 1992 року являється пенсіонером МВС та безперервно отримує пенсію за вислугою років до цього часу, про що він неодноразово вказував в судових засіданнях. Як вбачається з матеріалів справи, з березня 1992 року одразу після виходу на пенсію, ОСОБА_2 продовжував працювати на керівних посадах, зокрема,головою колгоспу "Новий шлях" с. Мала Жмеринка Жмеринського району Вінницької області, потім з 07 березня 1996 року головою КСП "Чернятинське" с. Чернятинці Хмільникського району Вінницької області. Судом першої інстанції встановлено, що в останній період (до перебування під вартою з 25 січня 2000 року ) з червня 1997 року по лютий 1998 року позивач працював на посаді голови КСП "Нива" с. Іванька Липовецького району Вінницької області.Період праці на вказаній посаді позивач не заперечував. З матеріалів справи вбачається, що під вартою ОСОБА_2 перебував в період з 25 січня 2000 року по 07 листопада 2001 року. Також судом встановлено, що на момент затримання та перебування під вартою позивач не працював та відповідно не отримував заробітну плату, був пенсіонером та отримував пенсію. Даний факт позивачем в судовому засіданні не спростований, а припущення позивача, що до перебування під вартою він працював головою КСП «Чернятинське» не підтверджене доказами та навпаки спростовуються долученою позивачем виробничою характеристикою, виданою Хмільникським районним управлінням сільського господарства зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_2П, був обраний головою правління КСП «Чернятинське» с. Чернятинці з 07 березня 1996 року, тобто ще до того, як працювавголовою правління КСП "Нива" с. Іванька Липовецького району. Окрім того, згідно наявних у справі процесуальних документів, а саме, постанови про арешт від 09 серпня 1999 року, протоколу № В 015877 про затримання від 25 січня 2000 року вбачається, що в графі «місце роботи» зазначено - «пенсіонер», що є підтвердженням того, що ОСОБА_2 на момент затримання та взяття під варту не працював. Даний факт також підтверджується судовими рішеннями, постановленими судами різних інстанцій під час розгляду кримінальної справи ОСОБА_2 Процесуальних рішень про відсторонення позивача від посадипід час проведення досудового розслідування по кримінальній справі не приймалось, що не заперечувалось та не спростовувалось позивачем під час розгляду справи. Таким чином, врахувавши, що ОСОБА_2 на момент затримання та взяття під варту не працював, від роботи (посади) не відсторонявся, суд першої інстанції дійшов огрунтованого висновку про відсутність підстав для стягнення втраченого заробітку та інших грошових доходів відповідно до вимог п.1 ст.3 ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» . Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення комерційних доходів та доходів від фермерського господарства на протязі 15 років в розмірі 360000 грн., витрат на лікування позивача та членів родини в розмірі 100000 грн., витрат, понесених у зв`язку з перебуванням під вартою в СІЗО, купівлею продуктів харчування та необхідних товарів, поїздки на залізничному транспорті до СІЗО та за викликами органів розслідування та суду на протязі 15 років в розмірі 100000 грн., місцевий суд вірно посилався на ту обставину, що позивач в ході розгляду справи в суді не зазначив та не надав належних доказів в підтвердження вказаних позовних вимог та особисто повідомив в судовому засіданні, що докази в нього відсутні, клопотань про витребування доказів судом в підтвердження зазначених позовних вимог від позивача не надходило. Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про безпідставність позовних вимог ОСОБА_2 в частині зарахування терміну перебування під судом і слідством протягом 15 років до трудового стажу. Як вбачається з матеріалів справи, позивач був звільнений з органів внутрішніх справ 17 лютого 1992 у звязку з виходом на пенсію за вислугою років /т. 3 а.с. 108 - 113 /, тоді як кримінальна справа по відношенню до нього була порушена пізніше ніж через пять років після звільнення з ОВС, у вересні 1997 року. Під час проведення досудового слідства ОСОБА_2 від посади не відсторонювався, а перебуваючи на пенсії за вислугою років продовжував працювати на різних посадах на підприємствах, установах та організаціях.При цьому судом також обгрунтовано взято до уваги, що під час проведення досудового слідства та судового розгляду за кримінальною справою ОСОБА_2 працював та проводив активну громадську діяльність. З урахуванням встановлених обставин, колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції, які відповідають фактичним обставинам, підтверд-жуються наявними у справі доказами та узгоджуються з нормами матеріального права, що регулюють дані спірні правовідносини.

Доводи апеляційної скарги також не спростовують правильності висновків районного суду, як і не підтверджують належними доказами їх неправомірність. Рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 29 вересня 2016 року залищити без змін. Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: /підпис/ ОСОБА_1

Судді: /підписи/ Г.Л.ОСОБА_6Корнієнко

З оригіналом згідно:

Суддя: С.М.Бондаревська