Ухвала суду № 63225613, 06.12.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 825/1026/13-а Головуючий у 1-й інстанції: Житняк Л.О. Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.

У Х В А Л А

Іменем України

06 грудня 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді Суддів За участю секретаряВівдиченко Т.Р. Мамчура Я.С. Сорочко Є.О. Кондратенко Я.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Чернігівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Чернігівській області про стягнення середнього заробітку, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до Чернігівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Чернігівській області про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку (з 13.02.2010 року по 27.02.2013 року) в сумі 232 691,94 грн.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з постановою суду, представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову, якою позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм процесуального і матеріального права.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 січня 2013 року в адміністративній справі № 2а/2570/3866/2012, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 березня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_5 до Чернігівської МДПІ було задоволено повністю. Стягнуто з Чернігівської МДПІ шляхом безспірного списання з будь-якого рахунку, виявленого під час виконання рішення суду на користь ОСОБА_5 грошову компенсацію за невикористану відпустку 2006-2010 років в сумі 14 232,27 грн. Постанову суду в межах суми стягнення за лютий 2010 року в сумі 14 232,27 грн. допущено до негайного виконання.

27 лютого 2013 року, на виконання рішення суду, Чернігівською МДПІ було перераховано ОСОБА_5 грошову компенсацію за невикористану відпустку 2006-2010 років в сумі 14 232,27 грн., що підтверджується копією меморіального ордеру від 27.02.2013 року № 2.

Позивач отримав вказані кошти на свій банківський рахунок, у зв'язку з чим, на підставі ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України, просить стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (з 13.02.2010 року по 27.02.2013 року) в сумі 232 691,94 грн., виходячи з середнього розміру одноденної заробітної плати 305,37 грн./день * на 762 робочих дні (згідно уточненого розрахунку).

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно п. 15 ч. 1 ст. 3 КАС України, публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Будь-яка публічна служба є державною службою.

Таким чином, колегія суддів звертає увагу, на те, що спірні правовідносини виникли у сфері публічної служби.

З огляду на те, що спеціальне законодавство не передбачає порядку та строків звернення працівника за виплатою належних йому сум за весь час затримки таких виплат, колегія суддів вважає за необхідне застосовувати у даній сфері трудових відносин Кодекс законів про працю України.

В силу статті 3 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ст. 43 Конституції України, право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, на день звільнення.

Виходячи з загальних засад пріоритетності Конституції України над іншими нормативно-правовими актами, під час вирішення спору щодо відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні, підлягають застосуванню норми ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України.

Так, згідно ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП. При цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_5 було звільнено із займаної посади та з органів податкової міліції в запас (з постановкою на військовий облік) за п. 64 «а» (за віком) з 12.02.2010р. наказом Державної податкової адміністрації Чернігівської області від 10.02.2010р. № 21-о (т.1 а.с.241). Вказані обставини встановлені постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 січня 2013 року у справі № 2а/2570/3866/2012.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 26 березня 2015 року встановлено, що в період 2006-2010 років позивач до виконання своїх функціональних обов'язків не приступав (т.2 а.с.5-6).

Крім цього, в день звільнення - 12.02.2010р. позивач не працював, на роботі не перебував, що підтверджується копією табелю обліку робочого часу працівників Чернігівської МДПІ за лютий 2010 року та представником позивача не заперечується (Т.1 а.с.16-18).

Кошти, які належали позивачу на день звільнення були виплачені йому напередодні звільнення, тобто, 11.02.2010р., що підтверджується зарплатними відомостями та платіжним дорученням від 11.02.2010р. № 68 у розмірі 24 054,98 грн. (т.1 а.с.23, 24).

Листом Чернігівської МДПІ від 11.02.2010р. №235/м/05-037 позивача було повідомлено про нараховані йому при звільненні суми, а саме: щодо нарахування грошової допомоги при звільненні зі служби у розмірі 24 054,98 грн. З метою повідомлення позивача про нараховані суми при звільненні, враховуючи відсутність на службі, вказаний лист було направлено йому на домашню адресу (Т.1 а.с.22).

Отже, виходячи з положень ст. 116 КЗпП України та обставин відсутності позивача на службі в день звільнення (12.02.2010р.), позивач був зобов'язаний пред'явити вимогу про виплату належних йому при звільненні сум, якщо вважав, що роботодавець не розрахувався з ним повністю.

Однак, матеріали справи не містять доказів, що позивач безпосередньо звертався до роботодавця з вимогою про виплату належних йому коштів.

При цьому, законодавець не обмежує право працівника на звернення до суду без пред'явлення роботодавцю вимоги про виплату спірної суми, що, в свою чергу, вказує на можливість вирішення питання в судовому порядку.

Так, позивачем було подано адміністративний позов про стягнення компенсації за невикористану відпустку у розмірі 14 232,27 грн., предметом розгляду якого у межах справи № 2а/2570/3866/2012 були кошти, що належали працівникові при звільненні (т.2 а.с.1-3), відповідно, реалізацію, передбаченого ст. 116 КЗпП України обов'язку щодо пред'явлення вимоги слід вважати 17.12.2012р., тобто день отримання роботодавцем копії позовної заяви в суді (т.2. а.с.3-зв.).

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що роботодавець був зобов'язаний здійснити виплати не пізніше наступного дня з моменту пред'явлення вимоги про проведення остаточного розрахунку, тобто не пізніше 18.12.2012р.

Як вбачається з матеріалів справи та було зазначено вище, спірна сума була виплачена позивачу 27.02.2013р., згідно меморіального ордеру від 27.02.2013р. № 2 (Т.1 а.с.8).

Таким чином, період затримки розрахунку при звільненні складає 50 робочих днів починаючи з 18.12.2012р. по 27.02.2013р.

Згідно п.32 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами від 25.08.1998р.), визначення розміру середньої заробітної плати проводиться у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він (розмір) визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично відпрацьований час. При цьому, враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995р. №100.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 29 лютого 2016 року у адміністративній справі № 825/203/2016, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2016 року стягнуто із відповідача на користь ОСОБА_5 середній заробіток за період з 02.02.2007р. по 12.02.2010р. у розмірі 207 909,67 грн. та визначено, що середній розмір заробітної плати ОСОБА_5 в 2010 році на момент звільнення становив 305,37 грн./день.

Відповідно до частини першої статті 72 КАС України, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Враховуючи, що кількість робочих днів за період затримки з 18.12.2012р. по 27.02.2013р. складає 50 днів та виходячи з розміру середнього заробітку позивача - 305,37 грн./день, стягненню підлягала б сума 15 268,50 грн. (50 днів х 305,37 грн.).

Однак, як вбачається з матеріалів справи, платіжними дорученнями від 27.06.2013р. № 5 та від 14.08.2013р. № 131 (Т.1 а.с.238, 241), на виконання постанови Чернігівського окружного адміністративного суду від 11 квітня 2013 року (Т.1 а.с.67-70), по даній справі позивачу було сплачено 83 701,49 грн., що значно перевищує суму, яка належить до стягнення. Вказане, зокрема, підтверджується постановою про закінчення виконавчого провадження від 30.07.2013р. та звітом про виконання постанови Чернігівського окружного адміністративного суду по справі № 825/1026/13-а (Т.1 а.с.193, 195).

Таким чином, судом першої інстанції вірно зазначено, що належна позивачу грошова компенсація за невикористану відпустку 2006-2010 років у розмірі 14 232, 27 грн. має значно менший розмір, ніж середній заробіток позивача та носить одноразовий (компенсаційний характер), а тому, стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку (з 13.02.2010р. по 27.02.2013р.) в розмірі 232 691,94 грн. за час затримки виплати цієї компенсації є пропорційно невиправданим способом відповідальності відповідача по відношенню до завданої позивачу шкоди, внаслідок невиплати такої компенсації.

Посилання в апеляційній скарзі представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 на постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року № 6-195цс14, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки обставини даної справи є відмінними від обставин, викладених у зазначеній постанові Верховного Суду України.

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_5 та відсутність правових підстав для їх задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову (ч. 2 ст. 71 КАС України).

При цьому, доводи викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновки суду першої інстанції та не знайшли свого належного підтвердження в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до ст. 159 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, суд, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання в повному обсязі, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Судді Вівдиченко Т.Р. Мамчур Я.С. Сорочко Є.О.

Повний текст ухвали виготовлено 07.12.2016 року

Головуючий суддя Вівдиченко Т.Р.

Судді: Сорочко Є.О.

Мамчур Я.С