Рішення № 63202027, 30.11.2016, Апеляційний суд Рівненської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 листопада 2016 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області в складі:

головуючого судді - Ковальчук Н.М.,

суддів - Бондаренко Н.В., Григоренко М.П.,

секретар судового засідання - Шептицька С.С.,

з участю: позивача-відповідача - ОСОБА_1,

представника позивача-відповідача - адвоката Овдійчук О.О.,

відповідача-позивача - ОСОБА_3,

представника відповідача-позивача - адвоката Сулковського Б.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 вересня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, стягнення судових витрат та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсними п.6 та п.7 договору позики, стягнення судових витрат,

в с т а н о в и л а :

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 вересня 2016 року первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, стягнення судових витрат задоволено: стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 27 липня 2012 року в сумі 2 764 603,00 грн., з яких: 370 000,00 грн. суми основного боргу; 3 700,00 грн. пені; 74 000,00 грн. штрафу; 2 090 500,00 грн. відсотків річних; 226 403,00 грн. інфляційних втрат; стягнуто з ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 6 890, 00 грн. та зараховано до спеціального фонду Державного бюджету України.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсними п.6 та п.7 договору позики, від 27 липня 2012 року, стягнення судових витрат відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_3 оскаржив його в апеляційному порядку. В поданій апеляційній скарзі вважає його незаконним в частині задоволення первісного позову. Заперечує існування боргу перед ОСОБА_1 в сумі 370 000 грн. та вважає таку його вимогу недоведеною. Стверджує, що погашення боргу перед ОСОБА_1 мало місце шляхом передачі коштів через дружину - ОСОБА_5 та громадянку ОСОБА_6 за період з серпня 2012 року по 15.01.2016 року в сумі 144 798 грн. та 100 доларів США, а також було передано золоті вироби в кількості 9 штук вагою 50 грамів на суму 25 300 грн., що в сукупності склало 172 550 грн.. Звертає увагу, що й самим позивачем-відповідачем ОСОБА_1 визнавався факт часткового погашення боргу, адже у вимозі від 09.12.2014р. він зазначив, що борг повертався ОСОБА_3 не у відповідності до графіка. Зазначає, що у даному випадку має місце прострочення кредитора та пояснює, що затримка його обов'язку повернути кошти зумовлена невиконанням ОСОБА_1 його

______________Справа № 569/14349/15-ц Головуючий в суді І інстанції - ОСОБА_7

Провадження № 22-ц 787/1984/2016 Суддя-доповідач - Ковальчук Н.М.

обов'язку видати розписку про прийняття коштів, а відтак сума 2 090 500,00 грн. не підлягає до стягнення. Додає, що встановлені позивачем умови договору про визначення 365% річних суперечать ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка визначає 3% річних, принципам добросовісності та справедливості умов договору для всіх його сторін, а також створює дисбаланс прав та обов'язків. Вказує, що стягнення 3 700,00 пені та 74 000,00 штрафу є незаконним, адже штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне і те ж порушення суперечить нормам ст. 61 Конституції України, ст. 549 ЦК України. Не погоджується із сумою інфляційних витрат, оскільки вона обрахована з неіснуючої суми боргу та з урахуванням невірного індексу інфляції. Покликається на незаконність відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог з мотивів недоведення несправедливості умов договору та наполягає, що несправедливість умов договору щодо нього очевидна із самого тексту оспорюваного договору. З наведених міркувань просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове рішення, яким відмовити у первісному позові ОСОБА_1 та задовольнити його зустрічні позовні вимоги в повному обсязі.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що 27 липня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики, за умовами якого позикодавець (ОСОБА_1.) передає позичальнику (ОСОБА_3.) у власність грошові кошти в сумі 308 000,00 грн. в порядку та на умовах, визначених цим договором, а позичальник зобов'язується повернути позику у визначений цим договором строк.

Пунктом 6 договору позики сторони передбачили, що в разі прострочення повернення позики або її частини позичальник зобов'язується сплатити позикодавцю пеню в розмірі 1% від несплаченої суми за кожен день прострочення та штраф в розмірі 20% від суми цього договору за кожен випадок прострочення.

Відповідно до п.7 договору позики в разі прострочення повернення позики або її частини позичальник, крім штрафних санкцій, визначених в п.6 цього договору, зобов'язується сплатити позикодавцю суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та 365% (триста шістдесят п'ять відсотків) річних від простроченої суми у відповідності до ст. 625 ЦК України.

Факт передачі та отримання грошових коштів підтверджується розпискою ОСОБА_3 від 27 липня 2012 року та його заявою від 27 липня 2012 року (а.с. 5, 6).

Як вбачається із додаткової угоди до договору позики від 27 липня 2012 року, укладеної між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 30 листопада 2012 року, позикодавець продовжив позичальнику термін дії договору позики в сумі 19 800,00 грн., а позичальник зобов'язався повернути позику у визначений термін цією додатковою угодою.

Відповідно до п.5 додаткової угоди №1 сторони домовилися, що позичальник поверне всю суму позики до 30 березня 2013 року шляхом сплати кожного місяця до 30 числа чергових платежів у переліченому розмірі.

Всі інші пункти даного договору позики залишаються без змін.

25 травня 2013 року між сторонами було укладено ще одну додаткову угоду, за умовами якої позикодавець передав позичальнику у власність грошові кошти в сумі 68 000,00 грн., а позичальник зобов'язався повернути позику у визначений термін даною додатковою угодою.

Відповідно до п.5 додаткової угоди №2 сторони домовилися, що позичальник поверне всю суму позики до 27 липня 2014 року шляхом сплати кожного місяця до 25 числа чергових платежів у переліченому розмірі. Всі інші пункти даного договору позики залишаються без змін.

Розпискою від 25 травня 2013 року за підписом ОСОБА_3 підтверджується факт отримання коштів в сумі 68000,00 грн. від ОСОБА_1.

Із правочину про внесення змін (додаткова угода) до договору позики від 27 липня 2012 року, укладеної між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 29 листопада 2013 року вбачається, що сторони дійшли згоди про наступне:

1.1. пункт 1 договору позики від 27 липня 2012 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, викласти в наступній редакції: «1. В порядку та на умовах, визначених договором позики від 27 липня 2012 року, на момент укладення даного правочину про внесення змін до договору позики від 27 липня 2012 року позикодавець передав позичальнику у власність грошові кошти у сумі 370 000,00 копійок (триста сімдесят тисяч гривень 00 копійок) гривень, а позичальник зобов'язався повернути позику у визначений цим договором, додатковими умовами до нього та правочином про внесення змін до договору позики строк».

Пункт 1.2. пункт 2 договору позики від 27 липня 2012 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, викласти у наступній редакції: «2. Позика передана позикодавцем позичальнику безпосередньо при підписання договору позики від 27 липня 2012 року, додаткових угод до договору позики від 25 вересня 2012 року та правочину про внесення змін від 29 листопада 2013 року до договору позики від 27 липня 2012 року готівкою».

Пункт 1.3. пункт 5 договору позики від 27 липня 2012 року викласти у наступній редакції: «5. Сторони домовилися, що позичальник поверне всю суму позики позикодавцю до (27 липня 2014 року) двадцять сьомого липня 2014 (дві тисячі чотирнадцятого) року».

Відповідно до п.4 всі інші умови договору позики від 27 липня 2012 року залишаються незмінними і сторони підтверджують по них свої зобов'язання (а.с. 10).

Спірні відносини між сторонами виникли у зв'язку з невиконанням ОСОБА_3 своїх зобов'язань за вищевказаними угодами та, як наслідок, утворення заборгованості.

Звертаючись до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики, ОСОБА_1 визначив розмір заборгованості ОСОБА_3 за договором позики з урахуванням додаткових угод та провочинів про внесення змін до нього в загальній сумі 2 298 662,00 грн..

Задовольняючи первісні позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із передбаченого ст. 1049 ЦК України обов'язку боржника повернути борг позичальнику з відсотками на умовах, передбаченим договором позики, врахував, що на день розгляду справи в суді заборгованість відповідачем не погашена, а також стягнув штрафні санкції, погоджені сторонами у договорі позики.

На підтвердження даного висновку в рішенні суду містяться необхідні доводи й обґрунтування, з якими погоджується і колегія суддів апеляційного суду.

Відповідно до ч.1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Статтею 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 629 ЦК України встановлює обов'язковість виконання договору для його сторін.

Звертаючись до суду із зустрічними позовними вимогами про визнання недійсними пунктів 6 та 7 договору позики від 27.07.2012р., ОСОБА_3 обґрунтовував свої вимоги тим, що умови цих пунктів суперечать чинному законодавству, а саме: пунктом 6 встановлено одночасне застосування штрафу і пені, які є одним видом цивільно-правової відповідальності, що йде врозріз із ст. 61 Конституції України, а пунктом 7 передбачено визначення 365% річних, що суперечать ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка визначає 3% річних та не відповідає принципам добросовісності та справедливості умов договору для всіх його сторін, а також створює істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, місцевий суд застосував загальну позовну давність та виходив з того, що її строк був пропущений ОСОБА_3 при зверненні до суду, оскільки про порушення своїх прав він дізнався або міг дізнатися при укладенні оскаржуваного договору - 27 липня 2012 року, а до суду звернувся лише в лютому 2016 року.

Проте з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду погодитися не може з наступних міркувань.

Відповідно до ст. 257, ч.1 ст. 261, ч.ч. 3,4 ст. 267 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Її перебіг починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі є підставою для відмови у позові.

Разом з тим, для відмови у позові за пропуском строку позовної давності слід встановити, що позовні вимоги є обґрунтованими та доведеними.

Колегія суддів вважає, що зустрічні позовні вимоги про визнання недійсними пунктів договору позики є безпідставними.

Як вбачається із зустрічної позовної заяви, ОСОБА_3 обґрунтовував свої вимоги про визнання недійсним п.6 та п.7 договору позики тим, що передбачені ними умови про встановлення 365% річних суперечать ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка визначає 3% річних та принципам добросовісності та справедливості умов договору для всіх його сторін, а також створює істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків. При цьому відповідач-позивач посилався на норми ст.ст. 625-627, 215 ЦК України.

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі - Закон № 1023-XII). Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

На дані правовідносини не поширюється Закон України «про захист прав споживачів»; вони регулюють нормами ЦК України, а відтак позовні вимоги про визнання пунктів договору позики недійсними з підстав їх несправедливості та дисбалансу договірних прав і обов'язків є безпідставними.

Відхиляючи відповідні посилання апеляційної скарги, колегія суддів також враховує принципи свободи договору, вільного вибору контрагента та вільного визначення умов договору, а також ті факти, що відповідач-позивач ОСОБА_3 своїм підписом засвідчив згоду з умовами договору позики від 27.07.2016р.. Окрім цього, між сторонами укладались додаткові договори та доповнення до основного договору, що не позбавляло боржника можливості внести свої зауваження та правки до нього, проте таких дій з його боку не було вчинено.

Інші доводи апеляційної скарги були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткової правової оцінки не потребують і висновків суду не спростовують.

Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з'ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов'язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні спору за первісним позовом, в зв'язку із чим рішення в цій частині підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Що ж стосується рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову за пропуском строку позовної давності, то воно в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові за безпідставністю вимог.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 303, 309, 313, 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 вересня 2016 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсними п.6 та п.7 договору позики, стягнення судових витрат - скасувати.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсними п.6 та п.7 договору позики, стягнення судових витрат за безпідставністю вимог.

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Головуючий суддя підпис Ковальчук Н.М.

Судді: підпис Бондаренко Н.В.

підпис Григоренко М.П.

Копія вірна: суддя-доповідач Ковальчук Н.М.