Постанова № 63191818, 01.12.2016, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" грудня 2016 р. Справа№ 910/6381/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Яковлєва М.Л.

суддів: Разіної Т.І.

Чорної Л.В.

при секретарі судового засідання: Пугачовій А.С.

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 01.12.2016 року по справі №910/6381/16 (в матеріалах справи).

Розглянувши апеляційні скарги Публічного акціонерного товариства "Київметал" та Київської міської ради

на рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2016р.

у справі №910/6381/16 (суддя Нечай О.В.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Київметал"

до Київської міської ради

про визнання недійсним рішення

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Київметал" (далі - позивач; ПАТ "Київметал") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Київської міської ради (далі - відповідач; Рада; КМР):

- визнати недійсним пункт 1 рішення Київської міської ради від 28.02.2013 №89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України в частині, що стосується ПАТ «Київметал»;

- визнати недійсним та скасувати п. 19 додатку до рішення Київської міської ради від 28.02.2013 №89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України».

Рішенням Господарського суду міста Києва від 07.09.2016 №910/6381/16 у задоволені позову відмовлено, у зв'язку із пропуском строку позовної давності.

Не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції від 07.09.2016р., Київська міська рада звернулася до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить змінити мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2016 №910/6381/16 та залишити без змін резолютивну частину зазначеного рішення суду.

ПАТ "Київметал" також, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції від 07.09.2016р., звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2016 №910/6381/16, визнати поважними причини пропуску строку позовної давності та прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Відповідно до ч. 2 ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Колегія суддів, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку апеляційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволення, апеляційну скаргу ПАТ "Київметал" задовольнити частково, рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2016 №910/6381/16 по даній справі скасувати, виходячи з такого.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, 25.08.1999 між Київською міською радою та Закритим акціонерним товариством "Київметал" (в подальшому змінено організаційно-правову форму з "Закритого" на "Публічне" акціонерне товариство "Київметал") було укладено Договір на право тимчасового довгострокового користування землею, який зареєстровано у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею 25.08.1999 року за № 66-5-00032 (далі - договір; договір від 25.08.1999 № 66-5-00032), відповідно до умов якого Київська міська рада на підставі рішення від 18.02.99 №141/242 надає, а Закрите акціонерне товариство "Київметал" приймає в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 13,7119 га, в тому числі: землі змішаного використання - 13,7119 га згідно з планом землекористування, що додається (п. 1.1 Договору).

Згідно з п. 2.1 Договору плата за землю вноситься землекористувачем згідно Закону України "Про плату за землю" у вигляді земельного податку у розмірі одного відсотку від грошової оцінки земельної ділянки.

28.02.2013 Київською міською радою прийнято рішення № 89/9146 "Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру орендної плати у відповідність до положень статті 288 Податкового кодексу України" (далі - рішення КМР), яким відповідач вирішив внести зміни до договорів оренди земельних ділянок в частині річної орендної плати, встановивши її у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки та зобов'язав орендарів забезпечити оформлення внесення відповідних змін до договорів оренди земельних ділянок.

У пункті 219 Додатку до Рішення КМР у переліку договорів оренди земельних ділянок, до яких мали бути внесені зміни, міститься договір від 25.08.1999 року за № 66-5-00032, укладений з позивачем.

В обґрунтування позову позивачем вказано про помилкове ототожнення відповідачем права тимчасового довгострокового користування земельною ділянкою з правом оренди та просив на цій підставі визнати недійсним Рішення КМР в частині договору від 25.08.1999 року за № 66-5-00032, що стосується позивача.

В свою чергу, відповідач, заперечуючи проти задоволення позову, зауважував, що право оренди включає в себе право володіння і користування земельною ділянкою, а тому вищезгадане рішення КМР стосується і правовідносин, які склались між сторонами Договору та не порушує приписи чинного законодавства України.

Суд першої інстанції, дослідивши доводи та заперечення обох сторін, дійшов наступних висновків.

На час укладення договору суспільні відносини щодо тимчасового користування землею регулювалися Земельним кодексом України в редакції від 13 березня 1992 (яка була чинною з 15 травня 1992 по 31 грудня 2001), Законом України від 6 жовтня 1998 "Про оренду землі", Законом України "Про плату за землю".

Відтак, на момент укладення договору чинним законодавством було передбачено можливість укладення, як договору про право тимчасового користування землею, так і договору оренди, як особливого виду договору користування.

Вказані два різновиди договорів мали суттєві відмінності, з огляду на таке.

Відповідно до ст. 7 Земельного кодексу України (в редакції від 13 березня 1992) було передбачено існування права тимчасового користування землею, яке виступало, як самостійний вид землекористування поряд із правом тимчасового користування землею на умовах оренди, що було визначено у ст. 8 Земельного кодексу України (в редакції від 13 березня 1992).

Договір на право тимчасового користування землею мав значно коротший перелік істотних умов, до яких, в силу змісту ст. 7 Земельного Кодексу України, належав лише об'єкт (земельна ділянка із зазначенням цільового призначення) та строк користування.

Статтею 15 Закону України "Про оренду землі" було встановлено значно ширший перелік істотних умов, відносячи до них: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендну плату із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного капіталу права оренди земельної ділянки.

Максимальний строк тимчасового користування землею не на умовах оренди становить двадцять п'ять років. Згідно із статтею 8 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 максимальний строк оренди, як одного із видів тимчасового користування земельною ділянкою складає - п'ятдесят років.

Згідно з ст. 36 Земельного кодексу України власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно від якості та місцеположення земельної ділянки виходячи з кадастрової оцінки земель.

Орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за угодою сторін у договорі оренди.

Згідно з ст. 2 Закону України "Про плату за землю" (у редакції чинній на момент укладення Договору) плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Власники землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок. Отже, зазначений Закон встановлював обов'язок для тимчасових землекористувачів, відмінних від орендарів, вносити плату за землю у вигляді земельного податку.

Частина 3 статті 13 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення Договору) встановлює для договору оренди обов'язкову нотаріальну форму, на відміну від договору тимчасового довгострокового користування, який укладався у простій письмовій формі.

Договір від 25.08.1999 року за № 66-5-00032 було укладено без нотаріального посвідчення.

Відповідно до ст. 153 Цивільного кодексу Української РСР, що був чинним на момент укладення Договору, договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди.

Так, зазначене дає підстави для висновку, що між сторонами договір тимчасового користування землею на умовах оренди не укладався, в свою чергу, укладено договір на право тимчасового довгострокового користування землею у простій письмовій формі.

З 01.01.2011 року набрав чинності Податковий кодекс України та втратив чинність Закон України "Про плату за землю".

Відповідно до ст. 269 Податкового кодексу України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Згідно з п. п. 14.1.72. п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Згідно з п. 288.1 ст. 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки оформлений та зареєстрований відповідно до законодавства.

Платником орендної плати є орендар земельної ділянки, а об'єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду.

Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем. Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки.

Таким чином, платником податку, передбаченого ст. 288 Податкового кодексу України, є сторона земельних правовідносин, заснованих на договорі оренди.

Позивачем було надано суду першої інстанції копію Висновку науково-правової експертизи при Інституті держави і права НАН України щодо юридичної природи договору на право тимчасового довгострокового користування землею та його відмінності від договору оренди землі від 29.02.2016 № 126/20-е (далі - Висновок), яким було визначено, що поняття "користування землею" було визначене ст. 7 Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 року, відповідно до якої користування землею поділялося на постійне і тимчасове. В свою чергу, тимчасове користування землею поділялося на тимчасове короткострокове користування землею, яке дозволялося на строк до трьох років, і тимчасове довгострокове користування землею, строк якого становив від трьох до десяти років. Крім того, статтею 8 цього ж Кодексу передбачалося надання земельних ділянок в оренду.

Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 року, яким були введені право колективної власності на землю і приватної власності громадян на землю, зберіг інститут права тимчасового користування землею практично в незмінному обсязі. Стаття 7 (Користування землею) та стаття 8 (Оренда землі) Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992р. практично повністю відтворила зміст статті 7 (Користування землею) та статті 8 (Оренда землі) Земельного кодексу УРСР від 18 грудня 1990 р.

Згідно з ст. 7 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992р., громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства із земель, що перебувають у державній власності, земельні ділянки надавалися у постійне користування (без заздалегідь установленого строку), а для городництва, сінокосіння, випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства - у тимчасове користування (короткострокове - до трьох років і довгострокове - від трьох до двадцяти п'яти років). У статті також зазначалося, що у разі виробничої необхідності ці строки може бути продовжено на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування. А користування землею на умовах оренди для сільськогосподарських цілей повинно бути, як правило, довгостроковим.

Натомість, стаття 8 (Оренда землі) Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. встановлювала, що у тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам України, підприємствам, установам і організаціям, громадським об'єднанням і релігійним організаціям, спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям з участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземним державам, міжнародним організаціям, іноземним юридичним особам та фізичним особам без громадянства. Крім того, в даній статті Кодексу зазначалося, що орендодавцями землі є сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів і власники землі, а земля може надаватися в оренду в короткострокове користування - до трьох років (для випасання худоби, сінокосіння, городництва, державних та громадських потреб) і довгострокове - до п'ятдесяти років. Нарешті, у статті містилося й положення про те, що умови, строки, а також плата за оренду землі визначаються за угодою сторін і обумовлюються в договорі, а орендар має переважне право на поновлення договору оренди землі після закінчення строку його дії.

Таким чином, станом на момент введення в дію Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. (15 травня 1992 р.) цей Кодекс передбачав дві підстави для отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування, а саме: 1) отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування; 2) отримання земельних ділянок у тимчасове довгострокове користування на умовах оренди. Відповідно дані види користування землею оформлялися двома видами договорів: договором на право тимчасового довгострокового користування землею та договором на право тимчасового довгострокового користування землею на умовах оренди.

Слід відмітити, що для цих договорів були характерні, як спільні юридичні ознаки, які давали підстави певного мірою ототожнювати їх принаймні у період до прийняття 6 жовтня 1998 року Закону України "Про оренду землі". Так, з метою забезпечення реалізації положень статей 7 і 8 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. Кабінет Міністрів України прийняв 17 березня 1993 р. постанову "Про форму договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди)". Затверджена цією постановою форма договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) використовувалася як для укладення договорів на право тимчасового користування землею, так і договорів на право тимчасового користування землею на умовах оренди. Очевидно, саме через використання затвердженої цією постановою Кабінету Міністрів України форми договору на право тимчасового користування землею, у тому числі й на умовах оренди, деякі органи влади неправильно кваліфікують відносини щодо довгострокового тимчасового користування землею, застосовуючи до них положення законодавства, яке регулює відносини оренди землі.

Водночас, ототожнення відносин тимчасового довгострокового користування землею та відносин щодо довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди землі, які виникали у 90-х роках XX століття на підставі Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року, є неприпустимим, оскільки таке ототожнення суперечить змісту законодавства України, яке було чинним у 90-х роках XX століття. Його аналіз свідчить, що право тимчасового користування землею, як окремий титул істотно відрізнялося від такого титулу на землю, як право оренди землі, по-перше, згідно з статтями зазначеного Кодексу, договір на право тимчасового користування землею мав меншу кількість істотних умов: до них належать лише об'єкт (земельна ділянка із зазначенням цільового призначення) та строк користування. Натомість, істотними умовами договору на право довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди були об'єкт, строк користування землею, орендна плата.

Таким чином, суд першої інстанції, виходячи з вищевикладеного, та, враховуючи той факт, що Договір був укладений 25 серпня 1999 року, тобто після прийняття і введення у дію Закону "Про оренду землі", дійшов висновку, що є всі підстави вважати, що цей договір не є різновидом договору оренди землі і до нього не можуть застосовуватися, як положення Закону України "Про оренду землі" від 6 жовтня 1998, так і положення ст. 8 Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року. Крім того, з вищезгаданого Висновку науково-правової експертизи вбачається, що норми чинного законодавства України, які регулюють відносини щодо оренди землі, та відносини, які виникли та продовжуються на підставі договору на право тимчасового довгострокового користування землею, укладеного відповідно до раніше чинного законодавства, не поширюються.

Поряд з цим, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що Конституційний Суд України в рішенні у справі про постійне користування земельними ділянками від 22.09.2005 №5-рп/2005 зазначив про те, що чіткого розмежування випадків, коли земельні ділянки можуть надаватися у користування для ведення селянського (фермерського) господарства, а коли - в оренду, в Кодексі (1992 р.) не здійснено.

Це свідчить про те, що поряд із впровадженням приватної власності на землю громадянам, на їх вибір, забезпечувалася можливість продовжувати користуватися земельними ділянками на праві постійного (безстрокового) користування, оренди, пожиттєвого спадкового володіння або тимчасового користування. При цьому, в будь-якому разі виключалась, як автоматична зміна титулів права на землю, так і будь-яке обмеження права користування земельною ділянкою у зв'язку з непереоформленням правового титулу.

25 жовтня 2001 р. прийнято та введено у дію з 1 січня 2002 р. новий Земельний кодекс України, а Земельний кодекс України 1992 року втратив чинність. На відміну від останнього, новий Земельний кодекс України не передбачає можливості набуття та здійснення такого права на землю, як право тимчасового довгострокового користування землею. Натомість, новий Кодекс передбачає можливість набуття та здійснення права оренди землі.

Разом з тим, пунктом 7 розділу Х "Перехідні положення" чинного Земельного кодексу України 2002 року передбачено, що громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Слід зазначити, що договір на право тимчасового довгострокового користування землею між ЗАТ "Київметал" та Київською міською радою був укладений 25 серпня 1999 року строком на 25 років, тобто, на момент введення у дію нового Земельного кодексу України цей договір не втратив чинність.

На підставі встановлених обставин та враховуючи чинне на час укладення договору законодавство колегія суддів приходить до висновку про те, що позивач після введення в дію чинного Земельного кодексу України 2002 року зберіг право тимчасового довгострокового користування землею, яке виникло на підставі укладеного із відповідачем договору від 25.08.1999 на право тимчасового довгострокового користування землею.

Таким чином, право довгострокового тимчасового користування землею та право довгострокового тимчасового користування землею на умовах оренди являли собою різні види договорів, на підставі яких громадяни та юридичні особи отримували різні за змістом види прав на земельні ділянки.

Вищезазначені обставини встановлені у постанові Вищого господарського суду України від 21.09.2016 у пов'язаній справі № 910/26993/15 за позовом першого заступника прокурора Дніпровського району міста Києва до Публічного акціонерного товариства "Київметал" про внесення змін до Договору на право тимчасового довгострокового користування землею від 25.08.1999 за №66-5-00032 в частині збільшення розміру орендної плати за землю до 3% (три відсотки ) від нормативної грошової оцінки землі.

Згідно з ч. 3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає цілком обґрунтованими правові висновки суду першої інстанції стосовно вимог про визнання недійсним пункту 1 рішення Київської міської ради від 28.02.2013 №89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України» в частині, що стосується ПАТ «Київметал».

Однак, місцевий господарський суд відмовив у задоволенні позову, взявши до уваги заяву відповідача, виходив з того, що позивачем було пропущено строк позовної давності при зверненні з позовом по даній справі.

В основу правових висновків суду першої інстанції лягло те, що оспорюване Рішення КМР датоване 28.02.2013 та опубліковане 02.04.2013 в газеті "Хрещатик", яка є офіційним вісником Київської міської ради, тому саме з цієї дати позивач мав можливість довідатись про порушення свого права відповідачем, так як вказана інформація є загальнодоступною. З позовом по даній справі позивач звернувся - 06.04.2016, що вбачається з відбитку реєстраційного штемпеля суду на позові, тобто, з пропуском строку позовної давності. Крім того, судом відзначено, що позивач вже звертався до Господарського суду міста Києва із позовною заявою до відповідача (№ б/н від 01.04.2016), яку було повернуто ухвалою господарського суду міста Києва від 04.04.2016 позивачу без розгляду на підставі ст. 63 ГПК України. Однак, за висновком суду, у даному випадку, не мало місце переривання строку позовної давності, оскільки переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову можливе у разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального закону, зокрема, статей 54, 56, 57 ГПК. Тому, якщо господарським судом у прийнятті позовної заяви відмовлено (стаття 62 ГПК) або її повернуто (стаття 63 названого Кодексу), то перебіг позовної давності не переривається.

Колегія суддів, не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо застосування у даному випадку наслідків спливу строку позовної давності та відмови у задоволенні позову, виходячи з такого.

Відповідно до частин 4 та 5 статті 267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові. Проте, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

При цьому, закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.

До висновку про поважність причин пропущення строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позовну неможливим або утрудненим. Не може бути підставою для захисту права за позовом, заявленому з пропущенням строку позовної давності, не пред'явлення заінтересованою особою позову навмисно або по необережності.

Якщо суд дійде висновку про те, що строк позовної давності пропущено з поважної причини, то у своєму рішенні приводить відповідні мотиви у підтвердження своїх висновків.

Колегією суддів встановлено, що оспорюване рішення КМР датоване 28.02.2013 та опубліковане 02.04.2013 в газеті "Хрещатик", саме з цієї дати позивач мав можливість довідатись про порушення свого права відповідачем, тобто строк позовної давності спливає - 02.04.2016. З позовом по даній справі позивач звернувся - 06.04.2016, що вбачається з відбитку реєстраційного штемпеля суду на матеріалах позову.

Позивач у доводах апеляційного оскарження просить суд визнати поважними причини пропуску строку позовної давності. В обґрунтування поважності причин, він посилається на те, що ним неодноразово здійснювались дії, які свідчать про намагання подати позов в межах строку. Зокрема, подача позову вперше - 01.04.2016 (позовна заява до відповідача № б/н від 01.04.2016), яку було повернуто ухвалою господарського суду міста Києва від 04.04.2016 позивачу без розгляду на підставі ст. 63 ГПК України, в якій сам позивач, при викладенні обставин спору, зазначив про те, що трирічний строк позовної давності закінчується - 02.04.2016.

Поряд з цим, колегія суддів звертає увагу, що позивач, з вищенаведених підстав, звертався із клопотанням про визнання поважними причин пропуску позовної давності під час розгляду даної справи судом першої інстанції. (т.2 а/с 83-84).

Однак, як вбачається з матеріалів даної справи, у мотивувальній частині оскарженого рішення, з огляду на ухвалу Господарського суду міста Києва від 04.04.2016 по справі № 910/6048/16 лише здійснено посилання на те, що якщо господарським судом у прийнятті позовної заяви відмовлено (стаття 62 ГПК) або її повернуто (стаття 63 названого Кодексу), то перебіг позовної давності не переривається, тобто, господарським судом надано правову оцінку наявності підстав у даному випадку переривання строків позовної давності. Визнання поважними/не поважними причин пропуску позовної давності залишено поза увагою.

У відповідності до п. 2.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» роз'яснено, що за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п'ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Так, закон не наводить навіть приблизного переліку поважних причин, за наявності яких може бути поновлено строк позовної давності, і покладає розв'язання цього питання безпосередньо на юрисдикційний орган - суд, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог з врахуванням всіх обставин справи.

Колегія суддів, після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у даній справі, враховуючи незначний пропуск строку позовної давності, вважає за можливе визнати поважними причини пропущення такого строку, оскільки право або охоронюваний законом інтерес особи позивача порушені, то підлягають судовому захисту.

Відтак, вимога позивача про визнання недійсним пункту 1 рішення Київської міської ради від 28.02.2013 №89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України» в частині, що стосується ПАТ «Київметал» є обґрунтованою, законною та такою, що підлягає задоволенню.

Що стосується вимоги позивача визнати недійсним та скасувати п. 19 додатку до рішення Київської міської ради від 28.02.2013 №89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України», колегія суддів відмовляє у її задоволенні, з огляду на те, що така є похідною від первісної вимоги, яку задоволено судом, та у даному випадку як наслідок відноситься безпосередньо до компетенції Київської міської ради.

Київська міська рада у доводах апеляційного оскарження просить апеляційний суд змінити мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2016 №910/6381/16, виключивши з неї висновки про те що:

« - до договору на право тимчасового довгострокового користування землею між Закритим акціонерним товариством «Київметал» та Київською міською радою, який був укладений 25.08.1999 та зареєстрований у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею 25.08.1999 за № 66-5-00032 не можуть застосовуватися чинні норми Закону України «Про оренду землі» та положення ст. 288 Податкового кодексу України;

- прийняте Київською міською радою рішення від 28.02.2013 № 89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України» порушило права ПАТ «Київметал», оскільки цим рішенням фактично змінено зміст договору на право тимчасового довгострокового користування землею між ЗАТ «Київметал» та Київською міською радою, який був укладений 25.08.1999 та зареєстрований у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею 25.08.1999 за№ 66-5-00032».

Натомість у апеляційній скарзі, відповідач просив колегію суддів оскаржене рішення суду доповнити наступними висновками:

«…ПАТ «Київметал» не є власником та постійним землекористувачем земельної ділянки, якою користується за договором на право тимчасового довгострокового користування землею між Закритим акціонерним товариством «Київметал» та Київською міською радою, який був укладений 25.08.1999 та зареєстрований у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею 25.08.1999 за № 66-5-00032, а тому відповідно до умов цього договору ним здійснюється саме строкове платне володіння та користування земельною ділянкою на умовах оренди;

- рішення Київської міської ради від 28.02.2013 № 89/9146 не змінює зміст договору на право тимчасового довгострокового користування землею між ЗАТ «Київметал» та Київською міською радою, який був укладений 25.08.1999 та зареєстрований у книзі реєстрації договорів на право тимчасового користування землею 25.08.1999 за № 66-5-00032, а отже прийняттям цього рішення Київська міська рада не порушила права ПАТ «Київметал».

Колегія суддів, не приймає до уваги та відхиляє, як необґрунтовані вищенаведені доводи апеляційного оскарження Київської міської ради, їм вже надана належна правова оцінка вище.

Таким чином, за результатом апеляційного перегляду даної справи, колегія суддів дійшла висновку апеляційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволення, апеляційну скаргу ПАТ "Київметал" задовольнити частково, рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2016 №910/6381/16 скасувати, прийняти нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити частково, визнати недійсним пункт 1 рішення Київської міської ради від 28.02.2013 №89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України» в частині, що стосується ПАТ «Київметал», в іншій частині позову щодо визнання недійсним та скасування п. 19 додатку до рішення Київської міської ради від 28.02.2013 №89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України», відмовити, як заявленого необґрунтовано.

Розподіл судових витрат здійснити у відповідності до ст. 49 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 32-34, 43, 49, 85, 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Київської міської ради залишити без задоволеня.

2. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Київметал" задовольнити частково.

3. Рішення Господарського суду міста Києва від 07.09.2016 №910/6381/16 скасувати та прийняти нове судове рішення, яким позов задовольнити частково.

Визнати недійсним пункт 1 рішення Київської міської ради від 28.02.2013 №89/9146 «Про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок у частині приведення розміру річної орендної плати у відповідність до положень ст. 288 Податкового кодексу України» в частині, що стосується ПАТ «Київметал».

В іншій частині позову відмовити.

4. Стягнути з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141) на користь Публічного акціонерного товариства "Київметал" (02660, м Київ, пр. Визволителів, буд. 5, код ЄДРПОУ 05471632) 1378,00 грн. судового збору за розляд справи судом першої інстанції та 1515,80 грн. судового збору за апеляційний перегляд даної справи.

5. Зобов'язати Господарський суд міста Києва видати відповідні накази.

6. Матеріали справи №910/6381/16 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанову Київського апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку, передбаченому ст. 107 ГПК України.

Постанова Київського апеляційного господарського суду за наслідками перегляду відповідно до ст. 105 ГПК України набирає законної сили з дня її прийняття.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді Т.І. Разіна

Л.В. Чорна