Рішення № 63123298, 01.12.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №1421/2392/12 01.12.2016 01122016 01.12.2016

Провадження №22-ц/784/2287/16

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 1421/2392/16-ц Головуючий І інстанції Паньков Д.А.

Провадження № 22-ц/784/2287/16 Доповідач Темнікова В.І. Категорія 5

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2016 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Миколаївської області в складі :

головуючого Темнікової В.І.,

суддів Данилової О.О., Крамаренко Т.В.,

із секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 10 липня 2012 року у цивільній справі за позовом Первомайського міжрайонного прокурора в інтересах ОСОБА_2, правонаступником якого є ОСОБА_3, до ОСОБА_1, третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним договору дарування 1/2 частини квартири та застосування наслідків його недійсності, -

В С Т А Н О В И Л А :

В травні 2012 року Первомайський міжрайонний прокурор в інтересах ОСОБА_2 звернувся до суду з даним позовом, в якому посилався на те, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, який є інвалідом другої групи загального захворювання звернувся до Первомайської міжрайонної прокуратури за захистом своїх порушених житлових прав, зазначаючи при цьому те, що згідно свідоцтва про право власності на житло від 10.02.1997 року йому належала на праві приватної часткової власності 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 загальною площею 24,4 кв.м. В грудні 2009 року ОСОБА_2 переніс важку операцію по ампутації правої ноги, але ще з квітня 1998 року його пересування було ускладненим, і в результаті він отримав 2 групу інвалідності. Перед операцією стан його здоровя був дуже важкий і він був впевнений, що після операції взагалі не зможе себе самостійно обслуговувати. Тоді ОСОБА_2 почав шукати осіб, які б могли його доглянути. Одразу свою допомогу запропонували сусіди, а потім його сестра ОСОБА_4 переконала його в тому, що її син ОСОБА_1 може надати йому необхідний догляд та допомогу в обмін на частину житла. Враховуючи те, що ця пропозиція надійшла від його близького родича він погодився і 28.10.2009 р. уклав договір дарування, при цьому розуміючи, що ОСОБА_1 буде його довічно утримувати тому, що просто дарувати своє житло він нікому не збирався. Спочатку відповідач провідував ОСОБА_2, хоча ніякої допомоги не надавав, а після того як ОСОБА_2 почав висловлювати свої претензії, щодо недотримання ним умов домовленості, відповідач розлютився і попередив, що має намір проживати в квартирі зі своєю родиною, він є власником та зобов'язує ОСОБА_2 негайно звільнити квартиру, тобто фактично хотів позбавити його житла. Відповідач ОСОБА_1, користуючись тяжкою хворобою ОСОБА_2, неправомірно цим скористався, внаслідок чого було укладено зазначений договір дарування, який позивач просив суд визнати недійсним та застосувати наслідки його недійсності, повернувши сторони в первісний стан. В подальшому позивач уточнив свої позовні вимоги, які обґрунтовував тим, що договір дарування укладений ОСОБА_2 і ОСОБА_1 фактично приховував договір довічного утримання, так як ОСОБА_2 не мав наміру дарувати своє житло, а бажав залишити його після своєї смерті особі, що його доглядатиме, а саме ОСОБА_1 Відповідач ОСОБА_1 свої зобов'язання за договором довічного утримання не виконував. Тому, на підставі викладеного позивач просив суд договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 28.10.2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений Першою Первомайською державною нотаріальною конторою Миколаївської області за реєстровим № 3-1679, визнати удаваним, та визнати недійсним договір довічного утримання, фактично укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, в зв'язку з недотриманням вимог законодавства при його укладенні та застосувати наслідки його недійсності, повернувши сторони в первісний стан.

Заочним рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 10 липня 2012 року позов Первомайського міжрайонного прокурора в інтересах ОСОБА_2 задоволено повністю. Судом визнано удаваним договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, укладений 28 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений Першою Первомайською державною нотаріальною конторою Миколаївської області за реєстровим № 3-1679, а також визнано недійсним договір довічного утримання, фактично укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, в зв'язку з недотриманням вимог законодавства при його укладенні та застосувано наслідки його недійсності, повернувши сторони в первісний стан.

Не погодившись із зазначеним заочним рішенням суду, відповідач ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість.

Прокуратура Миколаївської області звернулася до суду з запереченнями на апеляційну скаргу, в яких просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 листопада 2016 року до участі у справі було залучено у якості позивача ОСОБА_3 як правонаступника позивача ОСОБА_2, який помер 27 липня 2015 року.

В судовому засіданні представники відповідача підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити, надавши пояснення, аналогічні змісту апеляційної скарги.

Представник позивача та третьої особи не визнав доводи апеляційної скарги, просив її відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

Інші учасники процесу до судового засідання не зявилися, хоча про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Заслухавши доповідача, учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.

Як убачається з матеріалів справи, судом під час розгляду цієї справи були створені такі умови. Судом були досліджені і оцінені в їх сукупності всі докази, надані сторонами, відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України.

Приймаючи рішення по справі, суд виходив з того, що сторонами було вчинено правочин- договір дарування, для приховання іншого правочину - договору довічного утримання. До такого висновку суд дійшов на підставі пояснень позивача, які підтверджуються життєвими обставинами, які склались у позивача на момент вчинення оспорюваного правочину (необхідність проведення складної хірургічної операції, яка в будь-якому разі своїм наслідком мала інвалідність позивача, безпорадність та потребуу сторонньому догляді). Відповідачем не було надано суду будь-яких доказів та не було наведено доводів, які б спростовували вищевикладений висновок, а тому суд першої інстанції дійшов висновку що спірний правочин є удаваним відповідно до ст. 235 ЦК України.

Крім того, суд дійшов висновку, що сторонами також не були виконані вимоги закону при укладенні удаваного договору щодо форми договору довічного утримання, а тому його слід визнати недійсним та застосувати наслідки недійсності шляхом повернення сторін у первісний стан.

Проте, проаналізувавши встановлені судом обставини по справі та матеріали справи, а також вислухавши пояснення учасників процесу в судовому засіданні, колегія суддів вважає, що висновки суду не в повній мірі відповідають як обставинам по справі, так і законодавству, яке регулює спірні правовідносини.

Висновки суду стосовно того, що укладений 28 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1, посвідчений Першою Первомайською державною нотаріальною конторою Миколаївської області за реєстровим № 3-1679, є удаваним відповідно до ст. 235 ЦК України і що фактично між ними було укладено договір довічного утримання, відповідає встановленим судом обставинам по справі та вимогам діючого законодавства.

Так, згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України). Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 розяснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як:вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Саме така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 16.03.2016р. у справі за № 6-93цс16.

Судом першої інстанції було встановлено, що після укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_2 продовжував проживати у спірній квартирі. Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції було встановлено, що він проживав в ній до своєї смерті, що підтверджується довідкою ТОВ «Комунтехбудсервіс» №1938 від 15.11.2016р. та актом ТОВ «Комунтехбудсервіс» від 24.11.2016р., згідно якого ОСОБА_2 зі слів сусідів проживав в спірній квартирі до смерті, тобто до 27.07.2015р. Таким чином передача квартири відповідачу фактично не відбулася. Згідно довідки ТОВ «Комунтехбудсервіс» №1075 від 15.11.2016р. платежі за комунальні послуги здійснювались ОСОБА_2 З довідки КП «Первомайський горводоканал» № 860 від 24.11.2016р. вбачається, що особовий рахунок на спірну квартиру оформлено на ОСОБА_2 і станом на 01.12.2016р. заборгованості по оплаті не має. Пояснення представників відповідача, що особовий рахунок не був переоформлений на відповідача, так як для цього необхідна була згода співвласника спірної квартири, місце знаходження якого відповідачу було невідомо, а також про те, що відповідач сплачував комунальні платежі за спірну квартиру, не підтверджені належними доказами по справі. Згідно відомостей з реєстру прав власності на нерухоме майно, спірна ? частина квартири була єдиним житлом ОСОБА_2 В силу свого похилого віку ( 68 років на день укладання договору) та за станом здоровя (після операції по ампутації ноги) ОСОБА_2 потребував стороннього догляду та матеріальної допомоги; в своїй заяві прокурору від 20.03.2012р. ОСОБА_2 зазначав, що не маючи інших родичів та відчуваючи погіршання стану здоровя, подарував своєму племіннику ОСОБА_1 належну йому квартиру, сподіваючись на догляд та турботу з його боку, але з вересня 2011р. останній почав виганяти його на вулицю; в судовому засіданні в суді першої інстанції ОСОБА_2 поясняв, що підписуючи договір дарування, він вважав, що взамін відповідач буде доглядати за ним і що про те, що так і буде запевнила його мати відповідача.

Проаналізувавши дані обставини по справі у їх сукупності, суд дійшов обгрунтованого висновку, про те, що укладений між сторонами договір дарування фактично прикривав собою договір довічного утримання.

З урахуванням викладених вище обставин справи та правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 16.03.2016р. у справі за № 6-93цс16, доводи апеляційної скарги стосовно того, що суд не дав належної правової оцінки поясненням нотаріуса щодо обставин укладення договору між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, не відповідають дійсності, так як судом вони були оцінені в сукупності з іншими доказами по справі, а пояснення тільки нотаріуса не мають вирішального значення для розгляду спору.

В той же час, колегія не погоджується з висновком суду про необхідність визнання договору довічного утримання, який фактично було укладено між сторонами, недійсним через не дотримання сторонами форми договору довічного утримання та застосування наслідків недійсності цього правочину, виходячи з наступного.

Удаваним, як уже зазначалося раніше, є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони приховали). Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Реальний ( прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу( ст. 216 ЦК України).

Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною суд зясовує наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Як убачаєиться з тексту позовної заяви та рішення суду першої інстанції, необхідність визнання договору довічного утримання недійсним, обгрунтовувалося недотриманням вимог законодавства при його укладенні щодо форми договору довічного утримання. Проте, в рішенні суду не зазначено в чому ж саме фактично укладений між сторонами договір довічного утримання по формі суперечить законодавству.

Так, згідно ст. 745 ЦК України договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. В редакції, яка діяла на час укладення спірного договору, якщо за таким договором у власність набувачеві передавалось нерухоме майно, він підлягав державній реєстрації. Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) відповідно до вимог ст. 746 ЦК України може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я, а набувачем - повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа. Згідно ст. 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до ст. 334 цього Кодексу. Тобто, право власності на відчужувану нерухомість переходить до набувача тільки з моменту реєстрації договору. Відповідно до вимог ст. 749 ЦК України у договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Але, якщо обов'язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір вирішується судом відповідно до засад справедливості та розумності. При цьому, матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, згідно ст. 751 ЦК України, підлягає грошовій оцінці. Така оцінка підлягає індексації у порядку, встановленому законом.

Аналіз зазначених норм права свідчить про те, що договір довічного утримання на час виникнення спірних правовідносин мав укладатися у письмовій формі, підлягав нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. При цьому в ньому саме могли бути визначені, а не обовязково підлягали визначенню всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача.

Як убачається з матеріалів справи реальний (прихований) договір, який був укладений між сторонами, по формі не суперечив законодавству, так як він був вчинений в письмовій формі, нотаріально посвідчений та зареєстрований в установленому законом порядку. Як зазначено в договорі дарування ? частини спірної квартири від 19.12.2015р. реєстрація за відповідачем даної спірної частини квартири була здійснена КП «Первомайське міжміське БТІ» до 2013р. в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 15.02.2010р., реєстраційний номер 26367004, а в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрація права власності була здійснена державним реєстратором Первомайського міськрайонного управління юстиції Миколаївської області 17.12.2015р., номер запису про право власності 12610352.

Проаналізувавши зазначені обставини по справі у їх сукупності, колегія суддів вважає, що у суду першої інстанції не було достатніх правових підстав для визнання договору довічного утримання недійсним через не дотримання сторонами форми договору під час його укладення та для застосування наслідків його недійсності, а тому рішення суду в цій частині позовних вимог слід скасувати та ухвалити нове про відмову у їх задоволенні.

Посилання позивача на те, що відповідач не виконував умови договору щодо надання йому необхідної допомоги, не мають правового значення саме для визнання недійсним договору довічного утримання, а вимог про розірвання договору довічного утримання по даній справі заявлено не було.

Доводи апеляційної скарги не спростовують з урахуванням викладеного вище висновків суду щодо необхідності визнання договору дарування, укладеного між сторонами, удаваним договором, і фактично направлені на переоцінку доказів яким суд дав належну правову оцінку.

Посилання відповідача в апеляційній скарзі на правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду України від 13.04.2016р. у справі № 6-2953цс15 є некоректним, так як правовідносини у цій справі з правової точки зору не є подібними з правовідносинами по даній справі, оскільки під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин, чого не встановлено в даному випадку.

Тому розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог в суді першої інстанції та наданих сторонами доказів, а також в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що рішення суду в частині визнання недійсним договору довічного утримання, фактично укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, в зв'язку з недотриманням вимог законодавства при його укладенні та застосування наслідків його недійсності шляхом повернення сторін в первісний стан слід скасувати та ухвалити в цій частині позовних вимог нове рішення про відмову у їх задоволенні. В іншій частині рішення суду слід залишити без змін.

При прийнятті остаточного рішення по справі колегія суддів враховує також те, що розпорядження відповідачем спірною частиною квартири після смерті ОСОБА_2, як і розпорядження іншою частиною квартири ОСОБА_3 не впливають на вирішення спору, заявленого по даній справі в установленому законом порядку.

Керуючись ст. ст. 303,307, 309, 314, 316 ЦПК України, судова колегія, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 10 липня 2012 року в частині визнання недійсним договору довічного утримання, фактично укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, в звязку з недотриманням вимог законодавства при його укладенні та застосування наслідків його недійсності з поверненням сторін у первісний стан скасувати та ухвалити в цій частині позовних вимог нове рішення про відмову у їх задоволенні.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили негайно після його проголошення, але може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів після його проголошення в касаційному порядку.

Головуючий

Судді