Рішення № 63090903, 29.11.2016, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/8567/16-ц

Провадження № 2/161/3273/16

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 листопада 2016 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючої - судді Плахтій І.Б.,

з участю секретаря судових засідань - Стецюка Р.В.,

представника відповідача - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся в суд з позовом до відповідача про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов мотивує тим, що 03 вересня 2015 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та відповідачем ОСОБА_3 було укладено Генеральну угоду про реструктуризацію заборгованості та приєднання до Умов та правил надання продукту кредитних карт, відповідно до якої останній отримав кошти в розмірі 17 699,84 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 18 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Оскільки позичальник ОСОБА_3 свої зобов'язання по договору не виконав, станом на 08.06.2016 у нього утворилась заборгованість перед банком в загальній сумі з процентами та штрафами в розмірі - 30 215,69 грн.

А тому просив, стягнути з відповідача суму заборгованості за кредитним договором та витрати по сплаті судового збору.

Представник позивача подав суду клопотання про розгляд справи у його відсутності, позовні вимоги підтримує повністю з підстав наведених в позовній заяві. Просить позов задовольнити, проти заочного розгляду справи не заперечує.

Представник відповідача в судовому засіданні вимоги позову не визнав, заперечував щодо його задоволення. Заперечення мотивував тим, що дійсно отримував кредит в 2009 році у розмірі 500 грн. При можливості сплачував щомісячні платежі. Однак Генеральної угоди від 03.09.2015 не укладав. Крім того, вважає, що основним договором є договір 2009 року, а договір про реструктуризацію є похідним від нього. Відповідачне додержувався належного виконання первинного договору. В зв'язку з відсутністю заяви позичальника про припинення дії договору, відбулася його пролонгація. Оскільки кредит був картковий, то позовна давність за вимогами кредитора повинна обчислюватись з моменту настання строку погашення чергового платежу. Строк дії картки закінчився 04.11.2010. Він не сплачував чергові платежі. А тому, вважає, що до моменту звернення з банку з позовом до суду сплив строк позовної давності. Крім того, вважає умови кредитного договору несправедливими, оскільки є істотний дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду споживача. Сума боргу на даний час в 60 раз перевищує тіло кредиту. Просив в задоволенні позову відмовити.

Заслухавши заперечення представника відповідача, дослідивши письмові докази в справі, суд дійшов висновку, що позов підставний та підлягає до частково задоволення.

Між сторонами виникли правовідносини, що регулюються ст.ст. 526, 527, 530, 546, 549, 550, 556 ЦК України.

Судом встановлено, що 03 вересня 2015 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та відповідачем ОСОБА_3 було укладено Генеральну угоду про реструктуризацію заборгованості та приєднання до Умов та правил надання продукту кредитних карт, відповідно до якого останній отримав кошти в розмірі 17 699,85 грн., у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування ним на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки (а.с. 6-22). Умовами кредитування також передбачені порядок нарахування та сплати процентів, погашення боргових зобов'язань, комісії, пені та штрафи (а.с. 6-22).

Твердження сторони відповідача щодо не підписання вищевказаної угоди, суд не приймає до уваги, оскільки представлені позивачем докази спростовують їх.

Доведеність факту укладення Генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості відповідачем ОСОБА_3, підтверджена сукупністю зібраних у справі доказів.

Так, як вбачається з наданої позивачем виписки по рахунку відповідача за Генеральною угодою, банк надав відповідачу кошти в розмірі 17 699,85 грн., а відповідач ОСОБА_3 частково виконував умови Генеральної угоди від 03.09.2015. Сплачував платежі 23.10.2015, 04.12.2015. Виконання відповідачем умов договору свідчить про дійсність його укладення.

Висновок сторони відповідача щодо необхідності застосування у даному спорі строку позовної давності є необґрунтованим. З укладеною Генеральною угодою про реструктуризацію заборгованості та приєднання до Умов та правил надання продукту кредитних карт на строк 24 місяці до 30.09.2017 між сторонами виникли нові правовідносини.

У своїх запереченнях сторона відповідача, крім того, вказує на те, що умови договору є несправедливими, існує дисбаланс інтересів договірних прав на шкоду споживача, що є підставою недійсності відповідних положень договору. На момент укладення договору відповідач вважав, що положення договору не є завідомо йому невигідними.

Згідно зі ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Відповідно до ст.203 цього кодексу, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У своїй сукупності докази у справі не свідчать, що у момент укладення Генеральної угоди не було дотримано вимог ст.203 ЦК України. Так, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочинів було вільним і відповідало їх внутрішній волі; договори були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними; останні не суперечили правам та інтересам позивачів. Доказів зворотного суду не надано.

Конституційний Суд України у рішення від 11.07.2013 № 7-рп/2013 дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності.

Однак поряд з цим, іншою засадою цивільного законодавства є свобода договору і як вбачається з матеріалів справи, така засада при укладення Генеральної угоди була дотримана.

Згідно зі ст. 12 ЦК України, свої цивільні права особа здійснює вільно, на власний розсуд

Як зазначив Конституційний Суд України у рішення від 10.10.2011 року № 15-рп/2011, держава й має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг.

Але це не позбавляє споживачів кредитних послуг необхідності розсудливого й виваженого підходу до наміру отримати такі послуги та реалізації останнього.

Суд вважає, що оскільки при укладенні договору банком було надано у повному обсязі інформацію стосовно умов кредитування і відповідач не мав претензій щодо умов договору при його укладенні та засвідчив свою згоду підписом, доводи відповідача про несправедливість умов договору, є безпідставними.

Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Статтями 526, 527 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином, у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_3, порушуючи умови договору, свої зобов'язання належним чином не виконував, в частині погашення заборгованості за кредитом та сплати відсотків за користування ним.

Так, з дослідженого в судовому засіданні розрахунку заборгованості за договором (а.с. 4) вбачається, що станом на 08.06.2016 у позичальника перед позивачем утворилась заборгованість в розмірі - 30 215,69 грн., яка складається з заборгованості за кредитом - 16 430,33 грн., заборгованості по процентах за користування кредитом - 1 842,56 грн., заборгованості по комісії за користування кредитом - 3 286,05 грн., а також штрафів відповідно до договору - 8 656,75 грн.

Статтею 1048 ЦК України передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики, а також у разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

А тому, позов в частині стягнення заборгованості за кредитом - 16 430,33 грн., та процентами за користування кредитом - 1 842,56 грн. підлягає до задоволення в повному обсязі.

Разом з тим, заявивши вимогу про стягнення з відповідача пені та штрафу за невиконання умов договору банк застосував подвійну цивільно-правову відповідальність одного й того ж виду за одне й те саме порушення договірного зобов'язання.

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Застосування до відповідача подвійної відповідальності суперечить вимогам ч.1 ст. 61 Конституції України та ч.3 ст. 509 ЦК України, відповідно до яких ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме порушення, а зобов'язання має ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а отже вимога про стягнення неустойки в частині стягнення штрафу до задоволення не підлягає.

А тому, до задоволення в частині санкцій підлягає вимога щодо стягнення з відповідача пені та комісії в розмірі 3 286,05 грн.

Проаналізувавши досліджені в судовому засіданні докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що слід стягнути з відповідача в користь позивача кредитну заборгованість в сумі 21 558,94 грн., з яких: заборгованість за кредитом - 16 430,33 грн., заборгованість по процентах за користування кредитом - 1842,56 грн., заборгованість за пенею та комісією за користування кредитом - 3 286,05 грн.

Крім того, відповідно до ч.1 ст. 88 ЦПК України, підлягають до задоволення вимоги позивача про відшкодування відповідачем понесених ним судових витрат.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 58, 60, 197, 213, 214, 215 ЦПК України, на підставі ст.ст. 509, 510, 511, 525, 526, 536, 553, 554, 651, 1054, 1055 ЦК України, суд

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 в користь Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 03.09.2015 в розмірі - 21 558 (двадцять одну тисячу п'ятсот п'ятдесят вісім) гривень 94 копійки, з яких: заборгованість за кредитом - 16 430,33 грн., заборгованість по процентах за користування кредитом - 1842,56 грн., заборгованість за пенею та комісією за користування кредитом - 3 286,05 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 в користь Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» 1378 (одну тисячу триста сімдесят вісім) гривень судового збору.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Волинської області шляхом подання апеляційної скарги через Луцький міськрайонний суд в десятиденний строк з дня проголошення рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя Луцького міськрайонного суду І.Б. Плахтій