Рішення № 62829653, 17.11.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ [1]

17 листопада 2016 року м.Київ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі:

головуючого - судді Кирилюк Г.М.,

суддів: Рейнарт І.М., Музичко С.Г.

при секретарі Ігнатьєву Є.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Соломянської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва», Київська міська рада про визнання договору купівлі-продажу недійсним та виселення, за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 03 червня 2016 року,

встановила:

У вересні 2015 року представник Соломянської районної в місті Києві державної адміністрації звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 У листопада 2015 р. позовні вимоги було збільшено, позивач також просив виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з вказаної квартири.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 лютого 2013 року визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 08 серпня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Харченко Л.В. Визнано відумерлою спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1 яка відкрилася після смерті ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

Додатковим рішенням Апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2013 року квартиру АДРЕСА_1 яка визнана відмерлою спадщиною, передано територіальній громаді м. Києва.

Відповідно до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 липня 2013 №1143 «Про зарахування до комунальної власності територіальної громади міста Києва квартир за рішеннями судів» до сфери управління Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації було передано квартиру АДРЕСА_1 для вжиття заходів щодо реєстрації права власності територіальної громади м. Києва на вищевказану квартиру та забезпечення спільно з Департаментом будівництва і житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) заселення квартири у встановленому порядку.

В ході проведення процедури державної реєстрації права власності територіальної громади міста Києва на вказане нерухоме майно встановлено, що 19.08.2013 р. було укладено договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, зареєстрований приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ковальчук С.П.

Оскільки ОСОБА_2, достовірно знаючи про позбавлення її права власності на спірну квартиру та про те, що її належним власником є територіальна громада м. Києва, 19.08.2013 р. здійснила неправомірну угоду купівлі-продажу квартири, у відповідності до вимог ст. 215, 216, 230 ЦК України позивач просив позов задовольнити.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 03 червня 2016 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 посвідчений 19.08.2013 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу КовальчукС.П. за реєстровим №8130, між ОСОБА_2 та ОСОБА_3

Виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

В апеляційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 03 червня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Посилається на те, що суд не повно з'ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно дослідив докази та оцінив їх, зробив висновки, які не відповідають обставинам справи.

Свої доводи обґрунтовує тим, що на час вчинення спірного договору буди відсутні будь-які обмеження на його укладення, сторони володіли необхідними повноваженнями і об'ємом дієздатності, між ними було досягнуто згоди по всім істотним умовам, дотримані вимоги ст. 203 ЦК України про волевиявлення сторін.

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.07.2013 р. №1143 вирішувались організаційно-розпорядчі заходи, пов'язані з можливою реєстрацію права власності за територіальною громадою м. Києва в майбутньому.

Судом не досліджувались обставини виконання судового рішення про передання спірної квартири у власність територіальної громади м. Києва та не враховано, що право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215, 216 ЦК України.

Крім цього, Соломянська районна в м. Києві державна адміністрація є неналежним позивачем, оскільки квартира на її балансі не перебуває.

В судовому засіданні представник ОСОБА_4, ОСОБА_3 - ОСОБА_9 апеляційну скаргу підтримав та просив її задовольнити.

Представник позивача Соломянської районної в м. Києві державної адміністрації ОСОБА_10 та представник третьої особи Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва» ОСОБА_11 просили апеляційну скаргу відхилити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші особи, що беруть участь у справі, в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши обґрунтованість та законність оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає задоволенню з наступних підстав.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що Соломянська районна в місті Києві державна адміністрація, якій майно передано в управління належним органом - Київською міською державною адміністрацією, має право як уповноважений власником орган вимагати поновити свої порушені права.

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що на момент вчинення договору купівлі-продажу квартири від 19 серпня 2013 р. ОСОБА_2 не була власником квартири АДРЕСА_1, а тому порушене право позивача підлягає захисту шляхом визнання вказаного договору недійсним та виселення відповідачів без надання іншого жилого приміщення.

Колегія суддів не може повністю погодитись з таким висновком суду, оскільки він не відповідає вимогам закону.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 лютого 2013 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про визнання спадщини відумерлою та визнання недійсним договору купівлі-продажу скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 08 серпня 2008 року. Визнано відумерлою спадщину у вигляді квартири АДРЕСА_1 яка відкрилася після смерті ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

У задоволенні позову в частині витребування спірної квартири на користь територіальної громади Солом'янського району м. Києва в особі Київської міської ради відмовлено.

Додатковим рішенням Апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2013 року квартиру АДРЕСА_1 яка визнана відмерлою спадщиною, передано територіальній громаді м. Києва.

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 липня 2013 №1143 «Про зарахування до комунальної власності територіальної громади міста Києва квартир за рішеннями судів» вирішено зарахувати, в тому числі, квартиру АДРЕСА_1 до комунальної власності територіальної громади міста Києва квартири та передати її до сфери управління Соломянської районної в місті Києві державної адміністрації. Доручено Соломянській районній в місті Києві державній адміністрації вжити заходів щодо реєстрації права власності територіальної громади м. Києва на вказану квартиру з подальшим вирішенням питання про її заселення у встановленому порядку (а.с.10 т.1).

19 серпня 2013 року між ОСОБА_2, від імені якої діяв ОСОБА_12 (продавець) та ОСОБА_3, від імені якої діяв ОСОБА_4 ( покупець), укладено договір купівлі-продажу квартири, предметом якого є квартира АДРЕСА_1, що належала продавцю на підставі договору дарування квартири від 17 вересня 2008 року (а.с.11 т.1)

Відповідно до довідки форми №3 КП «Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду», у вказаній квартирі з 16.07.2013 р. зареєстровані ОСОБА_3 та її син ОСОБА_4 (а.с.12 т.1).

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК Україниодна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Стаття 216 ЦК України передбачає загальні наслідки недійсності правочину, відповідно до яких недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а згідно зі ст. 236 ЦК України правочин є недійсним з моменту його вчинення та не породжує тих юридичних наслідків, задля яких укладався, у тому числі не породжує переходу права власності до набувача.

За загальним правилом наслідком недійсності угоди є застосування двосторонньої реституції, яка не ставиться в залежність від добросовісності сторін угоди.

Разом із тим ч. 3 ст. 216 ЦК Українипередбачено, що загальні наслідки недійсності угоди застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Цивільним кодексом Українипередбачені засади захисту права власності.

Зокрема, ст. 387 ЦК Українинадає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Згідно із ч. 1 ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК Україниможливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого ст. ст. 215, 216 ЦК України. При встановленні наявності речово-правових відносин, до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. У разі, якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб, то відповідно до ст. 392 ЦК України права такої особи підлягають захисту шляхом пред'явлення позову про визнання права власності на належне цій особі майно.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-107 цс 12 від 7 листопада 2012 року, № 6-348 цс 15 від 10 червня 2015 року, № 6-67 цс 15 від 13 травня 2015 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковою для судів.

У п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»судам роз'яснено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою ст. 388 ЦК України.

Установивши, що територіальна громада м. Києва є власником спірної квартири на підставі додаткового рішення Апеляційного суду м. Києва від 06 березня 2013 року, а оспорений договір купівлі продажу від 19 серпня 2013 року укладений між ОСОБА_13 та ОСОБА_3, в якому територіальна громада м. Києва не була стороною, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо можливого захисту порушеного права шляхом задоволення позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

При вирішенні спору судом також не взято до уваги ту обставину, що спірна квартира на момент вчинення договору купівлі-продажу від 19 серпня 2013 р. належала продавцю ОСОБА_2 на підставі договору дарування квартири від 17 вересня 2008 року, який недійсним в судовому порядку не визнавався.

Суд першої інстанції в порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув; доводів сторін як на підтвердження, так і на заперечення позову належним чином не перевірив, зокрема доводів про безпідставність вимог щодо визнання спірної угоди недійсною з підстав, передбачених ст. ст. 203, 215 ЦК України, не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до цих правовідносин, та дійшов помилкового висновку про задоволення позову.

Враховуючи необґрунтованість позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, відсутні правові підстави для задоволення позову про виселення відповідачів зі спірного житлового приміщення.

Оскільки, судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті, тому, відповідно до п. п. 3,4 ст. 309 ЦПК України, вказані порушення є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст. 303, 304, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 03 червня 2016 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Соломянської районної в місті Києві державної адміністрації до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом'янського району м. Києва», Київська міська рада про визнання договору купівлі-продажу недійсним та виселення відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді:

Справа №22-ц/796/13206/2016

Головуючий у суді першої інстанції: Усатова І.А.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: КирилюкГ.М.