Ухвала суду № 62786556, 14.11.2016, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/5411/16 Справа № 201/2496/16-ц Головуючий у 1 й інстанції - Демидова С. О. Доповідач - Городнича В.С.

Категорія

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2016 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів - Варенко О.П., Лаченкової О.В.

при секретарі - Порубай М.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 квітня 2016 року за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Прод-Ресурс» про визнання договору позики недійсним, -

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2016 року позивач звернувся до суду першої інстанції з вищевказаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що в провадженні Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська перебуває цивільна справа за позовом ТОВ «Прод-Ресурс» до ОСОБА_2, ТОВ «Номекс-Про» про стягнення заборгованості за договором позики, в матеріалах якої міститься договір позики від 07 листопада 2014 року, укладеного начебто між ТОВ «Прод-Ресурс» та ОСОБА_2 У відповідача відсутні будь-які докази фактичного отримання позивачем грошових коштів за зазначеним договором позики. Окрім того, вартість договору перевищує 50 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що не відповідає нормам ЦК України. В зазначеному договорі не вказано банківський рахунок, на який необхідно повернути грошові кошти. Позивач зазначає, що відсутній касовий ордер на отримання грошових коштів, що свідчить про нереальність спірного договору. Підпис позивача в даному договорі є підробленим.

У зв'язку з чим, позивач просив суд визнати недійсним договір позики від 07 листопада 2014 року, укладений між ТОВ «Прод-ресурс» та ОСОБА_2 та стягнути з відповідача на користь позивача шкоду завдану у зв'язку з застосуванням недійсного договору позики в розмірі 50000 грн., а також - судові витрати по справі.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 квітня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 було відмовлено, з чим позивач не погодився і звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін з таких підстав.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Із матеріалів справи вбачається, що 07 листопада 2014 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Прод-Ресурс» було укладено договір позики, згідно до умов якого сторони домовились про передачу у власність позичальника грошових коштів у розмірі 150000 грн., які ОСОБА_2 зобов'язався повернути, в порядку передбаченому умовами вказаного договору.

Відповідач надав позивачу позику строком до 06 травня 2015 року включно, яку необхідно повернути шляхом внесення готівки на поточний рахунок ТОВ «Прод-Ресурс».

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦПК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Положеннями ч. 1 ст. 1049 Цивільного Кодексу України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позичальником) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 суд першої інстанції керувався положеннями Цивільного кодексу України та виходив із того, що при укладенні оспорюваного договору позики, сторонами було досягнуто згоди з усіх істотних умов, обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, що підтверджено власноручними підписами та печатками сторін. Належних та допустимих доказів на спростування вказаного вище позивачем не надано.

В своїй апеляційній скарзі позивач посилається на невірне трактування і застосування норм процесуального та матеріального права, внаслідок чого, ухвалене рішення не відповідає дійсним обставинам справи, зокрема, зазначаючи що спірний договір не відповідає вимогам, передбаченим положеннями ст. ст. 1046, 1047, 1048 ЦК України.

Однак, колегія суддів не погоджується з такою позицією апелянта, виходячи із наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України та відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України п. 7 постанови № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року правочин може бути визнаний недійсним лише на підставах, визначених законом, та з застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Підставами недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 ЦК України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовленні ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Положеннями ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

При підписанні сторонами договору позики від 07 листопада 2014 року, було дотримано всіх вище проаналізованих норм діючого законодавства.

Підтвердженням добровільного укладання договору позики ОСОБА_2 та погодження з усіма його умовами, в тому числі й безвідсотковістю позики, на яку позивач посилається в апеляційній скарзі як на одну із підстав визнання недійсним такого договору, є наявні, скріплені печаткою підписи сторін у спірному договорі від 07 листопада 2014 року.

Також, слід звернути увагу, що п. 2.1 Договору позики від 07 листопада 2014 року встановлено, що грошові кошти були передані Позичальнику в повному обсязі до моменту підписання вказаного договору, а тому, доводи ОСОБА_2 про обов'язковість розписки щодо отримання коштів є безпідставними, оскільки положення ст. 1047 ЦК України передбачають лише можливість надання такого підтвердження на отримання коштів, але не встановлює обов'язковість розписки при укладанні договорів позики. А умовами спірного договору встановлено порядок передачі та отримання коштів.

Питання щодо недійсності підпису, також не сприймається до уваги судом апеляційної інстанції, оскільки при вирішенні даної цивільної справи жодних клопотань про призначення почеркознавчої експертизи ОСОБА_2 не ставилось.

Окрім цього, в свої апеляційній скарзі позивач зазначає про невідповідність вказаних у договорі позики від 07 листопада 2014 року паспортних даних Позичальника (паспорт серії НОМЕР_1, виданий Кіровським РВ ДМУ УМВС України у Донецькій області 13 листопада 2001 року), однак будь-яких доказів на підтвердження даного факту ОСОБА_2 надано не було.

Крім того, серед реквізитів ОСОБА_2 в договорі позики було зазначено ідентифікаційний номер платника податків, питань до якого в апелянта не виникло.

А тому, враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянта не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.

Відповідно ж до ст. 212 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Порушень процесуального закону, які могли б привести до скасування судового рішення, судом апеляційної інстанції не встановлено.

Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтовані, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи.

Керуючись ст. ст. 209, 303, 307, 308 ЦПК України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 квітня 2016 року- залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до касаційної інстанції протягом двадцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: О.П. Варенко

О.В. Лаченкова