Постанова № 62769200, 15.11.2016, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/4276/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2016 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Андрухіва В.В., розглянувши в письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 144 від 29.07.2016 року та зобов'язання прийняти рішення, -

В С Т А Н О В И В:

До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 144 від 29.07.2016 року та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що він є громадянином ОСОБА_3 ОСОБА_4, звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області для отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з чим його було поставлено на облік та видано довідку про звернення за захистом в Україні від 18.07.2016 року. 16.08.2016 року позивач отримав повідомлення Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області №258 від 29.07.2016 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №144 від 29.07.2016 року через відсутність умов, передбачених п.п. 1, 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач вважає цей наказ неправомірним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймалося без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи, без детального встановлення причин та підстав оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, внаслідок чого порушені його законні права. Як зазначає позивач, при зверненні до ГУ ДМС України в Одеській області він повідомив, що не може повернутися до ОСОБА_3 ОСОБА_4, оскільки має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою належності до певної соціальної групи. Також позивач не погоджується з посиланням міграційного органу на те, що причина звернення до органу ДМC полягає не у реальній загрозі життю, а у бажанні позивача здобути документи на легальне перебування в Україні.

Представник позивача у судове засідання не з'явилася, подала до суду заяву про розгляд справи в порядку письмового провадження.

Представник відповідача в судовому засіданні залишив питання про розгляд справи в письмовому провадженні на розсуд суду.

18.10.2016 року до суду надійшли заперечення відповідача на позов, в яких зазначено, що ГУ ДМС України в Одеській області не визнає даний адміністративний позов та вважає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області встановлено відсутність умов, передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Керуючись ч.6 ст.128 КАС України, оскільки до суду з'явилися не всі особи, які беруть участь у справі, та враховуючи відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд ухвалив про розгляд справи у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, суд встановив наступні обставини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином ОСОБА_4, уродженцем провінції Панджшер. За національністю - таджик, за віросповіданням мусульманин, рідна мова фарсі, також вільно володіє російською. Має середню освіту, навчався у школі «Гулам Айдахам» у м. Кабул (роки навчання не памятає). Деякі родичі позивача проживають на території ОСОБА_4 у м. Кабул: мати ОСОБА_5 ОСОБА_4, брат ОСОБА_6 ОСОБА_2, сестра Фахат ОСОБА_2.

Вперше до України потрапив у 1999 році (дату позивач не памятає). Державний кордон України позивач перетинув нелегально на автомобілі посередника за винагороду.

Наказом Управління у справах національностей та міграці Київської МДА від 15.07.1999 року № 454 позивач набув статус біженця в Україні та був документований посвідченням біженця серії ПП 002688.

У 2012 році позивач повернувся до ОСОБА_4.

12.02.2012 року у позивача та громадянки України ОСОБА_7 народилася дитина ОСОБА_6, що підтверджується свідоцтвом про народження.

Після народження дитини позивач повернувся до України.

Рішенням ДМС України від 13.09.2013 року № 568-13 на підставі п.1 ч.1 ст.11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивач був позбавлений статусу біженця в Україні як особа, яка добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

07.11.2014 року позивач отримав паспорт громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 № OR 671763 спец. № 090-93 у консульському відділі Посольства Ісламської республіки ОСОБА_4 в Україні у м. Києві.

18.07.2016 року позивач звернувся до управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС України в Одеській області із заявою № 142 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У заяві позивач зазначив, що у 1999 році він отримав статус біженця в Україні у м.Києві 19.07.1999 року. На початку 2012 року у зв'язку зі смертю батька повернувся на батьківщину- Афганістан, але у зв'язку з народженням у нього в Україні дитини в лютому 2012 року він знов повернувся в Україну.

За результатами розгляду особової справи № 2016ОD02109 громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_2 Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області на підставі п.6 ст.8 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту дійшло до висновку щодо відмови ОСОБА_1 ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, оформленим наказом № 144 від 29.07.2016 року, позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі п.6 ст.8 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст. 1 Закону - відсутні.

Відповідно до п.1 ч. 1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі за текстом Закон) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до пункту 13 ч.1 ст.1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч.6 ст.8 Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається органом міграційної служби в порядку попереднього розгляду заяви, і у разі не оскарження цього рішення процедура з вирішення питання щодо визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, фактично є завершеною. Тому така відмова органу міграційної служби, на думку суду, також є відмовою заявнику у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому побоювання стати жертвою переслідувань складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, Директива Ради ЄС Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Як вбачається із заяви позивача № 142 від 18.07.2016 року про звернення за захистом в Україні, позивач зазначив, що у лютому 2012 року він повернувся в Україну через народження його сина в Україні.

Також слід звернути увагу, що у протоколі співбесіди позивачем зазначено, що якщо б в Україні у нього не було дитини, він би повернувся на Батьківщину.

Отже вказана у заяві позивача про надання захисту обставина не може бути підставою для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вищевказаного Закону, оскільки є очевидно необгрунтованою.

У своїй заяві позивач зазначив, що він більше двох років проживає в Україні без документів, що також підтверджується матеріалами його особової справи, проте із вказаною заявою звернувся до органу міграційної служби лише 18.07.2016 року.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивач не звернувся з заявою про міжнародний захист якомога раніше.

Як встановлено судом, згідно рішення ДМС України від 13.09.2013 року № 568-13 позивач втратив статус біженця через те, що у 2012 році повернувся до ОСОБА_4, тобто скористався захистом країни громадянської належності.

У заяві про звернення за захистом позивач зазначив, що працівники міграційного органу розяснили йому право на оскарження вищевказаного рішення до суду, але до суду він так і не звернувся.

Таким чином, позивач не оскаржив у судовому порядку рішення ДМС України від 13.09.2013 року № 568-13, яким його позбавлено статусу біженця.

Згідно з п.1 ч.1 ст.11 Закону, статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

Відповідно до ч.19 ст.11 Закону, особа, яка не реалізувала право на оскарження рішення про втрату або позбавлення її статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших встановлених Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" законних підстав для перебування в Україні.

Оскільки рішенням ДМС України від 13.09.2013 року № 568-13 позивач був позбавлений статусу біженця через те, що позивач скористався захистом країни громадянської належності, він не відповідає критеріям надання статусу біженця, встановленим у п.1 ч.1 ст.1 Закону.

Також суд враховує надану позивачем інформацію під час його анкетування 22.07.2016 року та проведення співбесіди 29.07.2016 року, згідно якої в ОСОБА_4 18 років тому йшла війна, проте позивач не знає, що це була за війна, хто проти кого воював, надану історію переслідування до міграційних оранів у м. Києві позивач не памятає, причини, які змусили покинути Батьківщину не памятає, обставини щодо отримання погроз, повязаних з релігією, національністю та расою позивач також не памятає.

Вказані обставини свідчать про те, що під час проведення відповідачем процедури перевірки умов надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не здійснив реальної спроби обґрунтувати свою заяву про отримання міжнародного захисту.

Також суд критично оцінює твердження позивача, наведені в анкеті та протоколі співбесіди про те, що позивач є уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_2, оскільки така інформація суперечить паспортним даним позивача, згідно яких, як встановлювалось судом вище, місце народження позивача Панджшер.

Згідно пункту F Керівництва по процедурах та критеріях визначення статусу біженця УВКБ ООН, мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Таким чином, суд вважає обгрунтованими твердження відповідача про те, що позивач звернувся до міграційного органу з метою легалізувати своє перебування в Україні.

Враховуючи встановлені судом обставини, суд дійшов висновку, що виїзд позивача з країни громадянського походження у 2012 році викликаний економічними чинниками та причинами особистого характеру, а не побоюваннями стати жертвою переслідувань на батьківщині.

Як вбачається з проведених інтерв'ю та анкетування позивача, не виявлено жодних ознак переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що обґрунтування позову та викладені ОСОБА_1 ОСОБА_2 у матеріалах справи обставини, не містять жодних ознак наявності умов для визнання позивача біженцем.

Стосовно додаткової форми захисту, відповідно до п.13 ст.1 Закону, характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну через певні причини з іншого боку.

Аналізом наданих матеріалів особової справи позивача разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на батьківщину.

Судом не встановлено існування загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, і позивач таких обставин, ані у позові, ані під час анкетування та проведення сівбесіди не навів.

При цьому суд враховує, що єдиною підставою повторного приїзду в Україну у 2012 році позивач назвав народження в нього в Україні дитини. Тобто дана обставина жодним чином не пов'язана з неможливістю повернення на батьківщину з причин, визначених у п.13 ч.1 ст.1 Закону.

З огляду на вищевикладені обставини, суд погоджується з висновками відповідача, що заява позивача про надання йому захисту в Україні (статусу біженця або додаткового захисту) є очевидно необгрунтованою.

Таким чином, суд дійшов висновку, що рішення відповідача, оформлене наказом № 144 від 29.07.2016 року, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - є законним та обґрунтованим, а тому не підлягає скасуванню. За даних обставин, відсутні підстави для зобов'язання відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Тому в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 належить відмовити повністю.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 2, 6-9, 11, 71, 86, ч.6 ст.128, 159-163 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В :

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу № 144 від 29.07.2016 року та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відмовити повністю.

Апеляційна скарга на постанову суду може бути подана до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції з одночасним надісланням її копії до суду апеляційної інстанції - протягом 10 днів з дня отримання копії постанови.

Постанова суду набирає законної сили у разі неподання апеляційної скарги у 10-денний строк з дня отримання копії постанови. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Суддя: В.В. Андрухів