Постанова № 62708692, 14.11.2016, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/4751/16

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 листопада 2016 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Самойлюк Г.П.

суддів: Стефанова С.О., Бойко О.Я.

за участю секретаря: Драчук О.С.

позивач: ОСОБА_1,

ОСОБА_2 (представник за угодою та ордером)

відповідач: Білоконь Н.О. (представник за довіреністю)

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення № 380-16 від 15.07.2016р., зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

На підставі ч. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 07 листопада 2016 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, в якому позивач просить визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 380-16 від 15.07.2016р., яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 є громадянкою Таджикистану, з території країни походження виїхала через вимоги щодо співпраці з КДБ. На думку позивача, у зв'язку з відмовою у співпраці вона має об'єктивні побоювання щодо своєї безпеки, відтак у Таджикистані зберігається загроза її життю і безпеці, оскільки у країні громадянської належності вона може зіткнутися з нелюдськими та такими, що принижуватимуть її гідність поводженням або покаранням. Таким чином, позивач вважає, що її заява відповідає критеріям для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак Державною міграційною службою України при прийнятті рішення, що оскаржується, зазначені обставини до уваги не прийнято.

Відповідач надав до суду письмові заперечення проти адміністративного позову (а.с. 36-40), просив суд відмовити в задоволенні адміністративного позову з огляду на те, що у позивача відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, які визначені п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Також відповідач зазначає, що підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Так, під час розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби дійшов висновку, що нею не доведено існування загрози її життю через знайомство з ОСОБА_5 та відмову в співпраці з КДБ.

Позивач та представник позивача у судовому засіданні, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві, письмових поясненнях, підтримали позовні вимоги у повному обсязі та просили їх задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні, посилаючись на обставини, викладені у запереченнях проти адміністративного позову, просив у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд,-

ВСТАНОВИВ:

01.12.2014р. ОСОБА_1 звернулася до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні (а.с. 91-94).

19.12.2014 р. наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 238 відповідно до ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Таджикистану ОСОБА_1 (а.с. 117).

19.02.2015р. наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 32 продовжено строк розгляду заяви щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 121).

25.03.2016 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2014OD0305) Управлінням у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області складено висновок про доцільність визнати гр. Таджикистану ОСОБА_1 на підставі п. 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особою, яка потребує додаткового захисту в Україні (а.с. 74-87).

Так, зокрема, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження, приймаючи до уваги вимушений виїзд ОСОБА_1, надання всіх можливих відомостей та документальних доказів, посадові особи Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшли висновку, що надання заявниці додаткового захисту в Україні відповідатиме як національному законодавству з питань біженців, так і міжнародним правовим актам, ратифікованим Україною.

15.07.2016р. Державною міграційною службою України складено висновок, згідно якого відповідач, посилаючись на абз. 5 ч.1 ст.6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зазначив про доцільність відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Таджикистану ОСОБА_1, в зв'язку з відсутністю умов, передбачених пп.1, 13 ч.1 ст.13 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (а.с. 67-73).

15.07.2016р. Державною міграційною службою України прийнято рішення № 380-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Таджикистану ОСОБА_1 (а.с.66).

02.09.2016 р. позивач отримала повідомлення Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 372 від 15.08.2016 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 65).

Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України № 380-16 від 15.07.2016р., ОСОБА_1 звернулася до суду з цим адміністративним позовом.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, стать жіноча, місце народження: м. Сомонійон, район Рудакі або Ленінський, Таджикистан; за національністю - таджичка; віросповідання - не відносить себе до будь-якої релігії та не є атеїсткою; рідна мова таджицька, володіє російською, на середньому рівні англійською; незаміжня; має вищу освіту, за фахом журналіст. Позивач журналістську освіту здобула на Батьківщині (2001-2006рр.). У 2005-2010рр. працювала за фахом у центрі журналістських розслідувань Таджикистану та в інформаційній агенції «Авеста». Протягом 2010-2014рр. позивач працювала в Таджицькому національному університеті як спеціаліст та завідувач відділу науково-технічної інформації. ОСОБА_1 не була членом жодних політичних, громадських, релігійних, військових або інших організацій на Батьківщині та поза її межами (а.с. 97-103).

Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрованої 03.12.2014р. (№ 2014OD0305), позивач покинула країну походження 18.11.2014 р. авіарейсом Душанбе (Таджикистан) - Алма-Ата (Казахстан) - Київ (Україна). Державний кордон України перетинала 18.11.2014 р. легально, на підставі національного паспорту (а.с. 100).

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Виходячи із змісту ч.5 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідач - Державна міграційна служба України відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого Указом Президента України №405/2011 від 06.04.2011 р., є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. ДМС України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Пунктом 2 вказаного Положення визначено, що ДМС України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства внутрішніх справ України, іншими актами законодавства України, дорученнями Президента України та Міністра, а також цим Положенням.

Згідно п.7 Положення ДМС України здійснює свої повноваження безпосередньо та через головні управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, управління, відділи (сектори) міграційної служби в районах, районах у містах, містах обласного, республіканського (Автономної Республіки Крим) значення.

Відповідно до ст.8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Стаття 9 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Законом України № 1185-XIV від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до ч.2 ст.72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 вказаного Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з ч.11 ст. 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевіряючи законність рішення Державної міграційної служби України № 380-16 від 15.07.2016р. про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає, що відповідачу необхідно було з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.

Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", колегія суддів вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від заявника, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Висновком Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 25.03.2016 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2014OD0305) обґрунтовано доцільність визнати гр. Таджикистану ОСОБА_1 на підставі п. 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Висновок Державної міграційної служби України від 15.07.2016р., на підставі якого прийняте оскаржуване рішення № 380-16 від 15.07.2016р., ґрунтується на тому, що відсутні доведені позивачем факти серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.

Як вбачається з матеріалів справи, щодо причин звернення за захистом ОСОБА_1 повідомила, що влітку 2014 р. вона приїжджала до України з метою відвідати родину ОСОБА_5, якого сприймає як прийомного батька та наставника. Після повернення до Таджикистану до неї за місцем роботи у вищому навчальному закладі приходила особа з установчими даними Тагір, яка назвалась співробітником спецслужб Таджикистану. При цьому позивач повідомила, що вказана особа змусила її співпрацювати із спецслужбою, направивши її повторно до України задля збирання інформації стосовно ОСОБА_5, який підозрювався в екстремістській діяльності. Позивач зазначає, що отримувала щодо себе та членів родини погрози у вчиненні протиправних дій як-то підкидання наркотичних речовин, що може спричинити подальше кримінальне переслідування. З урахуванням наведеного, як зазначила позивач, вона надала згоду на співпрацю та виїхала до України. Потрапивши до України, позивач розповіла зазначену історію ОСОБА_5, який для вірогідного збереження безпеки ОСОБА_1 та її родичів у Таджикистані, вирішив від її імені самостійно підтримувати контакт із Тагіром через соціальну мережу Фейсбук.

Таким чином, ОСОБА_1 має побоювання щодо добровільного повернення до Таджикистану, оскільки вважає, що на неї буде очікувати переслідування з боку спецслужб країни через її зв'язок із ОСОБА_5, що може призвести до незаконного арешту та ув'язнення.

Виходячи з системного аналізу чинного законодавства, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку, що позивач не зазнавала жодних переслідувань, пов'язаних з громадянством, національністю (етнічною належністю) або віросповіданням (відсутністю сповідання жодних з релігій).

Суд зазначає, що позивач надала достовірну інформацію щодо її журналістської діяльності та на підтвердження зазначеної інформації надала наступні докази: копію диплому НОМЕР_1, виданого у 2006р., копію трудової книжки серії НОМЕР_2, сертифікати, що підтверджують факт навчання позивача за напрямком професійної діяльності, оригінал посвідчення союзу журналістів № 2191 від 02.07.2014р. (а.с. 144-152). Також елементи професійної діяльності ОСОБА_1 додатково підтверджено її поясненнями під час анкетування (а.с. 97-103) та співбесід (а.с.110-115; 1224-136).

Судом було допитано в якості свідка ОСОБА_5. Останній повідомив, що за ініціативою Таджицького університету він взяв формальну опіку над ОСОБА_1 через існування можливості застосування щодо неї насильницького поводження у період нестабільності в Таджикистані. При цьому, ОСОБА_5 зазначено, що ним було скеровано подальшу кар'єру ОСОБА_1 у сфері журналістики, а в подальшому він був ініціатором переведення її на постійну роботу до вищого навчального закладу у зв'язку з побоюванням за її подальшу долю як журналістки, в зв'язку зі спробою з боку влади залучити її до опозиційної агенції новин. Такі ж свідчення Бурханов Савтрат наводив під час співбесіди (а.с. 135-136).

Позивач повідомила, що її від'їзд до України був вимушений, оскільки вона покинула Батьківщину, власну роботу, родину та наукову роботу (а.с. 132).

Суд враховує, що пояснення ОСОБА_1 підтверджуються і самим ОСОБА_5, який займався журналістською діяльністю на території Таджикистану та був змушений виїхати до України разом з родиною та звернутись за міжнародним захистом через побоювання добровільного повернення до Таджикистану. З матеріалів справи вбачається, що рішенням Державної міграційної служби України № 69-15 від 27.02.2015р., ОСОБА_5 визнано особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 156).

Як вбачається з матеріалів справи, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області досліджено інформацію по країні походження позивача, якою підтверджуються факти переслідування журналістів у Таджикистані правоохоронними структурами. Крім того, в матеріалах наявна додаткова інформація по країні походження позивача, надана на підтвердження фактів переслідування журналістів у Таджикистані (а.с. 170-199).

На підставі встановлених судом обставин суд дійшов висновку, що під час проживання у Таджикистані позивач не зазнавала жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності з п.1 ч.1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, існують підстави вважати, що у разі повернення ОСОБА_1 на Батьківщину, до неї може бути застосовано нелюдське поводження або незаконне покарання, в тому числі у вигляді ув'язнення. Зазначені ознаки надають підстави для розгляду матеріалів особової справи позивача відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

В матеріалах справи також міститься копія листа від 04.02.2015р. (реєстраційний номер 14-64), в якому виконавчим партнером УВКБ ООН в Україні (громадська організація «Десяте квітня») зазначено, що матеріали ОСОБА_1 відповідають критеріям підтримки УВКБ ООН (а.с. 155).

Відповідно до ч. 3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.

З урахуванням вищезазначеного суд дійшов до висновку, що прийняте відповідачем рішення № 380-16 від 15.07.2016р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, протиправним та таким, що не відповідає міжнародним принципам та підлягає скасуванню. Проте, враховуючи, що чинним законодавством передбачена виключна компетенція відповідача у прийнятті рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд вважає за необхідне зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та вирішити питання щодо визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 7, 8, 9, 11, 71, 86, 159-164, 167 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення № 380-16 від 15.07.2016р., зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 380-16 від 15.07.2016р.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та вирішити питання щодо визнання ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня її проголошення, копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 14.11.2016р.

Головуючий суддя Самойлюк Г.П.

Суддя Стефанов С.О.

Суддя Бойко О.Я.