Постанова № 62691124, 08.11.2016, Вінницький апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 150/303/16-а

Головуючий у 1-й інстанції: Суперсон С.П.

Суддя-доповідач: Курко О. П.

08 листопада 2016 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Курка О. П.

суддів: Совгири Д. І. Білоуса О.В.

за участю:

секретаря судового засідання: Томашук А.В.,

представника відповідача: Гриньової Ю.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Шаргородського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області на постанову Чернівецького районного суду Вінницької області від 19 липня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Шаргородського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області про вчинення доповнень до записів трудової книжки, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу та несвоєчасної виплати належних сум в день звільнення,

В С Т А Н О В И В :

в червні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до Чернівецького районного суду Вінницької області з позовом до Шаргородського об'єднаного управління Пенсійного фонду України про вчинення доповнень до записів трудової книжки, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу.

Постановою Чернівецького районного суду Вінницької області від 29 червня 2016 року адміністративний позов задоволено частково.

Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

В судовому засіданні представник відповідача доводи апеляційної скарги підтримав в повному обсязі та за обставин викладених в ній просив суд задовольнити її, а постанову суду першої інстанції - скасувати.

Представник позивача, будучи належним чином повідомлений про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явився, про причини своєї неявки суд не повідомив. Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь представника позивача в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за його відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржувана постанова - скасуванню, з прийняттям нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог, з наступних підстав.

Так, судом першої інстанції встановлено, та підтверджено в ході апеляційного розгляду справи, що починаючи з 04 липня 2001 року позивач працював в УПФУ в Чернівецькому районі Вінницької області на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта.

Постановою КМУ від 16.12.2015 №1055 "Про деякі питання функціонування територіальних органів Пенсійного фонду України" управління Пенсійного фонду України в Чернівецькому районі було реорганізовано шляхом злиття з управлінням ПФУ в Шаргородському районі, в результаті чого утворено Шаргородське об'єднане управління Пенсійного фонду України Вінницької області.

Реорганізація - це повна або часткова зміна заміна власників корпоративних прав підприємства, зміна організаційно-правової форми організації бізнесу, ліквідація окремих структурних підрозділів або створення на базі одного підприємства кількох, наслідком чого є передача або прийняття його майна, коштів, прав та обов'язків правонаступником.

Відповідно до наказу від 29.12.2015 затверджено граничну чисельність працівників Шаргородського ОУПФУ.

Відповідно до наказу від 31.12.2015 ОСОБА_3 було попереджено про наступне вивільнення з 03.03.2016, у зв'язку з реорганізацією підприємства згідно з п.1 ч.1 ст.40 КЗпПУ.

23.03.2016 було затверджено структуру Шаргородського ОУПФУ та штатний розпис на 2016 рік, відповідно до якого було утворено 11 підрозділів.

На час затвердження штатного розпису та вивільнення працівників УПФУ в Чернівецькому районі позивач знаходився на лікарняному. Після завершення лікарняного 05.05.2016 ОСОБА_3 було вручене повідомлення про скорочення посади, на якій він перебував, та запропоновано вакантну посаду головного спеціаліста Шаргородського відділу обслуговування громадян новоутвореного Управління, на час перебування основного працівника у відпустці по догляду за дитиною до досягнення 3-річного віку, від якої останній відмовився. Того ж дня, наказом №11-ос від 05.05.2016 ОСОБА_3 звільнено на підставі п.1 ч.1 ст.40 КЗпПУ з посади головного спеціаліста-юрисконсульта УПФУ в Чернівецькому районі.

Не погодившись із таким рішенням відповідача, ОСОБА_3 звернувся до суду із цим адміністративним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача є незаконним, оскільки проведене роботодавцем як без визначених законом підстав, без врахування переважного права на залишення на роботі, так і в порушення встановленого порядку.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Так, відповідно до вимог пункту 1 частини першої ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою цієї статті встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою та третьою ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві в установі організації.

Відповідно до вимог абзацу 1 п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів" розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці про те що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

За вищевказаних обставин, власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої ст. 40 та частини третьої ст. 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо

Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої ст. 492 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Так, згідно до наказу головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області № 145 від 29.12.2015 "Про граничну чисельність працівників територіальних управлінь", наказу управління ПФУ в Чернівецькому районі №101 від 29.12.2015 "Про заходи щодо припинення діяльності управління ПФУ в Чернівецькому районі", наказу управління ПФУ в Чернівецькому районі № 69-ОС від 31.12.2015 "Про попередження працівників управління" позивача було попереджено про його звільнення із займаної посади з 3 березня 2016 року на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, що крім вищевказаного підтверджується відповідним попередженням ОСОБА_3 від 31.12.2015.

Відповідач відзначив, що вакансій, які б міг би обіймати позивач з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду, не було, за виключенням посади головного спеціаліста відділу платежів до пенсійної системи та контрольно-перевірочної роботи на період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею 3-х річного віку від якої він відмовився, що підтверджується відповідним повідомленням від 05.05.2016.

Висновок суду першої інстанції про те, що відповідач міг і повинен був запропонувати позивачу всі вакантні посади Шаргородського об'єднаного управління Пенсійного фонду України, є хибним, оскільки вони не були вакантними протягом вказаного періоду. Позивачу було запропоновано посаду з урахуванням його кваліфікації, від якої він відмовився.

Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд першої інстанції не дав оцінку тому факту, що управління ПФУ в Чернівецькому районі, з якого було звільнено ОСОБА_3 фактично ліквідовано, та в Шаргородському об'єднаному управлінні ПФУ Вінницької області він не був попередньо прийнятий чи переведений (для того щоб бути поновленим на роботі в Шаргородському об'єднаному управлінні ПФУ Вінницької області). З цього приводу не враховано абзац 3 п 19 Постанови Верховного суду України від 06.11.1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів".

Крім того, відповідно до вимог ч. 1 ст. 42 КЗпП України у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку суд при розгляді трудового спору повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці порівняно з іншими працівниками за сукупністю цих двох показників.

Відтак, вимоги ч. 1 ст. 42 КЗпП України можуть бути застосовані лише при сукупності обох ознак. При відсутності хоча б однієї такої ознаки тобто за наявності більш високої кваліфікації при низькій продуктивності праці і навпаки - при більш високій продуктивності праці за наявної меншої кваліфікації працівник втрачає переваги, визначені ч. 1 ст. 42 КЗпП України.

Судом першої інстанції не звернуто уваги, та не дано оцінки, тому факту що на зайняття посади головного спеціаліста - юрисконсульта, відповідно до Положення про організацію правової роботи в ПФУ, затвердженого Постановою Правління ПФУ №13-1 від 08.10.2004 року ( із наступними змінами) є юридична освіта з кваліфікаційним рівнем магістра, спеціаліста. Тому враховуючи такі обставини позивачу запропонована посада відповідно до його кваліфікації, освіти.

Слід звернути увагу, що переважне право на залишенні на роботі не є тотожним з правом на прийняття на роботу.

Зазначаючи той факт, що відповідачем було залишено на посадах одних працівників а звільнено інших, суд вийшов за межі позовних вимог, порушивши норми процесуального права, оскільки законність їхнього прийняття на роботу не була предметом спору і не була зазначена позивачем у якості підстави для задоволення своїх вимог.

Суд першої інстанції також не дав оцінку тому факту, що ОСОБА_3 було попереджено персонально про наступне вивільнення 31.12.2015, тобто тоді як і всіх працівників та запропоновано вільну посаду 05.05.2016. Тобто гарантії та права позивача не порушено.

В частині задоволення позовних вимог щодо стягнення середньої заробітної плати в період вимушеного прогулу, судом першої інстанції не взято до уваги пп. З п. 1 ч. 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України 08.02.1995 року №100 . Відповідно до абз.З п. 2 Розділу 11 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи за останні 2 календарні місяці роботи. Сам же порядок розрахунку виплат передбачено Розділом IV зазначеної Постанови. Також, ухвалюючи оскаржувану постанову, суд першої інстанції не врахував положення абз.З п.32 Постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів", п.21 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24.12.1999 року №13.

У всіх вищезазначених актах визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати необхідно керуватися Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 ( з наступними змінами). Цей нормативний акт не застосовується лише тоді, коли середня заробітна плата визначається для відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я та призначення пенсії. Таку ж думку висловив у своїй Постанові Верховний суд України 23.01.2011 року у рішенні № 6-87 цс 11.

Суд першої інстанції також не в повній мірі дослідив докази у справі, а саме: наказ від 05.05.2016 року №11-ос "Про звільнення ОСОБА_3". Зазначеним наказом ОСОБА_3 звільнено з роботи 05.05.2016. В силу законодавства про працю України та Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників це є останнім робочим днем ОСОБА_3 за який він отримав заробітну плату. В той же час судом, винесено рішення про поновлення ОСОБА_3 на роботі з 05.05.2016 та при розрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу цей день також включений судом до розрахунку. Таким чином, при винесені рішення судом не враховано дату звільнення 05.05.2016.

Крім того, колегія суддів відзначає, що в силу пп. 2 п. 2 ст. 17 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач на момент звільнення перебував на публічній службі.

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. З КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Частиною 2 статті 18 КАС України встановлено, що окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.

В даному випадку, однією із сторін є державний орган - Шаргородське об'єднане управління Пенсійного фонду України Вінницької області. Таким чином, з аналізу норм ст. 18 КАС України випливає, що справи щодо спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби віднесено до підсудності саме окружних адміністративних судів, а відтак розглядати зазначену справу належало Вінницькому окружному адміністративному суду.

З огляду на вказане, Чернівецький районний суд Вінницької області, ухвалюючи оскаржувану постанову, порушив норми процесуального права, яким визначено предметну підсудність адміністративних справ.

У відповідності із ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ч. 3 ст. 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Згідно пп. 1, 3, 4 ч. 1 ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

З огляду на викладені обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи і є підставою для скасування постанови суду першої інстанції з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу Шаргородського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області задовольнити повністю.

Постанову Чернівецького районного суду Вінницької області від 19 липня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Шаргородського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Вінницької області про вчинення доповнень до записів трудової книжки, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати за період вимушеного прогулу та несвоєчасної виплати належних сум в день звільнення скасувати.

Прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовити.

Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст. 212 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 11 листопада 2016 року.

Головуючий Курко О. П. Судді Совгира Д. І. Білоус О.В.