Рішення № 62666862, 08.11.2016, Апеляційний суд Київської області

Справа № 374/330/15-ц Головуючий у І інстанції Козіна С. М.Провадження № 22-ц/780/5388/16 Доповідач у 2 інстанції Кашперська Т. Ц.Категорія 47 08.11.2016

РІШЕННЯ

Іменем України

08 листопада 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Ігнатченко Н.В., Яворського М.А.,

за участю секретаря Нагорної Г.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ржищівського міського суду Київської області від 06 квітня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку та надвірних споруд,

заслухавши доповідь судді апеляційного суду, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, -

в с т а н о в и л а :

У серпні 2015 року позивач ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю. Заявлені вимоги мотивувала тим, що згідно з договором купівлі-продажу від 09 червня 1972 року нею було придбано житловий будинок по АДРЕСА_1. Оскільки будинок потребував перебудови, на підставі рішення виконавчого комітету Ржищівської селищної ради № 23 від 15 грудня 1972 року їй було виділено присадибну земельну ділянку під забудову жилого будинку по АДРЕСА_1, а в період з 1973 по 1975 роки нею було проведено будівництво жилого будинку. В червні 1976 року нею було укладено шлюб з відповідачем, а в вересні 1994 року шлюб розірвано. При зверненні до Ржищівської міської державної нотаріальної контори з метою оформлення заповіту на будинок її повідомили, що будинок вважається спільним майном подружжя, оскільки правовстановлюючі документи на будинок видані в 1987 році під час шлюбу. Вважає, що будинок не може бути об'єктом спільної сумісної власності, оскільки набутий нею до укладення шлюбу, відповідач грошової та трудової участі в будівництві жилого будинку не брав. Просила визнати жилий будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_2 особистою приватною власністю ОСОБА_3

У вересні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку та надвірних споруд, посилаючись на те, що під час спільного проживання із відповідачем з 1978 року вони почали будівництво житлового будинку по АДРЕСА_2; будинок, прибудова, підвал були побудовані в 1983 році, погріб в 1985 році, убиральня в 1990 році в період перебування сторін у шлюбі. Просив визнати за ним право власності на ? частину житлового будинку з надвірними спорудами за адресою АДРЕСА_2.

Рішенням Ржищівського міського суду Київської області від 06 квітня 2016 року позов ОСОБА_3 задоволено, визнано житловий будинок з надвірними спорудами АДРЕСА_2 особистою приватною власністю ОСОБА_4, в задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Відповідач ОСОБА_2, не погоджуючись із рішенням Ржищівського міського суду Київської області від 06 квітня 2016 року, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити і задовольнити його позов. Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що його позов підтверджується доказами, на які він посилався, а також датою реєстрації всіх членів сім'ї в новому будинку в будинковій книжці з 1988 року, його паспортом, де вказана дата реєстрації - 1988 рік, під час перебування у шлюбі. ОСОБА_3 не довела підстав, передбачених ст. 24 КпШС УРСР, які визначають особисту приватну власність подружжя, фактично будинок будував він за свої кошти, замовляв, купував і привозив матеріали. Суд посилався на факт придбання позивачем до укладання шлюбу будівельних матеріалів та факт їх використання на будівництві спірного будинку і послався як на докази на квитанцію, рахунок-фактуру і видаткову накладну, хоча рахунок-фактура на суму 1065,20 крб. оформлена на іншу особу ОСОБА_5, а не на позивача, а квитанція та видаткова накладна на суму 299,20 крб. та 5,40 крб. і виписані по них матеріали є мізерною долею витраченого ним під час будівництва.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи із наступного.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Разом із тим рішення суду першої інстанції даним вимогам не відповідає.

З матеріалів справи колегія суддів вбачає, що із 26 червня 1976 року по 28 вересня 1994 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі (а. с. 14).

До реєстрації шлюбу ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 09 червня 1972 року було придбано у власність житловий будинок по АДРЕСА_1 (а. с. 12 - 13).

Згідно технічної документації на індивідуальне будівництво житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, який належить ОСОБА_3 (після реєстрації шлюбу ОСОБА_3) (а. с. 15 - 21) ОСОБА_3 виділено присадибну земельну ділянку під забудову жилого будинку, площею 0,11 га і дозволено будівництво по вул. Комсомольській, 47 (а. с. 16).

Згідно договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку від 20 грудня 1972 року ОСОБА_3 надано земельну ділянку по вул. Комсомольська, 47 в смт. Ржищів (а. с. 17 - 18).

Рішенням № 16 виконавчого комітету Кагарлицької районної Ради депутатів трудящих від 22 січня 1973 року, ОСОБА_3 надано дозвіл на індивідуальне будівництво (перебудову) житлового будинку в м. Ржищів (а. с. 15 зворот).

25 квітня 1987 року ОСОБА_3 отримала свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок, що розташований в АДРЕСА_2 (а. с. 11), право власності зареєстровано у реєстрі прав власності на нерухоме майно (а. с. 10).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Відповідно до ст. ст. 22, 24 КпШС УРСР майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Отже, указаною нормою права передбачено презумпцію віднесення придбаного за час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. У такому разі позивач звільняється від доведення цієї обставини, яка має значення для правильного вирішення справи, а відповідач, якщо заперечує проти цього, відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України має довести протилежне (спростувати матеріально-правову презумпцію).

Виходячи із аналізу наведених норм, колегія суддів не може погодитися із висновками суду першої інстанції, що відповідачем не доведено факт придбання спірного житлового будинку за спільні сумісні кошти або внаслідок спільної праці подружжя, оскільки обов'язок доказування в даному випадку покладено на позивача.

Частиною 1 ст. 58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Разом із тим суд першої інстанції на порушення зазначених вимог закону не надав належної оцінки доказам, наявним в матеріалах справи і при задоволенні позову виходив із припущень.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно акту державної прийомки в експлуатацію індивідуального домоволодіння від 01 жовтня 1985 року, складеного за участю ОСОБА_3 та погодженого її підписом, державна приймальна комісія встановила, що будівництво розпочато у вересні 1977 року і закінчено в листопаді 1982 року (а. с. 33).

Із технічного паспорту на спірне домоволодіння, виготовленого 07 вересня 2010 року, вбачається, що житловий будинок, підвал та прибудову побудовано в 1983 році, погріб в 1985 році, убиральню в 1990 році (а. с. 9 зворот).

Свідоцтво про право приватної власності на будинок отримано ОСОБА_3 25 квітня 1987 року, право власності зареєстровано у Фастівському МБТІ 29 квітня 1987 року.

ОСОБА_3, ОСОБА_2 та їхні діти ОСОБА_7, ОСОБА_8 зареєстровані одночасно в будинку за адресою АДРЕСА_2 із 24 лютого 1988 року.

На підтвердження одноособового будівництва житлового будинку в дошлюбний період 1973 - 1975 років ОСОБА_3 надано квитанцію № 661 від 12 грудня 1974 року на суму 299,20 руб. (придбання ракушняка) та від 26 листопада 1974 року на суму 5,40 руб. (придбання толю), рахунок-фактуру № 102 від 09 квітня 1974 року на суму 1066,20 крб. (придбання деталей будинку) на іншу особу ОСОБА_5, видаткову накладну № 468 від 10 липня 1973 року на суму 10 руб. 25 коп. (придбання буту).

Разом із тим, дані докази не підтверджують беззаперечно використання придбаних матеріалів конкретно на будівництво спірного будинку та у зазначений період.

Суд першої інстанції в основу своїх висновків поклав зазначені докази та показання свідків, не врахувавши, що показання свідків є особливим видом доказів, пов'язаних із ризиком суб'єктивного відношення до сторін, а свідки зі сторони ОСОБА_3 є її близьким родичем та особою, яка перебуває з нею у дружніх відносинах.

Крім того, суд першої інстанції вважав, що термін здійснення будівництва відповідає вимогам п. 4 договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку від 20 грудня 1972 року, згідно із яким позивач зобов'язувалась приступити до будівництва не пізніше одного року, бо в разі порушення даних строків відповідно до п. 13 договору земельна ділянка могла бути вилучена у забудовника.

При цьому суд безпідставно відкинув докази, що містяться у правовстановлюючих та технічних документах на будинок за адресою АДРЕСА_2, зокрема щодо конкретного періоду здійснення його будівництва.

Колегія суддів враховує, що клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи для визначення конкретного періоду зведення будинку позивачем заявлено не було, оскільки для спростування даних відомостей, зазначених у будівельно-технічній документації, необхідні спеціальні знання в галузі будівництва, а інші докази є непрямими та виходять із припущень.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що позивачем ОСОБА_3 не спростовано презумпції належності будинку до спільної сумісної власності подружжя, відтак рішення суду першої інстанції в частині задоволення її позову не можна вважати законним та обґрунтованим, воно не може залишатися в силі і підлягає скасуванню.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 як зустрічного, суд першої інстанції одночасно застосував наслідки пропуску позовної давності та вважав, що момент, з якого ОСОБА_2 міг дізнатися про порушення його права на частку у спільній сумісній власності подружжя є розірвання шлюбу і отримання відповідачем свідоцтва про розірвання шлюбу.

Пленум Верховного Суду України постановою від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» в п. 11 роз'яснив, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, одночасна відмова рішенням суду в задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності і в зв'язку із його недоведеністю є помилковою.

Крім того, колегія суддів не може погодитися із висновками суду щодо початку перебігу позовної давності.

Згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Частиною третьою статі 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України.

Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суд першої інстанції мав врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності

Така позиція викладена у висновках Верховного Суду України у постанові № 6-258цс15 від 23 вересня 2015 року.

Таким чином, в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 рішення суду також не ґрунтується на вимогах закону.

Вирішуючи підставність зустрічного позову ОСОБА_2, колегія суддів виходить із такого.

Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, їх частки є рівними.

Аналогічне положення закону закріплено й у статті 70 СК України.

Оскільки встановлено, що будинок за адресою АДРЕСА_2 є спільною сумісною власністю подружжя, розмір часток ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в праві власності є рівним і становить ? частини будинку.

Таким чином, обставини, на які посилався ОСОБА_9 у позові, знайшли підтвердження під час розгляду справи.

Разом із тим, 16 лютого 2016 року ОСОБА_3 подала заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності (а. с. 124).

В матеріалах справи на а. с. 92 - 93 знаходиться рішення Ржищівського міського суду Київської області від 03 січня 2006 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, яким позов ОСОБА_3 задоволено та визнано ОСОБА_9 таким, що втратив право користування жилим приміщенням в будинку АДРЕСА_2, оскільки останній з грудня 1996 року не проживає в будинку; дане рішення відповідачем не оскаржене.

Право користування майном відповідно до ст. 317 ЦК України є однією із складових права власності, оскільки власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Таким чином, ОСОБА_2 на момент ухвалення рішення суду від 03 січня 2006 року, яким його було позбавлено права користування майном, міг довідатися про порушення свого права власності на спірне майно.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Оскільки відповідачем за зустрічним позовом ОСОБА_3 заявлено про застосування позовної давності у спірних правовідносинах, колегія суддів вважає за необхідне задовольнити її клопотання і відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2 із підстав спливу позовної давності.

За таких обставин рішення суду першої інстанції ухвалене за неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи та зроблені із порушенням та неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права, що відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України є підставами для його скасування із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовів ОСОБА_3 та ОСОБА_2

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ржищівського міського суду Київської області від 06 квітня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Відмовити ОСОБА_3 в задоволенні позову до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю.

Відмовити ОСОБА_2 в задоволенні позову до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку та надвірних споруд

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий : Кашперська Т.Ц.

Судді : Ігнатченко Н.В.

Яворський М.А.