Рішення № 62666854, 10.11.2016, Апеляційний суд Київської області

Справа № 367/3046/15-ц Головуючий у І інстанції Шестопалова Я. В.Провадження № 22-ц/780/4540/16 Доповідач у 2 інстанції Савченко С. І.Категорія 55 10.11.2016

РІШЕННЯ

Іменем України

10 листопада 2016 року м.Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого Савченка С.І.,

суддів Верланова С.М., Білоконь О.В.,

при секретарі Воробей В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою Київського обласного центру зайнятості на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 березня 2016 року у справі за позовом Київського обласного центру зайнятості до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої в результаті незаконного звільнення,-

в с т а н о в и л а:

У травні 2015 року Київський обласний центр зайнятості звернувсядо суду із вказаним вище позовом,який мотивував тим, що відповідач ОСОБА_2 із 2001 року по 2014 рік обіймав посаду директора Київського обласного центру зайнятості. В період роботи на вказаній посаді відповідач видав наказ про звільнення з роботи за п.1 ст.40 КЗпПУ головного спеціаліста відділу надання соціальних послуг із працевлатування Славутицького міського центру зайнятості ОСОБА_3

Вказував, що постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року визнано незаконними дії Київського обласного центру зайнятостіщодо звільнення ОСОБА_3 із займаної посади, а також визнано незаконним наказ № 69-к від 27 січня 2012 року в частині її звільнення, поновлено ОСОБА_3 на посаді головного спеціаліста відділу надання соціальних послуг Славутицького МЦЗ та зобов'язано нарахувати та виплатити їй середній заробіток за час вимушеного прогулу із 30 січня 2012 року по день поновлення на роботі. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2014 року постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди в розмірі 8000 грн. скасовано, та прийнято в цій частині нову постанову, якою у задоволенні її вимог про стягнення моральної шкоди відмовлено. В решті постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року залишено без змін.

На підставі зазначених рішень ОСОБА_3 було нараховано та виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 75036,44 грн., який складає завдану обласному центру зайнятості матеріальну шкоду, спричинену відповідачем в результаті незаконного звільнення ОСОБА_3 Посилаючись на п.8 ч.1 ст.134, ст.237 КзпПУ, які передбачають повну матеріальну відповідальність службової особи, винної у незаконному звільненні працівника, просив стягнути із відповідача на користь Київського обласного центру зайнятості завдану шкоду у розмірі 75036,44 грн.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 18 березня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із таким рішенням, Київський обласний центр зайнятості подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким вимоги центру зайнятості задоволити в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення і неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права. Скаргу мотивує хибністю висновків суду про те, що відповідач не перебував у трудових відносинах із позивачем, а тому не має нести відповідальність за завдану шкоду. Зокрема, суд не врахував, що відповідач виконував трудові обов'язки саме директора Київського обласного центру зайнятості, виплата заробітку за виконану роботу виконувалася центром зайнятості, особова справа знаходилася в центрі зайнятості, записи про прийняття на роботу і про звільнення виконувалися центром зайнятості на підставі відповідних наказів. Крім того, суд не врахував, що відповідач зільнений з роботи, а тому позивачем має бути саме Київський обласний центр зайнятості, а не вищестоячий орган.

В суді апеляційної інстанції представник Київського обласного центру зайнятості подану апеляційну скаргу підтримала, просила задоволити та скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області як незаконне.

Відповідач ОСОБА_2 належним чином повідомлений про час розгляду справи шляхом повідомлення його представника ОСОБА_4 телефонограмою за тел.НОМЕР_1, що стверджується телефонограмою та витягом з журналу реєстрації телефонограм апеляційного суду, до суду не з'явилися, причин неявки не повідомили, що відповідно до ст.305 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 3) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.

Судом встановлено і підтверджується матеріалами справи, що на підставі наказу Міністерства праці та соціальної політики України № 4-к від 10 січня 2001 року відповідач ОСОБА_2 звільнений з посади Керівника служби Міністра праці та соціальної політики України у порядку переведення на іншу роботу (п.5 ст.36 КзпПУ) та цим же наказом призначений директором Київського обласного центру зайнятості з 10 січня 2001 року з посадовим окладом відповідно до штатного розпису (т.1 а.с.219).

Наказом Київського обласного центру зайнятості № 239/0/6-11 від 14 листопада 2011 року (на виконання наказу Державного центру зайнятості № 176 від 22 вересня 2011 року) з метою оптимізації структури та чисельності Славутицького міського центру зайнятості та затвердженого штатного розпису від 9 листопада 2011 року наказано провести реорганізацію у Славутицькому міському центрі зайнятості та скоротити чисельність штатних працівників з дотриманням процедури звільнення у зв'язку із скороченням (т.1 а.с.145).

Наказом Київського обласного центру зайнятості № 69-к від 27 січня 2012 року ОСОБА_3 - головний спеціаліст відділу надання соціальних послуг із працевлаштування Славутицького міського центру зайнятості була звільнена у зв'язку із реорганізацією та скороченням чисельності працівників на підставі п.1 ст.40 КЗпП України (т.1 а.с.121).

Також судом встановлено, що постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року за позовом ОСОБА_3 визнано незаконними дії Київського обласного центру зайнятості щодо звільнення ОСОБА_3 з посади головного спеціаліста відділу надання соціальних послуг з працевлаштування за п.1 ст.40 КЗпПУ, визнано незаконним наказ про її звільнення № 69-к від 27 січня 2012 року, поновлено ОСОБА_3 на займаній посаді та зобов'язано Славутицький міський центр зайнятості нарахувати та виплатити ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу із 30 січня 2012 року по день поновлення на роботі (т.1 а.с.4-6). Рішення окружного адміністративного суду у вказаній частині залишене без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2014 року (т.1 а.с.7-13). Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 20 листопада 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргами Київського обласного центру зайнятості та Славутицького МЦЗ (т.1 а.с.15).

Наказом Київського обласного центру зайнятості № 444-к від 31 жовтня 2014 року ОСОБА_3 поновлено на посаді головного спеціаліста відділу надання соціальних послуг Славутицького міського центру зайнятості, який провів виплату ОСОБА_3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме у листопаді 2014 року було нараховано 26060,56 грн. та у грудні 2014 року нараховано 48975,88 грн., а всього нараховано 75036,44 грн., виплачено 57599,20 грн., за виключенням обов'язкових платежів.

Крім того, судом встановлено, що наказом Міністерства соціальної політики України за № 37кс від 31 березня 2014 року відповідача ОСОБА_2 було звільнено з посади директора Київського обласного центру зайнятості у зв'язку із виходом на пенсію. Того ж дня 31 березня 2014 року ОСОБА_2 видав наказ про припинення виконання обв'язків директора Київського обласного центру зайнятості за власним бажанням (т.1 а.с.18).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами та не заперечуються учасниками.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що Київський обласний центр зайнятості не є належним позивачем у справі, поскільки відповідач ОСОБА_2 не перебував із позивачем у трудових відносинах, бо був призначений на посаду директора наказом Міністерства праці та соціальної політики України.

Крім того, суд виходив з того, що Київський обласний центр зайнятості фінансується за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Проте, колегія суддів не може погодитися з такими висновками, поскільки суд першої інстанції у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовими нормами, що підлягають застосуванню до них.

Вирішуючи спір, суд не врахував, що відповідач обіймав посаду директора Київського обласного центру зайнятості, що у свою чергу свідчить про те, що він перебував у трудових відносинах із позивачем. Це підтверджується тим, що він виконував обов'язки директора обласного центру зайнятості, керував його діяльністю і роботою підлеглих, видавав відповідні накази щодо внутрішньої діяльності обласного центру, звільняв і приймав на роботу працівників центру, бухгалтерією обласного центру йому нараховувалася та виплачувалася заробітна плата за виконану роботу, тощо.

Відповідач був звільнений із роботи із посади директора Київського обласного центру зайнятості.

Відповідно до п.п.7,8 Положення про Київський обласний центр зайнятості, затвердженого директором Державного центру зайнятості 11 лютого 2011 року обласний центр очолює директор, який керує його діяльністю та несе персональну відповідальність за діяльність підпорядкованих центрів зайнятості, несек відповідальність за цільове використання коштів Фонду в межах кошторису видатків, приймає накази, організовує їх виконання, здійснює прийом і звільнення працівників центру, вживає до них заходів заохочення і стягнення, без доручення діє від імені центру та представляє його інтереси у відносинах з іншими органами влади і місцевого самоврядування, підприємствами та організаціями, укладає договори, видає довіреності (т.1 а.с.65-68).

Наведене у своїй сукупності спростовує висновки суду першої інстанції, що відповідач не перебував у трудових відносинах із Київським обласним центром зайнятості.

Крім того, колегія суддів вважає хибними посилання суду першої інстанції як підставу відмови у позові на те, що Київський обласний центр зайнятості фінансується за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

В даному випадку розпорядником коштів є Фонд, проте відповідно до п.п.5 п.3 Положення про Київський обласний центр зайнятості, затвердженому 11 лютого 2011 року Державним центром зайнятості як виконавчим органом дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, саме на Київський обласний центр зайнятості покладається обов'язок здійснення оперативного розпорядження фінансовими ресурсами Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Отже обласний центр наділений відповідними повноваженнями в тому числі щодо повернення таких коштів, які неправомірно виплачені чи виплатою якихї завдано збитків.

Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Відповідно до ст.303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права, яке є обов'язковою підставою для скасування судового рішення.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не грунтується на матеріалах справи, ухвалене з порушенням норм матеріального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Вирішуючи позов в межах заявлених вимог, колегія суддів вважає, що позов підлягає до задоволення, з таких міркувань.

Підстави, умови, порядок, межі й розмір матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі, організації встановлені Главою ІХ КЗпП України.

Статтею 132 КЗпП України передбачено, що за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.

Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, в тому числі у випадках, коли службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу (ч. 8 ст. 134 КЗпП України).

Статтею 237 КЗпП України передбачено, що суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи. Такий обов'язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Згідно з п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 11 листопада 1992 року (з подальшими змінами) при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, виконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п. 8 ст. 134 та нової редакції ст.237 КЗпП України (з 11 квітня 1992 року) настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і обов'язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» № 14 від 29 грудня 1992 року (з подальшими змінами), застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі п. 8 ст. 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов'язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв'язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.

Поскільки судом встановлено, що в результаті незаконного звільнення директором Київського обласного центру зайнятості ОСОБА_2 ОСОБА_3, остання була судом повнолена на роботі і їй виплачено грошові кошти за час вимушеного прогулу, що є матеріальною шкодою, а відтак відповідач зобов'язаний відшкодувати дану шкоду відповідно до вимог п. 8 ст.134 та ст. 237 КЗпП України в розмірі 75036,44 грн.

Колегія суддів враховує, що встановлений ч.3 ст.233 КЗпП України річний строк позовної давності для відшкодування шкоди, завданої працівником, не пропущено, поскільки незакронність звільнення ОСОБА_3 встановлено постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року і постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 21 жовтня 2014 року, а позивач звернувся до суду у травні 2015 року.

Посилання відповідача ОСОБА_2 на те, що у незаконному звільненні ОСОБА_3 відсутня його вина необгрунтовані, поскільки відповідальність у випадку незаконного звільнення настає незалежно від форми вини (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» № 14 від 29 грудня 1992 року).

Колегія суддів не приймає до уваги посилання відповідача на те, що підлягає відшкодуванню шкода лише в розмірі фактично виплаченого ОСОБА_3 заробітку.

З матеріалів справи вбачається, що у зв'язку із поновленням на роботі ОСОБА_3 було виплачено 57599,20 грн., зокрема у листопаді 2014 року 19919,91 грн., у грудні 2014 року - 37679,29 грн.

Однак, дана сума була виплачена за вирахуванням податків і обов'язкових платежів, що підтверджується наданими Київським обласним центром документами. Зокрема у листопаді 2014 року було нараховано 26060,56 грн. та у грудні 2014 року нараховано 48975,88 грн., а всього нараховано 75036,44 грн., виплачено 57599,20 грн., за виключенням обов'язкових платежів.

Відповідно до ст.88 ЦПК України суд покладає на відповідача судові витрати.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія судів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу Київського обласного центру зайнятості задоволити.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 18 березня 2016 року скасувати і ухвалити нове.

Позов задоволити. Стягнути із ОСОБА_2 на користь Київського обласного центру зайнятості завдану шкоду в розмірі 575036 гривень 44 коп. та судовий збір в розмірі 825 гривень 40 коп.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: